Антон Секереш:"Життя – найкращий учитель. Ми повинні робити висновки з уроків, що воно нам дає"

Якими були, Антоне, з твоїх спогадів 60-ті роки? Твої найяскравіші спогади дитинства?

Спогади дитинства завжди яскраві і досить чітко залишаються у пам’яті. Ріс з двома братами,виконував  посильну роботу, що давали батьки. На хазяйстві були і кролі ,і кози. Дивлячись за старшими, а я був найменший, старався наслідувати їх. Сильно зачепило як брат намалював кота в чоботях, захотілось і самому. Часу вистачало, я з бабусею був удома і потихеньку малював.

Твої найулюбленіші навчальні предмети у школі?

У школі найбільше подобалось малювання, а надалі креслення. Завжди любив у книжках розглядати ілюстрації. Історія середніх віків на той час чудово була  проілюстрована . Також любив уроки праці. Майструвати руками люблю до цих пір.  І люблю і  мушу.

Коли вирішив поступати в Ужгордське училище прикладного мистецтва?

В школі були путівки в піонерські табори. В 1972 в селі Липчі  Хустського району був наш табір юних художників «Смерічка». Такі табори і взимку організовувались і влітку. Всього я був у них шість разів. Багато знайомих маю з того минулого,дехто вчився зі мною на курсі в УУПМ. Гадаю, що саме табори визначили моє майбутнє.

Якими були твої студентські роки?

Після нашої восьмирічки я поступив у Ужгород. Був далекий 1976-й . Студентські роки -  це досвід самостійної активності, навчання мистецьким дисциплінам , проба свого пера(  чи олівця), практика в матеріалі. Ми часто ходили на відкриття виставок , бачили наших славетних метрів. Я згадую і Тетяна Яблонська приїздила, Федір Манайло і Василь Свида були частими відвідувачами виставок , Золтан Шолтес, і багато інших. В ті часи у нас були поїздки по  музеях Риги , Таллінна , Львова. Чудесні спогади про Ермітаж і другі визначні місця... А дипломну роботу мені випало  робити в Ялті.

Як склалася твоя доля після закінчення училища?

Після училища пішов до армії, як і всі мої  ровесники на той час. Старе місто Ізяслав , яке має тисячу років, я ще багато років не забуду. У 1982 році знову повернувся у Ключарки з видом на Паланок. Працював у цеху майоліки при заводі «Керамплитки». Глина, глазур, випалювання – все було мені цікаве. Маю декілька авторських робіт на виноробну тематику. Далі одружився, народились дочки ,будівництво...Відтоді, кожен день у турботах. Таке життя. Але, як кажуть у народі:”Ко ся стройить і свальбує того не шкодують”.

Чи підтримуєш зв’язки з однокурсниками?

Останні кілька років цілеспрямовано почав їх відшукувати й налагоджувати контакти. Мені цікаво хто є хто нині, кого й куди закинула доля. Деяких своїх однокурсників я знайшов по інтернету, когось зустрів випадково, хтось мене знайшов. Було по-різному. Нині маю їхні контактні номери чи адреси. Географія широка. Хтось повернувся з далеких чи близьких світів додому, в рідне місто, а хтось там і залишився. Володимир Яковець з Черкас нині живе й працює в Києві, Отто Мійо з Ужгорода – в Нью-Джерсі, Слава Шикірявий, пропрацюваши близько десяти років в Чехії, повернувся додому в Драчино на Свалявщині. Незвідані шляхи господні...

Ти неоднарозово побував у Сполучених Штатах Америки. Чим там займався і які враження залишились від цієї країни?

Дякуючи дядькові я відвідав США. Враження яскраві й незабутні. Там я вів щоденник, маю багато фото. Подорожував, об’їздив  багато штатів. Найцікавішими були  знамениті музеї. На відстані руки бачив твори Леонардо да Вінчі, Рембрандта ван Рейна та інших всесвітньовідомих митців.  Малювати я не залишав і там , вперше почав працювати з акриловими фарбами, пастеллю. Роботи переважно пейзажні , на картоні , зрідка на полотні.  Америка цікава й неповторна країна. Я відвідав багато визначних місць, плавав на яхті озерами, торкався рукою води двох океанів. Про країну у мене залишились чудесні спогади. Там працьовиті і відповідальні люди, вони багато вчаться, а значить і самому –  треба.

Вважаєш, що життя там якось змінило твій світогляд? Який досвід ти там здобув?

Як мінімум вивчив англійську до розмовного рівня. Треба терпляче переймати все краще, що є в інших народів, набиратись їхніх добрих якостей. Як казав Шевченко: «І чужому научайтесь і свого не цурайтесь». Життя – найкращий учитель. Ми повинні робити висновки з тих уроків, що воно нам дає.

Не було бажання там залишитись, адже в тебе є в Америці родичі?

Бажання залишитись може і появлялось, але я зрозумів , що це не так просто. Молоде дерево пересадиш і воно легко прийметься, тридцятирічне – проблематично. Треба перековуватись, що не так легко у такому віці. Мабуть вже друге покоління пустило би глибоке коріння й не відчувало би ностальгію за рідним краєм, своєю Батьківщиною.

Ти об’їздив багато штатів, поділись своїми враженнями.

Штати великі, по пам’яті перераховую. Мічиган з озерами, там Детройт з знаменитим музеєм – це №1, Пенсільванія – навідав родичів, Огайо, Балтімор, місто Вашингтон – Національна художня галерея, музей  астронавтики, Капітолій, Білий Дім і т.д.  Арізона  і Каліфорнія – кактуси , в Лос-Анджелесі  музей Ганінгтон, в Малібу музей Гетті,в Сан-Франциско – затока, міст Золоті Ворота. Кожен із штатів має свою історію, своє лице, свій характер, оригінальний і неповторний.

Твоя молодша дочка успадкувала талант до мистецтва, продовжує твій шлях і досягла певних успіхів. Розкажи, будь ласка, трохи й про неї.

Менша дочка Олеся закінчила факультет графічного дизайну ЗХІ. Рік була в Німеччині, отримала першу премію за фотороботу у місті Кельн. Вона побувала у Ватикані і багатьох інших містах світу. Молодь активніша за нас. Зараз викладає образотворче мистецтво в Києві у німецькій школі. Також працює творчо. З колегами організувала  арт групу «Шапка». До слова, 2009 року проект “Шапки” був відібраний у двадцятку номінантів на премію “Pinchuk Art Prize”. Там були представлені фотографії проекту “Життя”. Нині дівчата працюють над новим проектом. Олеся виставлялась в галереях Києва, та інших містах. Всього не згадаєш.

Останнім часом ти береш активну участь у художніх виставках, ходиш на пленери, підтримуєш зв’язки з колегами-художниками. Пригадай, коли і де ти вперше взяв участь у пленері?

Мій перший пленер був у Міжгір’ї 2008 року в садибі “Олеся”Федора Сморчкова.  Пригадую, що його організовували Богдан Пранничук та Емма Левадська. До слова, взяти в ньому участь мені ти запропонував. Відтоді й підтримую зв’язки з Обласним організаційно-методичним центром культури, що організовує, зазвичай, одноденні пленери в яких я теж брав участь. В Міжгір’ї відбувся й  другий пленер. Наступні проходили у селі Варієво, неподалік Берегова – 2011, 2012рр. Цього року пленер  був у Чинадієві в садибі «Золота рибка». Ми їздили з колегами художньої школи  міста Мукачево у Подобовець на Міжгірщинні, на Шипіт.Там чудові краєвиди! Міжгірщина вже давно стала своєрідною Меккою для митців, і не тільки нашого краю. А ще, беру участь у роботі творчого об’єднання  «Райдуга”. Ми  видали каталог, роботи спілчан минулого року побували в Івано-Франківську, містах Калуш і Галич. Цьогоріч, брав участь у доброчинній акції, що проходила в замку «Паланок».

Твій улюблений жанр у живописі?

Люблю пейзаж. Бути на природі – це  медитація. Цікавий також для мене й портретний жанр, графіку люблю за оперативність, за можливість швидкого самовираження.

Кого вважаєш своїми вчителями?

Перші мої вчителі – Баконі Золтан Степанович, Липчей  Іван Степанович, які вчили мене азам образотворчої грамоти ще в дитячі роки в спеціалізованих  піонерських таборах.  В училищі моїми педагогами були  Іван Маснюк, Іван Дідик, Агнеса Бачинська, Йосип Пал та інші, які виховали не одне покоління митців. До слова, Маснюк має вже понад 50 років викладацького стажу. А взагалі ми вчимось і від колег, і від «матері Природи», вчимось на роботах, що ввійшли у світову скарбницю мистецтва. Вчимось у тих митців, яких добре знають чи не на всіх континентах у багатьох країнах світу. Це і Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті, Пітер Пауль Рубенс, Рембрант ван Рейн  й Вінсент Ван Гог, Поль Гоген, Пабло Пікассо та інші добре геніальні митці.

Чи жалкуєш за чимось і що хотів би змінити у своєму житті?

У житті, звичайно, були випадки коли я спотикався , робив помилки... Робити все ідеально неможливо. Недарма кажуть: “Життя прожити – не поле перейти” Нині, маючи вже певний життєвий досвід за багатьма своїми поступками шкодую, бо не завжди, можливо, робив так як потрібно, але надіюсь, що пробачиться воно...

Які плани, Антоне, на найближчу перспективу?

Найближчим часом навідаю мабуть Рахівський район. За останні три роки  відвідав багато сіл Закарпаття.Відкрив для себе багато цікавого. Наш край має чудові куточки, живописні  місця кличуть митців, а тому планую багато плідних пленерних днів й нових живописних робіт.

Біографічна довідка

Секереш Антон Йосипович народився 9 червня 1961 року в селі Ключарки на Мукачівщині.

У 1980 році закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва, де навчався на відділі “художня обробка металу”.

Надалі творчо працював з глиною, деревом, камнем.

З 1992 року співпрацює з “Gallery 454” в місті Детройті(США)

Член художньої спілки “Райдуга”, учасник обласних пленерів та виставок.

Творчі роботи знаходяться в приватних колекціях США, Німеччини,Угорщини, Росії, Білорусі, Молдови.

Теги: Секереш, художник

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати