— У нас с Димой 16 февраля должна была состояться свадьба. Мы уже зал заказали, — розповідає 24-річна Марина Гвоздєва, наречена Дмитра. Дає бахіли і халат у коридорі опікового відділення. — Теперь придется повременить, пока с больницы не выпишемся. А то сюда никто тетку с загса не пустит. Но кольца мы уже носим.

Дмитро Бєляєв лежить у палаті №1. Він родом із Полтави. Його товариш Максим Пономаренко — з Чернігова, але жив у Києві.

— Із Максом познайомилися років п'ять тому, — говорить Дмитро. — Разом займалися спелеологією, каталися на сноуборді, ходили в походи. Їздили в Крим і Карпати. Макс був одружений, із жінкою ростив 10-місячного сина.

У Карпати Дмитро з чотирма товаришами зібралися раптово.

— На 16 січня я придбав два квитки для себе і Марини до Грузії. Планували кататися на сноубордах. А тут хтось із товаришів подав ідею їхати в Карпати. Вирішив мотнутися на вихідні. Зупинилися в Пилипці. На вершину пішли 12 січня.

— Що Діма їде в Карпати ми нічого не знали, — згадує Сергій Іванович, батько Дмитра. — Сказав, що має справи в Києві, й поїхав. Думали, він у столиці. Першою стурбувалася мати, коли помітила, що ввечері 12 січня Діми нема в інтернеті. До того син щовечора заходив. А тут ще й по новинах у телевізорі зо п'ять разів передали, що в Карпатах лавинонебезпечно. У мене серце защеміло.

— Не хотів казать батькам, бо їм не подобалося моє захоплення, переживали, — каже Дмитро.

12 січня в обід Дмитро і Максим піднялися на вершину гори Гемба.

— Інші друзі лишилися внизу. Був густий туман. Я зрозумів, що втратив орієнтування. Вирішили спускатися. Думали, обрали правильний напрямок, але поїхали у протилежний бік. Лавину самі ж і підрізали. Помню снігову кашу. Мене закинуло на гілку дерева, зачепився сноубордом. Снігова лавина покотилася далі. Як відчепився, зрозумів, що ноги поламані й далі не піду. Потім почав замерзати. Вхопив мобільний і написав СМС товаришам, що були внизу: "Нас накрило лавиною. У мене зламані ноги. Макса не чую". Вказав приблизне місцезнаходження. Зв'язку не було. Доводилося кілька разів підкидати телефон угору, щоб надіслати повідомлення. Із термоса випив залишок чаю і вкутався запасною курткою, яку мав у рюкзаку. Усю ніч намагався не спати, щоб не замерзнути. Ліг головою вниз, щоб кров поступала в мозок і я не відключився. На гілку повісив ліхтарик, щоб мене бачили.

Наступного ранку телефон розрядився. Дмитро добу їв сніг.

— Хотілося пити, мусив їсти сніг. Розумів, що ще одну ніч у Карпатах не переживу. Увесь день лежав і гукав, щоб хоч хтось почув. Про смерть не думав. Був упевнений, що мене знайдуть. Переживав за Макса. Удень ми з ним говорили про плани на життя. Він бізнесом займався, торгував аксесуарами для мобільних телефонів. Планував їхати в Китай. Йому там подобалося.

Пізно ввечері почув звук із гори. Зрозумів, що мене знайшли. Почав гукати у відповідь. Коли прийшли рятувальники, я розслабився і заплющив очі. Далі все було як у тумані. Мене несли на ношах. Метрів за 700 хлопці знайшли Макса. Я спитав як він. Крізь сон почув, що мертвий.