Олександр Громовий: «Кожен художник є незамінним, бо виконує свою роль...»

Біографічна довідка

Громовий Олександр Григорович народився 6 січня 1958 року в селі Краснопілля Бережанського району Миколаївської області. У 1987 році закінчив Ужгородський державний університет, у 1993 році – художньо-графічний факультет Одеського педагогічного інституту імені К.Д.Ушинського. Викладачі з фаху: З.Борисюк, В.Уреньов.

Член Національної спілки художників України з 1995 року. Учасник обласних, всеукраїнських та закордонних художніх виставок з 1986 року. Твори закуплені Міністерством культури і мистецтв України, Сумським художнім музеєм.

Персональні виставки: 1994 рік –  м.Ужгород, 1998 рік – м.Ужгород, м.Москва (Росія), 1999 рік – м.Тісауйварош (Угорщина), 2000 рік – м.Мішкольц (Угорщина), 2003 рік – м.Київ (Україна), 2004 – м.Сніна (Словаччина), 2008, 2013 рр. – м.Ужгород.

– Олександре, Ти закінчив історичний факультет УжДУ, займався археологією. Коли у Громовому-археологові прокинувся художник?

– Ще до вступу в Ужгородський державний університет я закінчив школу художників-оформлювачів, де навчався три роки. Далі була армія –  служба в Одесі у внутрішніх військах. Навчаючись на історичному факультеті в Ужгороді, досліджував мистецтво Ольвії. Це місто-держава було засноване греками у VІ ст. до н.е. на Чорноморському узбережжі. Дипломну роботу я захистив на «відмінно». Під час навчання в університеті  неодноразово їздив на розкопки, що проводились на території Закарпаття, разом із В’ячеславом Котигорошком та Едуардом Балагурі, відомими істориками-археологами. Планував продовжити навчання в аспірантурі і вже обрав тему кандидатської дисертації. Але в аспірантуру я так і не вступив –  усе змінив один дзвінок із обкому компартії звідки порадили завідувачеві кафедри взяти в аспірантуру іншу людину. Це для мене було сильним ударом. Я тоді забрав документи і поїхав до Одеси, де вступив на графічний факультет Одеського педагогічного інституту імені К.Д.Ушинського. Почав брати участь у виставках, мене прийняли у молодіжне об’єднання Закарпатської організації Національної спілки художників України. У цей період я почав серйозно ставитися до мистецтва, до своєї роботи. Гадаю, тоді в мені й прокинувся художник.

– Які події і коли перевернули Твоє життя?

– На початку 90-х років із Москви до Ужгорода переїхав доктор історичних наук Іван Поп. В Ужгородському державному університеті він очолив Науково-дослідний інститут карпатознавства. Я теж мав надію працювати там молодшим науковим співробітником, учитися в аспірантурі. Але цим планам не судилося збутися. У 1994 році Іван Поп виїхав до Чеської Республіки, де й нині живе у місті Хеб на кордоні з Німеччиною. Ці події в переломний для України період змінили мій світогляд, моє життя. Я зрозумів, що сфера мистецтва широка, є багато різних видів і жанрів, що мистецтво – це не тільки соцреалізм. Усвідомив, що хочу займатися мистецтвом.

– Ти автор кількох персональних виставок. Котра із них була найуспішнішою?

– Гадаю, що найуспішніша моя персональна виставка пройшла в Москві 1998 року в галереї «Срібний кентавр». Я повіз туди 28 полотен. Мої роботи москвичі сприйняли зацікавлено, були гарні відгуки у пресі, а Москву, як знаєш, важко чимось здивувати чи вразити. Додому не повернулась жодна картина – їх розкупили, а кілька робіт, звичайно, я подарував галереї та організаторам виставки. Вважаю, що успішною була і перша моя виставка в Ужгороді у галереї, що колись була на проспекті 40-річчя Жовтня, неподалік Закарпатської обласної універсальної наукової бібліотеки. Вона окрилила мене, подарувала надії.

– Чи вважаєш себе успішним митцем і що таке успіх для Тебе?

– Я ніколи не ставив перед собою цього питання. Успішний я чи ні – це вже не мені судити. Треба працювати. Просто багато працювати. Успіх для мене – це суто особисте, внутрішнє відчуття. Коли я починаю писати якусь картину, і відчуваю, що вона мені йде, і так до її завершення – тоді робота приносить мені задоволення. Ось це для мене і є справжній успіх. Коли мені вдається писати роботу так, як я хочу цього, – це успіх.

– Образотворче мистецтво – це важлива складова культури нації, народу, етносу. Які особливості мистецтва України на сучасному етапі?

– Згадався колись дуже поширений колись, у радянські часи, вислів Леніна про те, що мистецтво належить народу. Я вважаю, що ніколи справжнє мистецтво не належало народу. Кожна етнічна група, що входить до складу українського народу, чи інших народів, має свої певні особливості – релігійні,  культурні тощо. Більше того, у межах народу різні класові прошарки мають свою субкультуру. Повертаючись до України відзначу,  що ми маємо потужний пласт народної культури, яка вже втрачена у багатьох країнах Європи. На сучасному етапі її вплив не такий сильний, як це було ще кількадесят років тому. Десь у 70-х роках минулого століття посилився вплив культури країн Заходу на Україну, послабився ідеологічний тиск. У результаті з’являється нова генерація митців, котрі не хочуть працювати у рамках соцреалізму. Це стосується літератури та мистецтва у широкому розумінні. З’являється нова філософія буття нації.  Усе це є наслідком глобалізації світу, яка відбувається через модернізацію засобів масової інформації, з’являється Інтернет, Скайп тощо. Нові технології руйнують кордони, змінюють світ. Точиться прихована боротьба релігій, ідей, а загалом – різних культур супердержав. Нині в Україні йде процес трансформування нашої культури на європейський зразок. Ці особливості впливають на мистецтво, визначають його характер. Справжнє народне мистецтво, з  глибоким корінням, має великий вплив на професійне образотворче мистецтво, літературу і загалом на наш світогляд, буття. Саме це і визначає особливості мистецтва кожної окремо взятої країни. Порівняй сучасне мистецтво Франції й України – нині нема майже ніякої різниці. А яким воно було у цих країнах у ХІХ ст.? Сучасне мистецтво України дуже різне і строкате. У цілому воно має національний характер, базується на українській культурі. Але маємо абстракціоністів, модерністів, сюрреалістів, фовістів, концептуалістів тощо. Чи не кожна з мистецьких течій, що утвердились у Європі чи Америці, має своїх прихильників і послідовників в Україні, зокрема й Ужгороді.

– З погляду історика проаналізуй зв’язки суспільно-економічної формації і мистецтва, взаємовпливи. Які фактори тут є вирішальними?

– Візьмемо для прикладу мистецтво радянської України, де понад півстоліття, починаючи з 30-х років, домінував у мистецтві соцреалізм, що був дітищем соціалістичної системи господарювання. До слова, соцреалізм панував у тій чи іншій формі чи не в усіх країнах соцтабору. Нині, коли змінився в Україні устрій, маємо нове мистецтво, яке базується  на інших принципах. Вирішальними факторами, котрі впливають безпосередньо на мистецтво, є релігія, філософія, література.

– Я був на кількох Твоїх персональних виставках, що проводилися в Ужгороді. У деяких роботах відчувається сильний вплив Поля Сезана, інші твори викликають певні асоціації з Пабло Пікассо, чи Едгаром Дега. Ти свідомо імпровізуєш чи це відбувається на рівні підсвідомому?

– Кожен митець має своїх учителів, навіть якщо він самоучка. А геніальні митці мають своїх послідовників, чи є навіть засновниками школи мистецтва. Але це не догма. Я захоплююсь уже давно творчістю західноєвропейських митців, зокрема і Сезана. Я навіть копіював деякі його полотна, вивчав творчість цього митця, літературу про нього. Тому не дивно, що у тебе виникають такі асоціації.

– Своїми роботами Ти намагаєшся щось сказати глядачеві, спонукаєш його до роздумів чи якимось чином апелюєш до почуттів. Що надихає Тебе до творчості – розум чи серце?

– Ідейне підґрунтя творів мистецтва характеризує соцреалізм як метод. А мене до творчості спонукає краса в усіх її проявах. Щиро захоплююся гарними краєвидами, мене зачаровує краса жінки… Такою є моя природа, я так створений. Днями знайома викладачка Ужгородської дитячої школи мистецтв, відвідавши мою ювілейну персональну виставку в галереї «Ужгород», сказала, що мої роботи підняли її настрій, окрилили її, їй захотілось співати. Заради цього варто творити.

– В одному зі своїх інтерв’ю Ти зауважив, що у мистецтві є стабільний рух, але не рівномірний. Як Ти розумієш еволюцію та революцію у мистецтві?

– Поза сумнівом, у мистецтві є стабільний рух, як загалом і в житті суспільства, і взагалі в існуванні всього сущого. Світ, Всесвіт – усе у постійному русі, у постійних якісних змінах. Коротка мить зупинки руху – це смерть, яка теж є початком змін, іншого руху. Саме так я бачу все, що відбувається навкруги. Постійний рух у мистецтві – це і є еволюція.

Але рух може бути прогресивний і регресивний, тобто зі знаком плюс, чи мінус. Іноді правильно оцінити це майже неможливо. Для цього потрібен певний час, який все розсудить, розставить на свої місця. Революцію у мистецтві, зазвичай, викликає революція у суспільстві – або ж навпаки. Вважаю, що еволюція краща, ніж революція, бо зміни, котрі приходять внаслідок еволюції, як правило, незворотні – чого не скажеш про революційні зміни. Але щоб не відбувалось у мистецтві, які би зміни не проходили – все є природним і вмотивованим, а отже, має право на життя. Упевнений, що кожен митець – професіонал він чи аматор – є незамінним, бо виконує свою роль, і робить вклад у мистецтво, є необхідною ланкою, що об’єднує все в єдиний ланцюг, створює цілісну картину. Тому я з розумінням ставлюся до кожного художника, нікого не критикую і не засуджую.

Теги: Громовий, художник

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати