Петро Сарваш: Ужгород вже за межею і потребує реанімаційних заходів

Тож тепер ідеться вже навіть не про збереження колись одного із найцікавіших в історичному плані міст Західної України, а про необхідність першочергових заходів з його реанімації. В іншому разі, ризикуємо Ужгород – камерний, архітектурно унікальний, затишний, зі своєю історією та шармом – втратити назавжди. Про те, хто винен і що робити, про роками нагромаджені проблеми міста, про нагальні першочергові кроки з їх вирішення та «пакет реанімаційних заходів» для збереження та відтворення Ужгорода говоримо тепер уже з колишнім головним архітектором обласного центру Закарпаття Петром Сарвашем.

Ужгород в жодному разі не є Львову конкурентом і нагадує якийсь районний центр

– Пане Петре, давайте почнемо з паралелей: так склалось, що Ужгород, як історичне місто зі значними можливостями розвитку, традиційно порівнюють зі Львовом. Наскільки коректне це порівняння сьогодні?

– Дійсно, протиставляючи Львів та Ужгород, ми наче протиставляємо дві концепції, два підходи. Свого часу, 20-25 років тому, Львів як історично-туристичне місто головним своїм конкурентом вважав Ужгород. Тим більше, що на зорі Незалежності, в Україні, насамперед на Західній, збереглось не так багато незруйнованих і неспотворених історичних міст. Тоді, на початку 90-х, активно розроблялись стратегічні плани збереження та розвитку Львова, приймались рішення про охоронний статус… Пройшло чверть століття, і нині мусимо констатувати: Ужгород в жодному разі не є Львову конкурентом, виглядаючи нині скорше як якийсь райцентр.

– Аж так? Виходить, що, будучи в рівних умовах на старті, Ужгород на противагу Львову свій потенціал взагалі не використав?

– Львів, у порівнянні з Ужгородом, має набагато більший історичний ареал. Але навіть при в рази більшій кількості старовинних будівель відсоток їх збереження – набагато вищий, ніж в Ужгороді. У Львові вже один квартал співмірний з усією історичною частиною Ужгорода, і майже кожен будинок має пристойний вигляд. Лиш подекуди зустрічаються пластикові вікна в таких будинках, а балконів, «зашитих» пластиком, практично не існує. Очевидно, що у Львові не перервано надважливий для збереження процес – комплексно любові до міста, професійного дбайливого за ним догляду, відтворення. Не  в останню чергу – завдяки профільним проектам і програмам, як от у співробітництві із німецьким товариством інтернаціональної співпраці GIZ. Із цієї організацією Львів співпрацює вже десятки років, завдяки спільним програмам у місті вдалося втілити чимало заходів для збереження його автентики. Та й не тільки зі Львовом організація співпрацює – має за партнерів ще кілька міст Західної України, однак Ужгород до їх переліку не входить, залишаючись поза її увагою. І не тому, що нема можливостей співпраці, а тому, що до GIZівців ніхто з нашого міста не звертався.

Ужгород нині – це «Титанік», який зазнав катастрофи, але завдяки молоді є шанс, що місто виживе

– У питанні збереження історичної спадщини є, як мінімум, три суб’єкти, які виступають складовими цього процесу – громада, влада і професійне середовище. І кожна із них – проблематична. Скажімо, громада: її умовно можна поділити на дві частини – активна і пасивна. Значна частина активних ужгородців, інтелігентів та інтелектуалів, свого часу виїхали з міста. У середовищі ж активістів, що нині або готові діяти практично, або просто активно співпереживають, почасти зустрічаються ті, хто в такий спосіб прагне влади. Нерідко заважають амбіції. Щодо пасивної частини громади – багато чого залежить від того, хто цих «споживачів» виховує. Нам усім бракує відчуття міри, локального патріотизму: переважна більшість містян не розглядають цю бруківку або пожежні старовинні гідранти як свою власність – власність міста і громади. Не розглядають з точки зору «якщо ти це руйнуєш, значить, руйнуєш моє власне, особисте». З іншого боку, немає усвідомлення того, що на будь-які, навіть і незначні втручання в організм міста, необхідні обов’язкові дозволи. Для того, аби справа зрушила з мертвої точки, потрібна критична маса мислячих і готових до роботи – у Львові такі люди, у кількості 150-200 осіб, є. Ми, так виглядає, похвалитися цим не можемо. Разом з тим, сьогодні, на щастя, маємо новий контингент – молодь, яка виросла за ці 25 років. Буквально за останні 3-4 роки маю багато позитивних вражень від молоді – світлої, з ясним розумом, яка активно контактує із зовнішнім світом, цікавиться ним і черпає щось для себе. Саме завдяки молоді є шанс, що ситуація зміниться на краще, що місто таки виживе. На них зараз треба робити ставку.

– Але громада, навіть і гіперактивна, може хоч головою в стіну битися, все безрезультатно – якщо у забезпеченні життєдіяльності та функціонуванні міста не зацікавлена влада. Та й Ви цю складову учасників процесу збереження міста також згадали.

– Безумовно, влада – основний чинник збереження історичності міста. І для втілення відповідних заходів влада має місто любити і брати на себе відповідальність. Можуть чільники хоч сто разів повторювати, що вони люблять місто, але ж основний елемент любові – це безкорисливість. Ми ж по факту за всі роки Незалежності мали керівників, які вели себе так, наче місто – то їхня резервація для полювання. Навіть усвідомлюючи, що кількість живності у резервації постійно зменшується, що її треба підживлювати, годувати, вирощувати, всі очільники за 4-5 років відведеної на «полювання» каденції намагались витиснути з міста максимальну користь, не обтяжуючись роздумами про те, що буде завтра. А ця риса, не в останню чергу, обумовлена також й інтелектуальним рівнем перших осіб міста. Про що ми можемо говорити, якщо ні на одній виставці, ні на концертах, ні на літературних вечорах не можна побачити нікого з керманичів? Звідки в такому разі візьметься усвідомлення потреби у дбанні про культурні та історичні цінності?   

– Це справедливо і по відношенню до нинішньої, «постмайданної» влади?

– Коли я йшов на посаду, то навіть і подумати не міг, наскільки все в місті «запущено». Здогадуватись можна багато, але що аж така катастрофа – важко було навіть уявити. Я не міг не піти, коли мені запропонували стати головним архітектором, знаю, що кандидатуру мою пропонували різні люди і неодноразово. Але, коли прийшов, одразу довів до відома: маю принципи, якими керуватимусь. Якщо спочатку були розмови на кшталт «прекрасно, нам якраз така людина і потрібна», то вже за тиждень стало зрозуміло – нікому нічого не потрібно, система не змінилась, діють ті самі схеми, може, в інших співвідношеннях, може, не так кричуще, але ті самі. Ми дуже запізнилися з виборами: місто в колапсі, воно вже не на межі, а за нею. Ужгород нині – це «Титанік», який зазнав катастрофи, нахилився і обов’язково потоне. Тоді як люди, які за нього відповідають  – чиновники, депутати, знаходяться на найвищій палубі, кожен зі своєю шлюпкою, і думають не про те, як врятувати корабель та пасажирів, а як би з корабля ще щось винести.

– Чи є шанс, що такому ставленню влади до міста протиставиться професійне середовище архітекторів? Що фахівці одного разу зберуться і домовляться: все, не беремось за проекти, що поглиблюють руйнацію, солідарно не докладаємось до спотворення і знищення міста?

– Є велика проблема в отому, що архітектори дуже рідко і в малих кількостях мають стосунок до цих процесів. Сьогодні в наше професійне середовище влились такі кадри, які по факту не є архітекторами: на жаль, будівельне законодавство так написане, що фактично в проектуванні можуть брати участь абсолютно некваліфіковані люди. До прикладу, випускники-інженери міського господарства, які наразі чомусь більше задіяні в архітектурному проектуванні, хоча б і не мали на це право. І завжди знаходяться люди, які, володіючи сертифікатами на виконання проектних робіт, своїми підписами легалізовують низькопробні проекти. Я за останні три місяці мав змогу спостерігати, хто і які приносять розробки в якості проектних пропозицій, і хто їх підписує. Це жах. Є люди, які щодня підписують документацію, яка не влазить у жодні рамки. У той же час, спілка архітекторів абсолютно бездіяльна, незважаючи на те, що відбувається пряма дискредитація професії. Втім, я знову згадую молодь: за останні роки мені здавалось, що наше покоління архітекторів стане останнім. На щастя, помилявся: 3-4 роки тому почали з’являтись дуже гарні, талановиті, правильно мислячі архітектори, сучасні і головне – небайдужі – які, є шанс, нас і порятують. 

