Павло Балла — півстоліття вчителем і все життя учнем

Сьогодні в художника дуже дорогий для нього ювілей - 50 років педагогічної діяльності.

У 1957 Павло Балла прийшов викладачем в Ужгородське училище прикладного мистецтва на Капітульній. Тоді там діяли два відділи - живописний і художньої обробки дерева. Але надалі виробництво сувенірів передали в систему Укрпромради. Там сказали: а живописців нам не треба! їх цікавили тільки сувеніри.

— Я якраз на вто діло прийшов! - примружується Павло Карлович. Після того, як в приміщеннях училища розмістилася партійна школа, самому навчальному закладу дали аж... 2 кімнатки. В одній було все, а в іншій склад. Ерделі відмовився від керівництва, і його заступив Іван Іванович Гарапко. Із селянською завзятістю взявся піднімати училище. Вдалося вивести його на Капітульну, у колишнювіллу Заяця, депутата чеського парламенту. Спочатку відвоювали дві кімнати, а потім і другий поверх. А ще тут був просторий двір з чудовим видом на Підградську.

— Але Івана Івановича нарешті виснажила ця щоденна боротьба. І директором поставили товариша Баллу, - повідомляє Павло Карлович з майже дитячою безпосередністю. Отож у той час училище було у віданні Укрпромради, яка була чимось на зразок напівприватної промисловості, котра фактично займалася бізнесом. Між художниками та студентами тим часом не стихали тривожні розмови. Про закарпатську школу живопису саме голосно заговорили. І тут в училищі перекривають повітря живописцям. Щоправда, були студенти, які самі займалися рисунком. Але це крихти - щотижня 2 години.

Отож директор П.Балла разом із завучем їде до керівника Укрпромради Андрія Акімо-вича Цоколя. Розповідає про настрої закарпатської інтелігенції. Цоколь був весь такий глянцевий, поважний, у срібному костюмі. Його вплив тоді сягав далеко. Але вислухав закарпатців уважно. І через якийсь час в училищі і справді живописний відновили.

— Ми побачили слабинку з боку ради і попросили ще й керамічний відділ, - сміється Павло Карлович.
Хоч практиків на той час фактично й не було, тільки Костянтин Лозовий. І тоді знайшли старого угорського майстра Яноша Бендика. Умовили прийти в училище. Він учив усіх - і викладачів, і студентів - працювати на гончарному крузі. Знав усе, що слід робити з глиною, звідки її привозити. Побудував керамічну піч. Пройшов усю школу народної кераміки, але й мав фахові основи. В його пальцях жили знання.

Що важливо — тоді вдалося збудувати актовий зал. Скульптори теж вже мали місце для студіювання. Щоправда, від Києва тоді одержали кошти, а матеріали треба було шукати тут. Військові підкинули вантажівку, тому училище вже мало свою машину. З доброю людською щирістю пригадує Павло Карлович свого завуча - дружину першого секретаря Бєлоусова - Людмилу Грищенко, яка й словом ніколи не обмовилася, хто вона така: Зате була для студентів ніби мамою.

Аще викладачам училища було цікаво бути разом. Окрім старої когорти, із Львівського художнього інституту тоді саме повернулися Антон Шепа, Михайло Попович. Ще Медвецькі, Віталій Звенигородський, малий Бокшай - син Йосифа Йосифовича. Вони принесли зі Львова особливий мистецький дух. Змінився навіть характер курсових та дипломних. Стали виконувати графіто з мозаїкою. Одна з кращих робіт, наприклад, Иосифа Медвідя з Тячева. Боляче, що зараз ці розписи безглуздо руйнуються. Як от збито чудову роботу в ресторані Буштина "Легенда про Пинтю". Це розпис по бризолітовій штукатурці, який дається дуже важко, бо має складну структуру і замалювати його нелегко.

Павлові Карловичу доручили тоді вести заняття вечірнього рисунка - щоб не розгубити те, що набули в інституті. У перервах - цікаві розмови про те, кому довелося побувати, наприклад, у Третьяковці. Або ж Глюк міг дуже тактовно підказати, як малювати портрет.

Цю ретельну роботу з натурою Павло Карлович і сьогодні підносить дуже високо в очах студентів. Адже спочатку треба технічно впоратися з малюнком.
Та навіть майстерня самого Павла Карловича - цьому підтвердження. Один із малюнків на тему повстання Ракоці з робочою назвою "Поява вісника" має аж 12 варіантів. Із одного малюнка автор вихопить вдале освітлення, з іншого — настрій, з третього — цікаву постать, і так народиться майбутня картина.
Узагалі Павло Карлович вражає розмаїттям тем. Тут тобі й "Сусанна і старці", і "Гулянка в Тавриді", і біблійна "Втеча в Єгипет", і "Підводний цар", і сценка - повернення Бокшая з фронту додому. І той момент, коли прийшли чеські жандарі і наказали сім'ї Баллів за півгодини покинути рідне село Павлово над Ужем. І народна замальовка - молода пара, над якою, мов гроза, виростає мати.

А між тим наш співрозмовник розказує купу перчених мистецьких оповідок. Якось іншим разом переловімо їх і вам. А зараз вітаємо Павла Карловича. І хай його мистецьке життя буде насичене багатьма цікавими подіями. Бо хто ще нам з таким хистом розповість про витівки Коцки чи філософію Бедзіра, про запальність Кремницької чи про патріархальність Бокшая?

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати