"Що видів я на Закарпаттю…"

Юлій Бращайко

Нещодавно на Закарпатті відзначали 70-річчя Карпатської України — героїчної і водночас трагічної сторінки в історії краю, яка символізувала одвічне прагнення моїх земляків жити в одній країні з братами на схід від Карпат. Попри численні офіційні заходи (проводити які, поза сумнівом, потрібно в подібних випадках), найцікавішими й найціннішими для відзначення ювілею є не відомі досі свідчення учасників тих подій. У розпорядженні "ДТ" опинився унікальний документ — спогади міністра фінансів уряду Карпатської України Юлія Бращайка, які раніше ніде не публікувалися, і про існування яких ніхто не знав. Їх оприлюднення стало можливе завдяки випадку. Приблизно місяць тому закарпатському власкору тижневика зателефонував далекий родич — колишній офіцер управління КДБ в Закарпатській області Юрій Сідей і запропонував рукопис Ю.Бращайка для публікації у пресі до 70-річчя Карпатської України. До Ю.Сідея спогади потрапили 1975 р. — їх показав йому відповідальний працівник закарпатського КДБ Прокіп Майорчук, котрий цікавився різного роду історичними документами. Історик за фахом, Ю.Сідей попросив рукопис для глибшого вивчення. Незвдовзі П.Майорчука перевели в іншу область, а спогади так і залишилися в Ужгороді. Автентичність рукопису підтвердив доцент Ужгородського національного університету, кандидат історичних наук Ігор Ліхтей. Зараз за його упорядкування та спонсорських коштів Геннадія Москаля готується видання спогадів Ю.Бращайка окремою книжкою.

Під пильним оком смершу

Юлій Бращайко належить до постатей, без подвижницької діяльності яких неможливо уявити суспільно-політичне життя Закарпаття 20—30-х рр. ХХ сто­ліття. Народився 19 квітня 1879 року в селі Глибоке поблизу Уж­города в сім’ї вчителя. Завдяки батькам усі троє синів здобули вищу освіту. Юлій закінчив юридичний факультет Будапештсь­кого університету, після чого повернувся додому, відкрив у Хусті власну контору й зайнявся адвокатською практикою. Після закінчення Першої світової війни здібний адвокат поринув у політичне життя, виступаючи за відокремлення краю від Угорщини та злуку з Україною. 21 січня 1919 р. Ю.Бращайко відкрив у Хусті "Всенарод­ні збори угро-руського народу", які висловилися за возз’єднання із соборною Україною. Однак через міжнародну кон’юнктуру реалізувати це рішення було неможливо — Паризька конференція віддала Галичину новонародженій Поль­щі, а частину Закарпаття зайняли румунські війська. Ю.Бращай­ка заарештувала тимчасова адміністрація й за кілька годин "неблагонадійного політика" засудили до страти. Від неминучої смерті адвоката врятувало досконале знання права — він домігся апеляційного перегляду вироку, а потім і звільнення.

Після включення краю до складу Чехословаччини Ю.Бращайко був серед ініціаторів створення культурно-освітнього товариства "Просвіта", став першим його головою й очолював до 1939 року. Завдяки Ю.Бращай­ку (значною мірою на його кошти) в Ужгороді побудували На­род­ний дім товариства. Голова "Просвіти" став одним із засновників Руської хліборобської партії, допомагав організовувати різнома­нітні кредитні й господарські спіл­ки, очолював "Підкарпатсь­кий банк" та Союз адвокатів Під­карпатської Русі, був головою товариства військових інвалідів, вдів і сиріт "Надія". Як глибоко віруюча й забезпечена людина всіляко допомагав цим верствам населення.

Під час подій жовтня 1938—березня 1939 р. Ю.Бращайко був депутатом сойму, міністром фінансів в уряді Карпатської України. Перед угорською окупацією він виїздив до Будапешта з місією, яка намагалася домовитися про автономію краю в складі Угорщини, а після її провалу повернувся на Закарпаття й зайняв­ся адвокатською практикою. У 1942 р. екс-міністра фінансів звинуватили у створенні антиугорської військової організації й заарештували. Кілька місяців він разом з іншими діячами Карпатської України провів у катівні Ковнер у Мукачевому. Звинувачення не підтвердилося, тому невдовзі Ю.Бращайка звільнили, і він повернувся до своєї звичної роботи. Нові поневіряння почалися після визволення Закарпаття Червоною армією. Через місяць Ю.Бращайка взяв під варту Хуст­ський народний комітет і за підозрою в українському буржуазному націоналізмі передав армійській контррозвідці — смершу. Щоправда, в січні 1945 р. кримінальну справу закрили, і Ю.Бращайка відправили у виправно-трудовий табір у Єнакієве Донець­кої області на відбудову зруйнованих німцями шахт. Восени 1945 р. після фільт­раційної перевірки його звільнили й дозволили повернувся на Закарпаття. Саме тоді й були написані спога­ди "Що видів я на За­карпаттю від року 1918 до року 1946" (на останній сторінці є напис: "Хуст 10-го березня 1946 р." і особистий підпис Ю.Бращайка). Текст набрано на друкарській машинці на 31 аркуші. Чистий папір у післявоєнні часи був у дефіциті, тому спогади надруковано на зворотному боці угорськомовних бланків судових повісток 40-х років та польських анкет для перетину кордону 30-х. Чи не на кожній сторінці — примітки, зроблені пером Юлія Бращайка.

Очевидно, спогади Ю.Бращай­ко писав "на прохання" й під пильним наглядом спецслужб. За словами І.Ліхтея, деяких дуже вагомих аспектів свого життя автор навіть не згадує. Приміром, замовчує факт свого секретарювання в Руській хліборобській партії, неочікувано критично висловлюється про участь у лавах Християнсько-народної партії, очолюваної отцем Августином Волошиним. Не згадує й про порушену смершем кримінальну справу та роботу в Єнакієвому, висловлюючись про ті події так: "Від 1.ХІ.1944 до 13.ІІ.1946 був я поза межами Хуста, і за той час міг я видіти, як зруйнували німці Україну і як багато натерпілися українці на Великій Україні і в Галичині від німців…" Натомість щодо тодішньої влади в тексті використано епітети на зразок "Славна Червона Армія", "великий полководець Сталін". Однак ці ідеологічні нашарування не мають жодного вагомого значення: спогади, написані високоосвіченим і активним учасником тих подій, є дуже цінним історичним документом, що проливає світло на доленосні події, які Закарпаття пережило у 1918—1919 та 1938—1939 роках.

Наводимо уривок з рукопису Ю.Бращайка, в якому він відтворює проголошення незалежності Карпатської України та подальшу окупацію краю Угор­щиною. Текст подано зі збереженням мовностилістичних особливостей автора.

 

Агітаційна листівка тих часів

За радянської влади життя Ю.Бращайка не склалося. Певний час він працював за фахом — юрисконсультом у селищі Дубове на Тячівщині, однак невдовзі був звільнений. На схилі літ відомий юрист, екс-міністр Карпатської України виявився незатребуваним новою владою і, щоб вижити, був змушений перебиватися випадковими заробітками. Помер Ю.Бращайко 9 жовтня 1955 р., похований в Ужгороді. 1992 р. його посмертно реабілітували.

Можливо, на публікацію в "ДТ" відгукнуться родичі
Ю.Бращайка, котрі зможуть пролити світло на обставини, за яких він писав свої спогади.

"Напад з боку Мадярщини"

Міністерство заграничних справ мене переложило з Праги до Будапешта з цілою делімітачною комісією. Ся комісія мала договоритися у всіх справах з мадярською комісією, які повстали з одорванням частини Словаччини та Підкарпаття і прилученням до Мадярщини, як справи: територіальні, залізничні, поштові, матеріальні, правничі, громадянські, фінансові, митні, розділ маєтку і т.д. Я у всіх підкомісіях брав участь, бо на кажду справу була вибрана окрема підкомісія. В територіальній комісії пробував я переперти, щоби Ужгород або Мукачево дістали назад, але до рішення не дійшло, бо 12.ІІІ. 1939 комісія ще дефінітивно не вирішила ані справу Словаччини, а лиш потому прийшла би була черга на дефінітивне вирішення границі Підкарпаття. В справі Ужгорода наша комісія обернулася для піддержки і до Риму до Папи.

12.ІІІ. 1939 від’їхав я до Хуста, аби брати участь на засіданню сойму 14.ІІІ. 1939… На соймі заявив Волошин Августин яко голова міністерської ради, що з 14.ІІІ.1939 заняв Гітлер Прагу, Словаччина проголосила себе самостійною, і що тепер перше питання, що куда маємо орієнтуватися з огляду на то, що 14.ІІІ. і мадяре переступили границю і вже заняли Севлюш, і на другий день, певно, дійдуть аж до Хуста. Заявив дале, що він протестував против сего до Будапешта, до Праги і до Берліна телеграфував, але не дістав жадної відповіди.

На се сойм вирішив одноголосно, що для знаку протесту рішає, що Підкарпаття є самостійна демократична републіка під назвою: "Карпатська Україна". Сойм зараз вибрав за президента Августина Волошина і повірив його, аби назначив міністрів та зарядив, що потрібно для забезпечення території та інтересів громадянства. На тім засідання сойму скінчено.

По засіданні іменував Волошин яко президент за міністерського предсідника і міністра заграничних справ Юлія Ревая, за міністра фінансів мене, за міністра внутрішніх справ і юстиції Юрія Перевузника, за міністра здравотництва і публічних робіт Д-ра Миколая Долиная, бувшого директора лічниці в Ужгороді, а за міністра Народної оборони Стефана Клочурака.

Потім відбулася міністерська рада. На міністерській раді був присутній і президент Волошин. На міністерську раду прийшла відповідь з Будапешта на протест, що дальший поступ війська вже не можуть здержати з технічних причин, але що приймуть тричленову делегацію для обговорення справ. Рішила міністерська рада вислати тричленову делегацію. Головою делегації назначили мене, а за членів — Д-ра Миколая Долиная і Михайла Дутку, інженера лісництва.

По засіданні міністерської ради від’їхав Волошин автом за границю через Румунію, Югославію і Австрію до Праги, куда переселилося майже все урядництво Центральних урядів в Хусті і многі урядники із провінції.

Многі з шкільної молоді, урядництва і найбільше тисяч селян емігрували до СССР, через Галичину, бо не хотіли бути горожанами (громадянами — упоряд.) Мадярщини і не могли терпіти муки, які мусили терпіти як інтелігенція, так і селянство.

Я зарядив, аби платню на три місяці виплатили урядникам. 15.ІІІ. в 10 годин рано рушився їхати на Севлюш до Будапешта, надіючися, що перепустять делегацію через фронт. Но се не вдалося, бо мадярське військо стріляло на авто так, що я мусив вернутися і пробувати перейти через Тячево.

В Тячеві стрітила мене неприємна несподіванка. Там вже не наші уряди розказували, але мадярська Народна Рада, котрої голова був Др. Гапко Петро, адвокат, а заступником його Іжак, реф. священик. Ческословенське військо передало зброю мадярам в Тячеві, аби січовиків ловили, респ. стріляли. Справа ся була ось так: як німці зайшли до Праги 13.ІІІ. 1939, дали розказ генералові Прхалі, що військо не має боронити Підкарпаття, але має зараз відійти до Чехії. На основі цього одна часть перейшла до Словаччини, де їх роззброїли, а друга часть пішла до Румунії через м.Сигіт і Тячево, де їх також румуни роззброїли. 14 вночі через Буштино на Тячево йшло чеське військо з канонами, скорострілами, рушницями і т.д. Січовики їх перестали і домагалися, аби передали зброю. Військо це відкинуло, зачалася стрілянина, і військо не віддало зброю, віднесло її з собою і передало в Тячеві мадярам. Причиною цього антагонізму було то, що до січовиків в Хусті прийняли деяких із Галичини. Межи тими було і 12 поляків — провокаторів, котрі добре говорили по-українськи і видали себе за українців. Сі 12 вчинили з 12 на 13. ІІІ. вночі авантюру. Один просився на ночну інспекцію. Сей стрілив на одного жандарма — чеха і поранив його в руку. Сей зголосив це ад’ютантові Прхали, котрий також видавався за українця, а був, властиво, во службах поляків. Сей вже так оголосив справу генералові Прхалі попівночі, що січовики хотять забрати в руки всі державні будинки, напали на місто і вже поранили жандарма. Генерал, ще заспаний, видав розказ стріляти з скорострілів на січовиків. Військо напало наслідком того на сплячих січовиків у греко-кат.школі і в готелі "Корона" в Хусті, і коло стації в бараках, і многих із них, около 200, смертельно поранили. Від сього часу настали неприятельські відносини між чеським військом і січовиками. На вияснення справи не було часу, а чеське військо і в Румунії таку погану рекламу робило січовикам, що і румуни були против січовиків, як також і мадяре.

Як мадяре заняли Тячево, 12 січовиків-поляків зійшлися на стації залізнодорожній в Тячеві і польський консул відвіз їх до Польщі, і співали польський гімн "Єще Польська не згінула". При боротьбі в Хусті сим полякам нічого не сталося, бо під час боротьби скрилися.

Мадяре в Тячеві, думаючи, що і я січовик, арештували мене, але як вияснилося, що я не був січовиком і що зі мною їдучі суть делегація до Будапешта, мадяре в Тячові і румунські уряди пустили мене до Мадярщини, хотя й авто не мало цертифікату. Та на дозвіл з Букарешту (Бухареста — упоряд.) мусив я чекати в М.Сиготі цілий день…

Від 14. ІІІ. до 1. VII 1939 було зле, бо много людей невинних забили і кинули до Тиси. Потім було тихо і не було жадного культурного або політичного життя…

Приїхав я з делегацією до Будапешта аж 17.ІІІ. вечером, коли міністер заграничних справ граф Чакі сказав, що веденням переговорів повірений Др. Тібор Потокі, державний секретар, котрий походить з Підкарпаття і добре знає наші обставини.

Другий день пішли ми до Потокія, а він принимав нас з тим, що територію того дня, 18.ІІІ. 1939, заняло мадярське військо, прото Карпатська Україна не екзістує, і в імені її не маємо права говорити. Маємо рішати, ци їдеме за границю, ци зістаємо дома. Я питався, що коли би ми виїхали за границю, чи будемо мати право заступати інтереси нашого народу перед угорським правительством. На це заявив др. Потокій, що ні, але як останемо тут, тоді можемо заступати, і навіть міністерська рада висловилася, що тоді можемо предложити свої внески в справі автономії. Я на це заявив, що зістаю і предложу, і писемно, і усно, свої внески відносно автономії, а також в справі наших громадян на Підкарпаттю. Товариші мої рішили переселитися до Чехії… Я зістав в Будапешті, і спершу разом з товаришами, а потому сам подав 78 меморандумів до мадярської міністерської ради, а то: 1) Проект закона про територію Підкарпаття, 2) Проект закона про автономію, 3) Законопроект про адміністрацію Підкарпаття, 4) Меморандум про українську мову, 5) Меморандум про положення урядництва під час Волошинового правительства, 6) Більше меморандумів в справі оправдання бувших урядників-українців, 7) Меморандум у справі земельної реформи, а то більше меморандумів, 8) Ріжні просьби, наприклад, аби вернули взяті землі в Селешки Василіанкам, респ. сиротам українським, дале аби дали розказ жандармерії, аби не збиткували наше селянство, дале аби розпустили товариство "Черно-рубашників", тов. "Гвардія обідранців" і тов. других свобідних відділів (терористів), 9) Меморандум про розпущення лагеря в Ворюлапоші, 10) Меморандум про амністію для українців за вчинки від 1918 аж до кінця юнія 1939, 11) Дале ріжні меморандуми в справах господарських, фінансових, земледільських, культурних і т.д. і просьби в інтересі поодиноких урядників.

На сі меморандуми найбільше раз відповідь дістав я усно через Д-ра Потокія, а даколи і на письмі дістав я. Многі справи рішили корисно, як 6, 7, 8 (мимо Селешки, бо від графа Андрашія не хотіли вже взяти землю назад), 9, 10, але в других справах не рішили, бо Андрій Бродій запротестував против моєї діяльності, а він був головним дорадником мадярської влади в справах підкарпатських. До мене не мали довір’я, лиш для інформації перечитали і мої внески яко бажання підкарпатських українців, а міродайною була лише інформація Бродія.

До кінця вересня 1939 скінчив я всі речі, з котрими приходили до мене люде з Підкарпаття, тогди я вернувся до Хуста, отворив адвокатську канцелярію 1 октобра 1939, і мав її аж до освободження Хуста Славною Червоною Армією 23.Х. 1944. За той час не міг я робити нічого, бо політикувати на Підкарпаттю було заборонено, влада розпустила всі читальні, апеляції відкинула, нові статути не прийняла, так що унеможливила всяку українську культурну працю…"