Альбом “Адальберт Ерделі” Антона Ковача замінив ненароджений музей митця №1 Закарпаття

Адальберт Ерделі. Автопортрет

Чимало колекціонерів не хотіли йти на контакт

Виявляється, задум такої осяжної роботи виник влітку 2003 року. Спонукали до цього кілька причин. Перша та, що донедавна вивчення творчості фундатора закарпатської школи живопису базувалося на давніх виданнях, від яких віяло комуністичними догмами. Зокрема у 1972 році в Києві побачив світ альбом упорядкування Володимира Павлова (Цельтнера) і його ж вступною статтею. І в 1991-му, з нагоди 100-річчя від дня народження Адальберта Ерделі, Художній музей ім.Й. Бокшая спромігся на скромне видання з передмовою Григорія Островського. “Тому хотілося заповнити білу пляму, дати новий поштовх ерделізнавству”, – зауважує співбесідник. Другим фактором послугував той, що Антон Ковач давно захоплений постаттю крайового митця №1, котрий упродовж півстоліття був, є і далі буде яскравим орієнтиром для чималої когорти минулих, сучасних і майбутніх художників. Третя ж причина – також на поверхні: за останнє десятиріччя виник нездоровий ажіотаж навколо спадщини Ерделі. Ціни на його полотна зросли фантастично – у сотні разів, сягнувши в Києві та Угорщині європейського рівня. До того ж жила вдова митця Магдалина, котра ревно зберігала картини чоловіка. І популяризувала. На жаль, безпечно. Її будинок, точніше своєрідний музей довгий час був відкритим для всіх, плюс без будь-якої сигналізації. Тому рано чи пізно слід було очікувати пограбування. Як відомо, перше сталося в листопаді 2000 року. Тоді злодії викрали чотири шедеври.

“Я розумів, що чим далі, тим існує більша небезпека втратити й те, що, мовити б, під носом і не потребує особливих зусиль, аби зафіксувати для нащадків, – наголошує Антон Ковач. – Тим паче так звані державні мужі, з якими велася розмова, самосунулися від вирішення нагальної проблеми. Тому ми з Іштваном Ливрінцом й попросили пані Магдушку сприяти створенню якнайповнішого альбому Ерделі. Вона погодилася не вагаючись. І дозволила професійно фотографувати свою колекцію. І з Художнім музеєм ми також уклали угоду”. Спочатку автору-упоряднику і його доброму цімбору, приватному підприємцю Іштвану Ливрінцу здавалося, що проект альбому можна втілити в життя через рік, максимум два. Та, висловлюючись фігу-раль-но, натрапила коса на камінь, причім великий. Одного вересневого ранку 2004 року Ужгород прокинувся без пані Магдушки та її найбільшого багатства. Нагадаю, що злочинці (я на сто відсотків переконаний, що ті самі – листопадові), зв’язавши 88-річну жінку електричним дротом (шок, страх і біль призвели до розриву серця), викрали з будинку всі полотна, тобто понад 50. Ясна річ, що чимало колекціонерів Уж-города, Києва після такої трагедії просто не хотіли йти на контакт: одні – боялися, інші – скептично ставилися до ідеї видання. Тому упоряднику та його колегам по ходу доводилося запасатися терпінням, витримкою.

“Я неодноразово стикався з підробками”

Як стверджує Антон Ковач, лише робота над макетом альбому тривала 9 місяців. Молоде “Видавництво Олександри Гаркуші” з надзвичайною відповідальністю працювало над виданням. Друкувався альбом в Угорщині, а саме в Ніредьгазі. Тираж унікального 380-сторінкового фоліанту – солідний: 3000 примірників. “Якщо так свербить знати, скільки все потягнуло фінансово, то будь лас-ка: понад 500 тисяч гривень. Я не рахую фотографування робіт, поїздки туди-сюди, інших видатків. Словом, частково видання альбому фінансувала приватна особа, частково брався кредит у банку”, – уточнює співбесідник.

Труднощі труднощами, але головне те, що справа завершена. В альбомі представлено понад 303 картини Адальберта Ерделі. “Робився ретельний відбір. Адже, повірте, я неодноразово стикався з підробками, власники яких про це й не знали, гадаючи, що це авторський повтор. Тому делікатно відмовляв, дякуючи за спробу участі у виданні. Різні траплялися казуси. Як вам, коли з 9 полотен лише 3 пензля майстра?! Так, професіонал завжди відрізнить підробку від оригіналу. Почерк, мазок великих художників – до нюансів самобутній”, – наголошує Антон Ковач. Окрім того, видання містить і графічні роботи, і дружні шаржі Ерделі.

“Кольорові крила” – так називається афористична міні-передмова до альбому самого упорядника. Далі йдуть глибокі аналітичні вступні статті “Простір живопису Адальберта Ерделі” кандидата мистецтвознавства Ми-хайла Приймича і “Монограма душі маестро” наукових працівників Художнього музею ім.Й.Бокшая Олени Приходько та Галини Рижової, причім усі ці дослідження перекладені і на англійську мову.

Знайдено й оригінальний спосіб подачі матеріалу. В його основу ліг один із філософських блокнотних записів Адальберта Ерделі. А саме перший розділ називається “Є той, кого нема…”, другий – “Нема того, хто був…”, третій – “Буде той, хто мільйонами років покрокував у вічність”. Слушно пише відомий історик Сергій Федака, що відповідно творчість художника розбита на три періоди: творчі шукання 1920-х років, зрілість і радянська доба. Причім у розділах картини згруповані не за зовнішньою хронологією, а за внутрішньою логікою таланту митця. Як стверджує Антон Ковач, близько 20% репродукцій картин публікується вперше. Та сіль ще й у тому, що після виходу альбому упорядник бачив уже понад 50 нових полотен Ерделі, причім таких, які дуже урізноманітнюють творчість маестро як тематикою, так і виконанням. А один власник втішається тим, що виношує ідею видання нового альбому полотен генія. “Бог йому в поміч! Від цього виграють усі”, – резюмує Антон Ковач. “На ваш погляд, скільки приблизно картин намалював Ерделі за життя?” – запитую співбесідника. “Це тяжко сказати, – відповідає пан Антон. – Взяти лише, приміром, угорський, мюнхенський, італійський, французький, празький періоди творчості майстра. Чимало картин тих періодів просто невідомі чи залишилися там навіки. Я ж гадаю, що півтори тисячі буде. Тут доречно зауважити, що виданням альбому ми і близько не претендували на вичерпність”.

Потужний резонанс у культурних колах

В альбомі подано детальний літопис життя і творчості Адальберта Ерделі “впереміш” з цікавими, а то й унікальними світлинами; каталог творів художника; хронологію прижиттєвих і пожиттєвих виставок; солідну, з п’яти частин бібліографію. Завершується фоліант спогадами про Адальберта Ерделі, зокрема видатних живописців Володимира Микити, Ференца Семана, Павла Балли, на-родної артистки Клари Балог, племінника майстра Владислава Ерделі і дружини Магдалини.

Мимоволі торкнулися ми в розмові і знищеного романтичного обійстя подружжя Ерделі. На його місці новий власник звів модерний двоповерховий котедж. І вже лише меморіальна дошка сиротливо свідчить про те, що тут стояв будинок великого митця. Але як наголошує Антон Ковач, у цьому неподобстві насамперед винні тодішні так звані перші особи краю, яких попереджували, просили допомогти вирішити проблему, Управління культури ОДА, яке загалом завжди спить, закарпатська організація Національної спілки художників України, яка не вдарила на сполох. Словом, Ужгород втратив одну зі своїх візиток на кшталт Музеїв Федора Манайла, Андрія Коцки. Образно кажучи, альбом замінив Музей Адальберта Ерделі, який не відбувся. І такий факт: подейкують, що більшу частину викрадених у 2004 році робіт Ерделі цьогоріч навесні злочинці підкинули спадкоємцю…

Вихід альбому спричинив потужний резонанс в культурних колах Закарпаття, України. Його презентації відбулися в Ужгороді, Києві, Львові. Нещодавно альбом подарували прем’єр-міністру Угорщини Дюрчані і нашому Президенту Ющенкові у замку “Паланок” на відкритті виставки світознаного художника Мігая Мункачі. Альбом побував і на відомій на всю Європу книжковій виставці у Франкфурті-на-Майні. Одне слово, душа по вінця насолоджується, коли гортаєш оцей – європейського гатунку! – альбом-шедевр.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати