Розбрат на перевалі

У червні цього року Генконсульство Угорщини в Ужгороді й "Товариство угорської культури Закарпаття" встановили біля пам'ятника систему цілодобового відеонагляду. Хоча всім зрозуміло, що цей застережний захід не зупинить радикалів.

Історія і політика

Пам'ятник угорцям на Верецькому перевалі — давня і дуже делікатна тема в україно-угорських відносинах, яку ніяк не вдається закрити цивілізовано. Вона має свою передісторію. Чимало угорських дослідників вважають, що наприкінці ІХ ст. угорські племена саме через Верецький перевал потрапили в Карпатську низовину й знайшли свою теперішню батьківщину. В 1896 р. (тоді Закарпаття входило до складу Австро-Угорщини) на честь 1000-ліття цієї події тут уже було встановлено пам'ятний знак, однак у 1944 р. угорці, відступаючи під натиском Червоної армії, самі демонтували його. Після розпаду СРСР Угорщина знову порушила питання про пам'ятник на Верецькому перевалі, що викликало бурхливий спротив українських радикалів. Цьому були дві причини. По-перше, дехто вважає встановлення монумента на колишньому кордоні Угорщини проявом шовінізму (чимало ЗМІ поширили інформацію, що споруду вінчатиме тотемний птах турул, який символізує угорську державність). По-друге, в 1939 р., після окупації Угорщиною Карпатської України, на Верецькому перевалі було розстріляно полонених карпатських січовиків. Деякі політики переконують, що в розстрілі брали участь угорські вояки, тому монумент сприйматиметься як наруга над пам'яттю загиблих українців. Однак, якщо відкинути політику й звернутися до фактів, виявиться, що пристрасті довкола пам'ятника часто роздмухувалися штучно. Приміром, ніякого ідеологічного складника (включно з турулом) споруда не містить. Вона має нейтральний вигляд — складається з семи кам'яних брил (за кількістю семи угорських племен) у формі каплиці та символічного вівтаря з хрестом. Що ж до розстрілу січовиків, то угорці мали до цього хіба що опосередковане відношення. Після жорстокого придушення угорським військом опору Карпатської України чимало галичан, що входили до складу Карпатської січі, рятувалися втечею до Румунії. Там утікачів відловлювали і повертали в Угорщину, яка відразу депортувала їх на батьківщину, тобто до Польщі. Поляки дуже ревно стежили за визвольними змаганнями українців за Карпатами, побоюючись, що вони перекинуться й на Галичину, тому просто розстріляли депортованих без суду й слідства. Можна дискутувати, чи здогадувалися угорці, яка доля очікувала січовиків після депортації, однак у розстрілі вони участі не брали — це встановлений істориками факт.

Культурний обмін

З початку 2000-х питання про пам'ятник угорцям на перевалі розглядалося на рівні Закарпатської ОДА, а практичне вирішення його уможливилося за президентства В.Ющенка. Очільники України й Угорщини здійснили культурний обмін. У 2007 р. В.Ющенко взяв участь у відкритті пам'ятника Т.Шевченкові в Будапешті. Крім того, угорці пообіцяли встановити у своїй столиці пам'ятний знак жертвам Голодомору (виконали свою обіцянку в квітні 2009 р.). Натомість Україна пообіцяла сприяти у встановленні угорського монумента на Верецькому перевалі, пов'язавши це зі спорудженням пам'ятника розстріляним січовикам. Урочисту подію з відкриття двох пам'ятників за участі президентів України й Угорщини запланували на 8 липня 2008 р., однак після заяв українських радикалів про акції протесту її скасували. За два тижні без зайвого розголосу менш представницька двостороння делегація спочатку відкрила пам'ятник загиблим січовикам (встановлений неподалік місця їх розстрілу), а затим — споруджений на відстані кількох кілометрів пам'ятник угорцям. Офіційне відкриття, як це часто буває, готувалося поспішно — при будівництві угорського пам'ятника не було отримано всіх дозвільних документів — і це згодом зіграло з організаторами злий жарт.

Від самого відкриття угорський пам'ятник став майданчиком для політичних акцій українських радикалів. Його неодноразово вкривали образливими для угорців написами й намагалися пошкодити. Найгучніший "протестний акт" відбувся в лютому 2011 р. — троє активістів "Свободи" серед ночі обклали символічний вівтар автомобільними шинами, облили бензином і підпалили. Язики полум'я побачили працівники Держслужби охорони, що патрулювали територію нафтопроводу, і "свободівців" затримали. Проти них порушили кримінальну справу за хуліганство, вчинене групою осіб. 

Підпал пам'ятника перекреслив усі перспективи співпраці українських та угорських ультраправих, що якраз налагоджувалася й рекламувалася обома сторонами. Одразу після інциденту угорський "Йоббік" заявив, що ніяка співпраця зі "Свободою" неможлива в принципі.

Суд у справі підпалу пам'ятника "свободівці" цілком прогнозовано використали як трибуну для політичних промов. Своєї вини вони не визнали, хоч і розповіли про обставини підпалу. Оскільки при зведенні пам'ятника не було отримано всіх дозвільних документів, він є незаконною спорудою, — твердили підсудні. Наприкінці процесу двоє "свободівців", що мають на утриманні неповнолітніх дітей, подали клопотання про застосування до них амністії. Суд клопотання задовольнив. Іншими словами, суд визнав, що "свободівці" скоїли злочин, однак звільнив їх від покарання. Третьому підсудному, який не підпадав під амністію, присудили обмеження волі на три роки з іспитовим терміном півтора року. Засуджений подав апеляцію, при розгляді якої Апеляційний суд із формальних причин скасував вирок і відправив справу на новий розгляд. 13 серпня 2012 р. Воловецький райсуд знову визнав підсудного винним у хуліганстві й засудив його до тих-таки трьох років обмеження волі, призначивши іспитовий термін тепер уже на два роки. Через 15 днів вирок набрав законної сили. 

При розгляді справи суд фактично пішов на компроміс. З одного боку, не став досліджувати законність зведення пам'ятника, на чому наполягали "свободівці", оскільки це виходило за рамки предмета кримінальної справи (на сьогодні всі упущення з дозвільними документами усунуто, залишилося внести пам'ятник у державний реєстр). Обвинувальний вирок винесено виходячи з того, що для кваліфікації хуліганства правовий статус пам'ятника не має значення. З іншого боку, суд не задовольнив цивільного позову ТУКЗ про відшкодування 92583 грн. на відновлення пам'ятника, оскільки ця сума не була підтверджена доказами. Обидві сторони залишилися незадоволеними судовим рішенням, однак головніше те, що після процесу питання пам'ятника не вдалося вирішити по суті. Ні в кого немає сумнівів, що воно нагадуватиме про себе і в майбутньому. Сподіватися на толерантне ставлення чи європейський досвід примирення сторін при розв'язанні цієї делікатної проблеми, вочевидь, не доводиться.

Ось що із цього приводу сказали DT.UA представники "Свободи" і "Товариства угорської культури Закарпаття".

Голова закарпатського осередку "Свободи" Олег Куцин, один з учасників підпалу угорського пам'ятника:

— Я розцінюю свої дії на Верецькому перевалі як повністю адекватні. На мою думку, так має зробити будь-який українець, коли на могилах 
твоїх предків, вояків за українську державність, нащадки тих людей, що розстріляли їх, будують неоімперський символ… Для угорців цей пам'ятник символізує кордони їхньої держави, вони так і називають його — пам'ятник на знак віднайдення угорцями своєї батьківщини. Але чомусь встановлений він не на кордоні України й Угорщини, а на старому кордоні Угорської імперії. Тому я вважаю, що мої дії були адекватними.

Ми й далі виступаємо проти угорського пам'ятника, але вже не такими діями. Я організував звернення у Верховну Раду (відповідне звернення буде й до правоохоронців) про те, що пам'ятник встановлено з порушеннями законодавства. Все вирішувалося через телефонний дзвінок без відповідних погоджень, і в процесі слухання справи воно спливло. Корумпованому суду вдалося приховати цей факт, але зараз справа буде на контролі в депутатів, і я думаю, що законним шляхом нам вдасться прибрати цей недоречний пам'ятник з української території. Тобто наша мета — це демонтаж пам'ятника…

Голова Товариства угорської культури Закарпаття Міклош Ковач:

— Верецький перевал — це ідіома в угорській історичній свідомості, яка не несе жодної образи для України. Вважається, що наші предки на чолі з Арпадом віднайшли свою батьківщину, перейшовши через цей перевал. До пам'ятника завжди приходить багато угорських туристів, тому кожна спроба пошкодити його сприймається в Угорщині різко негативно. На жаль, це не вдається донести до розуміння наших опонентів через гостру асиметрію в політичній культурі й уявленнях про базові поняття. Однак між двома країнами, що підтримують добросусідські відносини, мають працювати схеми на вищому рівні. Існують конкретні домовленості, є певний баланс. Угорщина відкрила в себе пам'ятники Тарасу Шевченку та жертвам голодомору, а Україна — пам'ятник угорцям на Верецькому перевалі. І якщо в Угорщині ніхто не зазіхає на українські пам'ятники (а я вірю, що такого не буде і в майбутньому), то аналогічно мало би бути і в Україні. Якщо ж такі інциденти все-таки мають місце, то є елементарна логіка кримінального закону — якщо держава залишає злочин безкарним, цим самим вона дає сигнал злочинцям і далі діяти в подібному дусі. На моє переконання, Україна мала б жорсткіше ставитися до таких проявів, інакше це лише поглибить проблему. Це не просто слова. Адже навіть після відомого підпалу пам'ятника було кілька нових спроб розмалювати й пошкодити його. Крім того, в Берегові невідомі підпалили офіс нашого товариства. Подібні дії матимуть місце і в майбутньому, оскільки в радикалів така тактика дій. Що ми можемо зробити в подібній ситуації? Будемо писати заяви в правоохоронні органи, чекати на їхню реакцію й робити вигляд, що живемо в правовій державі з громадянським суспільством…