Золотими скрижалями вписана в історію закарпатського Буштина пам’ять про інтелігента Василя Бернара

Василь Бернар

БРАТИ І СЕСТРИ ПОВМИРАЛИ МОЛОДИМИ

Народився Василь Петрович Бернар 2 грудня 1911 року в гуцульській родині села Луг, що на Рахівщині. Його батько був зайнятий на лісорозробках. Як первісток Василь Петрович змалечку відчув щоденну потребу батьків у його підмозі. Адже загалом діточок батькам Бог дав щедро: за Василем народились Іван, Василина, Йосип, Анна-Ярина і Яків. Та після народження старшого сина Василя у подружжя Бернарів почалася біда: немовлятами померли хлопчики-близнята. Згодом недоля ще молодими поклала до сирої землі і Йосипа, Анну-Ярину та Якова.

Красномовним свідченням важкого дитинства є спогад Василя Петровича про сімейну кулешу. Коли з харчів у хаті залишалося тільки трохи борошна, до горщика клали назбирані дітьми у лісі гриби, горішки та ягоди. Така «кулеша» часто рятувала родину від голоду. Спогад про раціон дитинства глибоко вкорінився у пам'яті Василя Петровича. Він розповідав, як його вчитель розпочинав заняття, питаючи кожного без винятку учня: «Що ти нині зранку їв?» У відповідь чув або про кулешу з квасним молоком, або про жменю горіхів, яку дитина з'їдала дорогою до школи.

У молоді роки, як тоді було популярно у Підкарпатській Русі чехословацького періоду, Василь Петрович був активним «пластуном». Мав прізвисько «Султан». Юнак читав усі тодішні часописи - «Руська молодежь», «Пчілка», «Подкарпатська Русь».

Уже тоді почав збирати бібліотеку. У 1924 році закінчив чотири класи народної школи, а потім - стільки ж класів горожанської у Великому Бичкові. Опісля Василь Бернар вступив до Державної торговельної академії у Мукачеві, яку успішно закінчив у 1938 році.

ЗАВДЯКИ ЙОМУ У СЕЛІ З'ЯВИЛАСЬ ЛІСОПОСАДКА, КВІТКОВИЙ ГАЗОН ТА НОВА ШКОЛА

Після закінчення торговельної академії Василь Бернар почав працювати в лісовій промисловості. Спочатку - у Хусті та Рахові, згодом - на Буштинському лісокомбінаті інженером-технормувальником.

Одружився на початку 40-х років з Юліанною Маснюк - жителькою Буштина, котра в юнацтві була активною «пластункою», а після одруження працювала завбі-бліотекою сільського клубу. Невдовзі у них народилися донька Наталя та двійнята Леонід і Галина.

Василь Петрович також мав неабияку любов до літератури - слідкував за всіма новинками книгодруку. Особливо подобалися новели та історичні книги. Передплачував журнали «Пам'ятки України», «Жовтень», «Дніпро», «Людина і Світ», «Вокруг света», «Наука и Жизнь» та багато іншої періодики, у тому числі і обласного рівня. Найулюбленішою газетою була «Літературна Україна». Саме любов до крилатого слова пробудила в душі Василя Петровича потяг до власної творчості. Відтак з-під його пера вийшло багато новел, оповідань і кілька віршів. Усі вони сьогодні очікують на своє видання. Василь Бернар написав двотомник з історії Запорізького Козацтва. Ця тема дослідження стала дуже важливою для Василя Петровича, оскільки, вивчаючи власний родовід, він дізнався про присутність у корінні дерева роду козацького прізвища Маковій.

Майже до всіх вищезгаданих періодичних видань Василь Петрович надсилав свої проблемні статті, у яких не оминав і тему охорони природи. Порушував питання збереження в лісах мурашників, захисту пернатих, лісовідновлення та ін. Від облради Українського товариства охорони природи Василь Петрович неодноразово отримував почесні грамоти за активну участь у природничих вікторинах і конкурсах. Василь Бернар дуже любив природу. Для синичок робив годівниці та вивішував у дворі та в саду, взимку ж додавав до їх раціону сало. Ластівок же любив через те, що будували гнізда під стріхою будинку та під стелями в дроварні та хліві.

Вірив, що селяться тут на щастя.

З ініціативи Василя Петровича в Буштині, нижче автомобільного мосту, на правому березі річки Тереблі, старшокласники провели посадку тополевої алеї. На початку 90-х років цю лісопосадку безжально вирубали. Земля перед власним будинком

Василя Петровича спершу лежала пусткою. Це вже потім він посадив там дерева калини і плющ. А згодом - ще й шафрани, первоцвіти і підсніжники. І лише за десятки років клопіткої праці Василя Петровича результат досягнуто: ранньої весни строкатий килим-газон перед будинком Бернарів щороку впродовж кількох тижнів тішить перехожих.

До місцевого радгоспу «Верховина» та лісокомбінату Василь Петрович подав кілька рацпропозицій, більшість з яких була успішно застосована на практиці. Він вільно володів угорською, чеською, німецькою, румунською мовами. Читав і розумів латинську.

Угорською мовою досконало оволодів за рік, щодня вивчаючи з десяток нових слів. Одного дня дружина Юліанна умовила його піти на вечірній сеанс у кінотеатр. Повертаючись додому, на запитання дружини про його враження від перегляду стрічки Василь Петрович відповів тільки однією фразою; «Подумай, скільки слів я сьогодні не вивчив...»

У 1958 році Василь Петрович закінчив заочне відділення Львівського лісотехнічного інституту, бо тодішнє неосвічене (!) начальство,яке відкрило собі дорогу в кабінет партквитком, вимагало від підлеглого наявність диплому «...не буржуазного государства», який мав Василь Бернар, а неодмінно лише зразка СРСР.

Василь Петрович був і активним громадським діячем. Саме він ініціював будівництво нового приміщення місцевої школи. В архіві родини зберігається лист, датований 30 березня 1971 року і адресований Президії XXIV з'їзду КПРС. У листі містилося прохання посприяти у вищезгаданій справі. Як підтверджує поштове повідомлення, вже 2 квітня лист було здано на з'їзд. Василь Бернар дуже хотів, аби «влада рад» припинила співати про краще життя, а хоча б для дітей зробила щось корисне.

До Василя Петровича часто зверталися люди за допомогою: написати листа чи заяву стосовно пенсії, соціального забезпечення, працевлаштування і навчання. Вони не тільки не знали, до кого чи в яку саме установу звертатися зі своїм питанням, але самостійно не вміли навіть сформулювати зміст такого документа. Василь Петрович вислуховував людей, самотужки з'ясовував можливість вирішення проблеми, давав необхідні поради та складав за людей необхідні заяви чи листи. Аби чиновники не

впізнавали його почерк, ці листи і заяви завжди писала своєю рукою донька Галина.

ЙОМУ НЕ СУДИЛОСЯ ПОБАЧИТИ ЗДІЙСНЕННЯ НАЙСОКРОВЕННІШОЇ МРІЇ - НЕЗАЛЕЖНОСТІ БАТЬКІВЩИНИ

Ставлення до людей у Василя Петровича було глибоко шанобливим. Якось до його молодшої доньки Галини зайшла колишня однокласниця. І Василь Петрович привітався до гості на «Ви». Коли та пішла, Галина спитала свого батька: «Чому ти звернувся до Наталі на «ви», а не «ти», як раніше?» У відповідь почула: «Вона вже одружена, і до того ж стала матір'ю». Ні, це не був театр.

Василь Петрович завжди прагнув спілкуватися з цікавими особистостями і поважав кожну людину. Так, він товаришував із М.Бабанським із Кам'янця-Подільського (Хмельниччина), який у 70-х роках минулого століття на громадських засадах створював Подільський комплексний науково-природничий музей. Василь Петрович безкоштовно надав матеріали для експозиції у відділи нумізматики і писанкарства згаданого музею, а також кілька книг із власного зібрання, які надійшли до фондів наукової робочої бібліотеки створюваного закладу. Дорогим приятелем називав Василя Петровича у своїх листах український емігрант у Чехії проф. Олекса Приходько. Товаришем Василя Бернара був і закарпатський письменник Юлій Боршош-Кум'ятський.

14 квітня 1991 року страшна аварія під Мукачевом вирвала Василя Петровича з життя. А до настільки очікуваної ним незалежності України залишилось трохи більше чотирьох місяців...

На похованні з-поміж присутніх у могили чийсь жіночий голос сповістив страшну й безжальну правду: «Помер останній інтелігент Буштина...»

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати