Батя: батько взуттєвого конвеєру та соціального капіталізму

Втім, час минає, і чи багато сучасних ужгородців, зрізаючи шлях славетним Пасажем, знає, що він належав колись Яну Баті, власникові справжньої взуттєвої імперії? Зрідка ще й зараз у закарпатських ЗМІ той провулок із магазинами називають Пасажем Баті. А ще в самому центрі закарпатської столиці, впритул із готелем „Корона”, знаходилася крамниця та взуттєва майстерня з пишною назвою „Палац Баті” (у наш час на його місті розташувався магазин „Мегаспорт”). Ужгородська взуттєва фабрика веде свою історію з часів розквіту „імперії Баті”, частиною якої вона тоді була. Не здивуюсь, якщо хтось з істориків наведе й інші дані про вплив сімейства Баті на Закарпаття – наприклад, що взуттєві фабрики в інших містах краю також започаткували чеські підприємці.

 

 

Тож, думаю, читачам „Закарпаття онлайн” буде цікаво дізнатись про без перебільшення дивовижний шлях Томаша Баті – від чоботоря до мультимільйонера, про його однойменну компанію та дивні соціальні експерименти.

 

Почнемо з того, що майбутній взуттєвий король народився в 1876 році, в багатодітній сім’ї чоботаря Антоніна, і перші свої роки фактично провів у тісній задушній майстерні. З 12 років він сам виготовляв та продавав взуття (яке в ті часи шили не на фабриках, а методом індивідуального пошиття, але все далі із застосуванням винаходів для механізації праці). В 14 пішов із дому, і влаштувався на фабрику з виробництва чоботарських верстатів. Пропрацював недовго, але той досвід Томашеві згодом знадобиться. У 1894 році разом із братом Антоніном та сестрою Анною Томаш Батя засновує в рідному Зліні власне підприємство, яке, однак, через рік виявляється банкрутом із великими боргами. Збанкрутувавши через примхи ринку, сімейний бізнес розпався, і Томаш залишився з ним наодинці. Майбутній олігарх сам на спині тягав із вокзалу сировину, вночі різав її, а потім розвозив готову продукцію, вів бухгалетрію, був касиром тощо. В той найскрутніший час він і вигадав перше, головне своє „ноу-хау”: замість звичних тоді шкіряних пантофель він вирішив використовувати міцну, але дешеву парусинову тканину. Шкіра йшла лише на підошву та носок. Взуття, яке отримало назву „батьовки”, через дешевизну та елегантність стало користуватись попитом. За кілька наступних років Батя розрахувався з боргами, розширив виробництво, закупив верстати для механізації та здешевлення праці. На початку 20-го століття він на час залишає підприємство на надійного бухгалтера, і на рік їде за океан, до Америки, де набирає сили конвеєрне виробництво та нова промислова ідеологія – наукова організація праці. По суті, Батя із трьома працівниками, яких він захопив із собою, займається промисловим шпіонажем. Вони наймаються робітниками на різні підприємства, що пов’язані з виробництвом взуття, і вивчають усі нюанси виробництв. В Америці пан Томаш дізнається про тоді новий метод Генрі Форда, який дішов висновку, що значно ефективніше навчити робітника одній примітивній операції, аніж основам збирання цілого автомобіля. До речі, попри установлені уявлення, Форд не був винахідником конвеєра. До нього в США існували „конвеєри навпаки” – виробничі лінії з розділу забитих на бійнях туш тварин. Форд дійшов до думки, що так само, як „розбирати” туші, можна й збирати автомобілі. Томаш Батя згодом застосує конвеєрний метод пошиття своїх „батівок”.

 

Повернувшись додому у 1905 році, чоботарь-новатор із натхненням застосовує набутий прогресивно-капіталістичний досвід. Його фірма стає відомою, й на початку Першої світової Батя отримує від австро-угорської влади (майбутня Чехословаччина тоді знаходилася в складі імперії) замовлення на 50.000 пар військових чобіт. Сотні земляків Томаша отримали порятунок від загибелі на полях боїв – їм довелося протягом 1914-1918 років пошити половину всіх армійських чобіт Габсбургської імперії. В повоєнній щойно створеній Чехословаччині Томаш Батя демонструє ще один, досі незнаний місцевими бізнесменами прийом: на перенасиченому однотипним товаром взуттєвому ринку він, аби розвантажити склади й отримати живі гроші, оголошує про 50% скидку (і таке ж зниження зарплати робочим – але ті не протестують, бо інакше не мали б нічого). Взуття швидко розходиться, фірма BAŤA може дихати вільно! В 1923 році Томаш Батя стає класичним олігархом, поєднуючи бізнес та владу, але легально – його обирають мером рідного Зліну. В подальшому підприємець використовує ще кілька нині типових, а тоді новаторських бізнес-прийомів. Зокрема, розгортає як мережу власних магазинів в Чехословаччині та за кордоном, так і автономних виробництв, що практично незалежні та працюють під спільною маркою (сучасна франшиза). На підприємствах Батя запроваджує не лише наукову організацію праці, але й гнучку та різноманітну систему її оплати, а в сфері продажу започатковує нині звичні нам „обманні” ціни – 9.99 замість 10 тощо. Індивідуальний пошив взуття в країні зникає...

 

 

Не менш цікавим, аніж бізнес, була суспільна діяльність Баті. Загалом, 20-ті роки були час різноманітних соціальних експериментів майже по всьому світу. В СРСР над людьми ставився гігантський та кривавий дослід із побудови індустріальної соціалістичної держави на руїнах імперії. В Італії щойно виник лад із мало кому відомою назвою „фашизм”. За океаном стрімко впроваджувались технології, в яких людині відводилась роль живого гвинтика у складному виробничому механізмі. Всі ті тенденції у суспільному житті, економіці, мистецтві захоплювали й лякали, служили матеріалом для написання од та антиутопій. Зовсім молода Чехословаччина не стояла осторонь, згадаймо, що саме тут, фантазією письменника Карела Чапека народився вигаданий „робот”. На цьому тлі відзначився й Томаш Батя. В 1925 році він відкриває в Зліні першу з мережі шкіл, в яких можуть навчатися й заробляти діти з будь-яких родин – за умови стараності та дотримання аскетичного способу життя. Учні, кожен із яких отримає титул „батя-мен”, працюють по 8 годин і вчаться по 4. На їхні рахунки відкладаються гроші, залишені після оплати на власне утримання. По закінченні школи молодий чоловік має непоганий капітал. Через рік в Зліні відкривається Торгова академія Томаша Баті, а сам він видає книжку „Як стати багатим”.

 

В Зліні фактично запроваджується сухий закон - робочим Баті, яких більшість населення міста, забороняється споживати алкоголь. Одночасно населенню пропонується займатись спортом та шахами, для чого в місті будується 9-поверховий Громадський дім із готелем, кегельбаном, залами для тенісу, шахів тощо. Трохи згодом в Зліні збудують найбільший на той час в Центральній Європі кінотеатр на 3.000 глядачів, і суто символічною платнею в одну крону за квиток. Для робочих будуються їдальні, дитячи садки та універсальний магазин. Втім, це зовсім не соціалістичні експерименти. Просто Баті потрібні здорові, нічим не стурбовані працівники. За страйк, наприклад, звільняють автоматично, профспілки на його підприємствах також не передбачені.

 

Невідомо, як би пішов розвиток імперії BAŤA далі, якби не раптова загибель її засновника. У 1929 році любитель технічного прогресу знайомиться із Сефтоном Бренкером, головою громадянської авіації Великобританії. Той прилетів у Злін, аби продемонструвати його хазяїну новий легкий спортивний літак. Батя одразу купує чотири штуки, а згодом розгортає й їхнє виробництво під маркою „Злін”. В 1932 році захоплений соціальними новаціями капіталіст вирішує звести в місті кладовище нового типу – не місце суму, а парк, куди людям було б приємно прийти та згадати покійників. Через місяць після відкриття Лісового кладовища Томаш Батя стає його першим одвічним гостем. В туманну погоду він наказує особистому пілоту литіти по справах в Швейцарію, і ранком 12 липня 1932 року легкий „Юнкерс” врізається в трубу взуттєвої фабрики...

 

Місце взуттєвого короля не було порожнім навіть одного дня. В той самий день, як загинув Томаш Батя, його спадкоємцем став брат Ян. Попри щиру нелюбов до брата, Томаш ще за життя заповів йому велику долю свого багатства (виходячи з власного принципу „Навіть найбільший негідник у сім’ї вкраде менше, ніж найчеснішій чужинець”). Очоливши місто брата, Ян Батя продовжив як ділову лінію, так і соціальні експерименти. В 1933 році він опиняється під перехресним вогнем – в Німеччині до влади прийшли націонал-соціалісти, і під впливом німецьких конкурентів проти Баті розгорнули антисемітську кампанію (хоча євреями сімейство не було). Водночас удома взуттяря називають пособником німців, а в сусідній Польщі – агентом СРСР. До речі, Ян Батя дісно намагається навести контакти з радянським керівництвом, адже бачить необмежений ринок, відомий як „лапотна Росія”. І згодом навіть домовляється про будівництво заводів на території України – та починається Друга світова... 

 

 

Але до війни Батя Другий ще встигає прославитись. Якщо в СРСР всім відомі непривабливі, але доступні будинки-хрущовки, то в Чехії в середині 30-х народились будинки-„батьовки” (назва така сама, як і у першого дешевого взуття) - цегляні п’ятиметрової висоти двоповерхові коробки, де на кожну з двох  сімей припадає 36 метрів загальної площі, 18 на першому, та 18 на другому. За можливість жити у такому будиночку з мініатюрним садом робочий платить майже символічну плату. Весь Злін забудовується однаковими будинками. Різноманнітям назв вулиць також не переймаються, просто до імені (Залісна, Підвісна тощо) додаються нумери – 1,2,3... Ян не лише продовжує цікавитись способом життя робітників, але й втручається в їхню особисту сферу – наприклад, йому доповідають про любовні зв’язки між працівниками, і менеджмент фірми по суті керує створенням нових сімей. Люди Баті займають все більше місць на ключових постах Зліна, під його контролем місцева поліція. Звільнені з роботи автоматично втрачають право на житло і вимушені покинути місто. Така собі модель не надто жорсткого тоталітарного міста-держави...

 

Цікавим технічним ноу-хау від Баті другого стає директорський ліфт, яким найголовніший шеф пересувається 17 поверхами найвищої будівлі в Чехословаччині – центральному офісі фірми BAŤA. В великій прозорій кабіні ліфта знаходиться директорський кабінет Яна Баті, і він за бажанням може заїхати та перевірити, як працюють його підлеглі. Та найнеординарнішою ідеєю олігарха став проект ... перенесення Чехословаччини в Аргентину. Коли у 1938 році нацистська Німеччина захоплює Австрію, бізнесмен відчуває, що невдовзі така ж доля чекатиме й на Чехословаччину. У власній газеті він публікує план, за яким усі мешканці країни мігрують до незаселеної Патагонії. Такий варіант підприємець вважає кращим за м’ясорубку майбутньої війни. Через рік німці таки захоплять Чехословаччину, дозволивши угорським союзникам окупувати її тодішню складову частину – нинішнє Закарпаття. Ян Батя із сім’єю емігрують до Сполучених Штатів, і згодом він частково втілює свій план – зводить у Бразилії два чоботарські містечка, Батайпоран та Батагуасу. Його племінник, Томік, син загиблого Томаша, продовжує справу батька в Канаді. Через два десятиліття родичи зійдуться в конкурентній боротьбі...

 

У повоєнній ЧССР сильно зруйновані війною фабрики (їх бомбордували американці, адже чоботарям знов довелось взувати солдат, тепер німецьких) націоналізували. Місто Злін перейменували на честь комуністичного вождя Готвальда, а на базі фабрик Баті створили підприємство „Svit”, яке виготовляло дефіцитне й бажане в невибагливому СРСР взуття під іменем „Цебо” (подейкують, що це просто скорочення слів „Ceske Boty”). Після падіння комуністичного режиму у 1989 році Зліну повернули його ім’я, а згодом колишні підприємства відійшли прямому спадкоємцеві, сину їхнього засновника Томашу Джону Баті. Щоправда, за це право йому довелося виплатити Фонду національного майна кругленьку суму. В першому чехословацькому хмарочосі („мракодрапі”) нині розмістилось все керівництво регіону Злін, а славетний скляний ліфт його колишнього володаря Яна Баті став мініатюрним музеєм. Розмістився в Зліні й більший Музей взуття, а  фірма BAŤA знов стала найпопулярнішою в Чехії.