Місто не має стратегічного ресурсу для розвитку, а землі роздаються за апробованими схемами 

–  Неодноразово у розмові Ви використовували формулювання «катастрофа», «колапс» «місто за межею». Звичайний обиватель, безперечно, так само відмічає, що Ужгород міг би виглядати краще. Але – катастрофа? 

– Саме катастрофа, бо якщо місто не має ресурсів для подальшого розвитку – це кінець. А Ужгород такими ресурсами вже не володіє, в місті немає вільної землі, нема куди розвиватись. До ресурсів міста відносять людський, геополітичний та ресурс нерухомості. Складові ресурсу нерухомості – це, з одного боку, вже існуючі будівлі, з іншого земля. Величезні міста, як от Чікаго чи Нью-Йорк, мають мінімум 25% вільної землі стратегічного ресурсу. У Будапешті цей показник сягає 53%. Тоді як у нас, якщо вивчати генплан, цей ресурс нульовий – місту нема куди розвиватись, нема де будувати дитсадки, влаштувати автостоянку, з чого виділяти ділянки учасникам АТО. Ми шукали місце під паркову, не знайшли – всі ділянки роздані. А це автоматично означає, що й інвестора в місті годі чекати – без стратегічного ресурсу він сюди не зайде. Новий генплан, натомість, започаткований ще 5-6 років тому, і який зараз маємо «на виході», створений лише з метою узаконити попередні невідповідності. А значить, його прийняття  нічого не дасть – територій, відображених в генплані на розвиток, по факту немає. Місто доросло до меж сільрад, далі гальма. Єдиний вихід в цьому разі – розглядати Ужгород як центр агломерації, яка об’єднає прилеглі міста та села. Але треба вже визначати напрямки і стратегію, разом сідати і міркувати у великих масштабах на майбутнє, тільки разом, інакше – ніяк. 

–  Ви говорите про те, що землі в місті немає і Ужгороду немає куди розвиватись. Але ж земельні ділянки депутатський корпус і надалі продовжує справно виділяти, он і на прийдешню сесію на розгляд скільки земельних рішень іде… 

– Звісно, що йде – через апробовані схеми, які використовуються з далекого минулого. Я бачив, які проекти рішень мені лягали на стіл, і як вони потім одностайно голосувались на засіданнях. Проекти землеустрою надходили один за одним, починаєш вивчати: де просять землю? На Володимирській чи Баб’яка? Як там можна виділяти «індивідуалку»? А там не «індивідуалка», це тільки формально, бо ж на перспективу запланована багатоповерхова забудова. То чому ж не можна просити землю під багатоквартирне будівництво? Дуже просто – бо тоді треба проводити аукціон, тоді як під індивідуальне будівництво земля виділяється безкоштовно. А коли був останній аукціон? Чотири роки точно не був. Люди добрі, це крадіжка! Коли місто не має землі взагалі під розвиток, ми віддаємо її безкоштовно у приватну власність і в максимально дозволених розмірах, при цьому, ще й не заробляючи нічого на розвиток інфраструктури.

– Чи є можливість зламати ці схеми, зупинити їх?

 – Свого часу я дуже дивувався, як так відбувається: на земельній комісії звертаю увагу на ті чи інші невідповідності чи порушення, логічно відправляємо документ на довивчення. На наступному засіданні він «зринає» знову, пишу до нього десятки вмотивованих зауважень, аргументую, чому в такому вигляді рішення не можна приймати. А потім проект гарненько виноситься на сесію і схвалюється майже одноголосно – наприклад, в одному з випадків, з 52 присутніх депутатів 49 віддали голос «за». І все – без детального планування, без зонування, тільки контури ділянок у супровідній документації… Зауважте, що це фактично беззаконня, закон вимагає простих і чітких речей: перед тим, як щось на тій чи іншій землі робити, громада має бачити, що там постане. На цю територію має бути розроблений детальний план, який визначатиме червоні лінії, ширину вулиць, тип та висоту забудови, обмеження, розриви. Поки не буде цього документа, який до всього ще повисить деякий час на сайті і буде обговорений, жодних рухів робити не можна – так вимагає закон. І це знав, до речі, навіть Ратушняк – тоді, під час розподілу земель, згадана процедура дотримувалась, хай і в порядку видимості, але формально все було по закону. Зараз про необхідність дотримання процедур забули, більше того – ще 1,5-2 роки тому траплялись випадки здійснення будівництва взагалі без будь-яких дозволів та погоджень. 

–  Отже, говорячи трохи раніше про фактори, які впливають на процес збереження міста, ми випустили ще один дуже важливий – контролюючі органи… 

– Насправді, мусимо констатувати, що на сьогодні дієвого контролю з боку компетентних структур теж немає. Всім все байдуже. Як приклад, ось, будь ласка, історія. З першого дня на посаді я офіційно звертав увагу на будівництво, яке ведеться на Фединця, навпроти входу в «Гірчичне зерно». Надсилав в інспекцію Державного будівельного контролю запит щодо існування документації на будівництво. Звідти – жодної відповіді. За місяць – повторний запит, знову тиша. Зібрались звертатись із цим питанням тепер уже до прокуратури, хтось, певно, із «посвячених», про це почув – і документи раптом з’явились, із роз’ясненнями, нібито все гаразд. Але от при вивченні документації виявилось: нічого там не в порядку, будівництво ведеться всупереч погодженому проекту, має зрости на два поверхи вище, і все – без жодних підписів. Пишемо в прокуратуру скаргу на бездіяльність контролюючих органів – звідти жодної відповіді. Здавалось би, на очах робиться свинство, і ніхто нічого… 

Якщо не діяти терміново, за двадцять років може постати питання про перенесення обласного центру з Ужгорода

– Це наче з якоїсь страшної казки, невже немає жодних механізмів притягнення до відповідальності тих, хто чинить сваволю? 

– Управління архітектури не має повноважень штрафувати, зупиняти будівництво, скасовувати дозволи. Це – пріоритет правоохоронних органів та компетентних служб, є інспекція Держархбудконтролю, муніципальна поліція, міліція, прокуратура. Та і взагалі, зрозумійте: для головного архітектора не має значення особа чи особи користувачів землі, його цікавить забудова – що на тому чи іншому місці зводитиметься – і загальна концепція міста в цілому. Адже це просто нерозсудливо, якщо не злочинно – віддавати землю, не знаючи, що там буде, і лиш постфактум бачити, до чого це призвело: на клаптиках під індивідуальну забудову виростають десятки багатоквартирних будинків. Без загальної концепції, без передбачених парковок, за відсутності інфраструктури. І все – через непрозорі схеми, ніхто ж не розробляє детальних схем. Хочете супермаркет? Будь-ласка, але в тому місті, де він потрібний, земля під який продана з аукціону і з надходженням коштів до бюджету. Чому ми це не робимо? Ми в програші в цьому плані не тільки перед Львовом, ми у програші навіть перед Мукачевом, де є певні якість і системність у підходах. 

– Чи є ще нагода якось виправити ситуацію, дати місту другий шанс, віднайти нині втрачену можливість розвитку? 

– Насправді, знаючи ситуацію зсередини, можу говорити про те, що місту вже кінець, воно вже вмерло. І нині йдеться радше про нагальні реанімаційні заходи з його відродження. Терміново необхідна соціально-економічна програма розвитку регіону. Бо коли ми говоримо про генеральний план – маємо на увазі всього лише похідну загальної стратегії. Обов’язково маємо мислити стратегічно, прораховувати та знати наперед, що матимемо через 15-20 років. Маємо постійно координуватись і думати на перспективу, виробити гнучку систему містобудування, бо те, що сьогодні актуальне, за 5 років актуальність може втратити . А наразі терміново необхідно зупиняти цей руйнівний процес, із безконтрольним виділення землі і хаотичною забудовою. Мораторій на виділення землі на рік, нічого за цей рік не станеться, першочергова інвентаризація, щоб зрозуміти, чим володіємо. За необхідності – повернення у власність міста земель, які були виділені, але не використовуються за цільовим призначенням.  І вже потрібно напрацьовувати механізм співпраці, який, за умови його правильного функціонування, видимі результати дасть уже за 1,5-2 роки. Чим довше будемо із цим зволікати, тим менше матимемо шансів на відродження міста. І побачите, що років за 20, якщо і далі так буде продовжуватись, може постати питання про перенесення обласного центру з Ужгорода. Й тоді місто вже по факту набуде статусу райцентру, який все більше і більше нагадує. 

А ще, депутатам і чиновникам просто варто прийти до тями і пригадати, що в країні зараз – війна…

Теги: Сарваш, межа, реанімаційні заходи

18 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати