Оминаючи крок за кроком старою бруківкою, дивишся на людей, які на терасах смакують холодне пиво, рятуючись від неймовірної спеки. Яка благодатна пора! Довкола доноситься щебіт птахів, котрі здавалося б, найбільше “кайфують” від літніх світанків. А ще – голоси підлітків, які окупували дитячі майданчики. Всі радіють, всі веселяться. Скрізь панує така тепла й затишна атмосфера, що починаєш і собі по-хорошому заздрити.
Біля одного з місцевих ресторанів, який межує з банком, на стілцях вмістилися три бабусі, переповідаючи одна одній історії свого життя. На їх обличчях простежується біла заздрість у бік малечі. Напевно, згадують себе у їхньому віці, порівнюють минуле й теперішнє…
Йдучи по набережній починає здаватися, ніби їй не має кінця-краю. Стовбури скрипучих лип кружляють над тобою під тиском тихенького вітерця, захищаючи від променів сильного полудневого сонця. Поруч на лавочках люди похилого віку організовують зустрічі, дискутуючи про все на світі: від проблем дачних, сімейних, до - політичних. Так вони можуть пробалакати аж до сутінків.
По інший бік пішоходного мосту життя також не відстає. На площі Театральній в Ужгороді більш людно. Тут також рятуються від спеки. До того ж – класичне місце, де відбуваються різні показові шоу. Варто тільки згадати цьогорічні трансляції чемпіонату світу з футболу на великому екрані, що компактно розташований над сценою. Тоді яблуку ніде було впасти. Про емоції я вже мовчу.
Минаючи Корзо спостерігаєш одну і ту ж картину: тераси переповнені, офіціанти не встигають підносити бокали з холодним пивом, яке очевидно приносить зараз найбільші прибутки власникам барів. Згадую нещодавню поїздку в Київ, де з колегами також рятувалися від небаченої спеки кухлем хмільного напою. Правда їхали туди у справах, тому довелося обмежити себе одним бокалом.
Поступово, у роздумах, я наблизився до “Молочарні” – класичного для Ужгорода місця, де “засідають” переважно пенсіонери. Правда, останнім часом, молодь теж не нехтує цим місцем для своїх “ділових” зустрічей. Особливо від тоді, як, поруч з “Молочарнею”, розмістили терасу з невеличким фонтаном. Вільних місць я не знайшов (читай – у розумінні вільного столика. – авт.), тому запитав в одного дідуся, чи можу я скласти йому компанію. Відповідь була ствердною. Аби перевести дух, я також замовив собі кухоль пива. Довго чекати не довелося, що, власне, мене і дуже здивувало. Адже клієнтів тут багато, а офіціантом і барменом водночас працює єдина жінка. Не встиг припалити сигарету як тут до мене підбігає якийсь дядько і питає: “У вас не знайдеться ще однієї сигарети? Я, тут, у “Молочарні”, працюю.” Я, звичайно, пригостив людину сигаретою, але не зрозумів до чого ж тут зміст другої сказаної ним фрази. Чоловік, наче виправдовувався. А дідусь Василь, що сидів біля мене, почав згадувати своє перебування у Чехії та ділитися секретами як правильно пити пиво, які він почерпнув перебуваючи у цій країні.
Слід відзначити, що пиво у Чехії є таким же обов’язковим атрибутом на столі, як в Україні хліб. Воно є складовою частиною чеських традицій, побуту, історії, народної творчості, настрою. І… бюджету. Завдяки пльзенському, старомяському, старопраменському країна щороку наповнює громадську касу мільйонами крон. Три чверті усього звареного у цих краях пива іде на експорт!
- Споживання пива,- каже дід Василь,- це цілий ритуал, так само, як у японців приготування і пиття чаю. Його п’ють зовсім інакше, ніж в нас. “Правильно” буде, коли, піднімаючи бокал, ви черкнете ним посудину свого товариша, подивитеся йому в очі (а не відведете їх!), легенько стукнете бокалом до стола і аж тоді піднесете до рота.
Також дід Василь акцентував на тому, що чехи бокал не спорожнюють залпом, а смакують напій, розтягуючи задоволення. Іноді ця процедура займає кілька годин. Ніхто з офіціантів не посміє зігнати “невигідного” клієнта – студента, бомжа, пенсіонера з напівпорожнім гаманцем, а буде терпеливо дочікуватися останнього його ковтка. Для того, щоб запропонувати їм свіжу порцію.
Раптом бачу підходять до вільного столика шестеро пенсіонерів, замовляючи собі холодний бурштиновий напій. І тут починається така бурхлива дискусія! Я сидів від них трохи далі, тому з їх бесіди зрозуміти майже нічого не зміг. Але стверджувати можна лишень те, що все це пов’язане з історією, бо на столику стояли стоси пожовклих від часу документів, які, як на мене, і стали предметом розмови стареньких друзів. Вони наче щось з’ясовували, наводили якісь історичні паралелі, щось цитували і …замовляли пиво!
Так за одним кухлем пива я просидів десь добру годину, після чого продовжив прогулюватися містом. До вечора було ще багато часу, тому вирішив піднятися до будинку Закарпатського відділення Національної спілки письменників, оскільки з її пагорбів відкривається хороший краєвид на площу Поштову. Відвівши подих, спускаюся вниз до пам’ятника “завмерлим” на лавочці Бокшаю та Ерделі і прямую далі у пошуках пригод…