Василь Тимко: «Мистецтво здатне впливати на наш душевний стан, робить нас добрішими, мудрішими…»

Біографічна довідка

Василь Васильович Тимко народився 12 грудня 1964 року у селі Лінці Ужгородського району Закарпатської області.

У 1985 році закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва, де навчався на відділі «Художня обробка металу», у 1992 році – Львівський  державний інститут прикладного та декоративного мистецтва, відділ «Художнє скло». Його викладачами з фахових дисциплін були Іван Дідик, Іван Маснюк – в училищі, а в інституті – Андрій Бокотей, Олександр Звір, Володимир Рижанков. З 1993 року викладає спецдисципліни в Ужгородському коледжі мистецтв імені Адальберта Ерделі.

Учасник обласних, республіканських та міжнародних виставок, пленерів, фестивалів, симпозіумів. Лауреат обласної премії імені Адальберта Ерделі та Йосипа Бокшая у жанрі образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва (1999, 2005).

Працює у галузі живопису, малої пластики, гарячої емалі, художнього скла. Його роботи є у приватних колекціях, прикрашають громадські та приватні інтер’єри.

–  Ти закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва у 1985 році, що знаходилося тоді ще на вулиці Кремлівській (нині Капітульній). Уже наступного року училище розмістилося у новозбудованому комплексі на вулиці Енгельса (нині М.Грушевського). А у 1995 році воно отримало статус Ужгородський коледж мистецтв. Уже майже 20 років  Ти викладаєш у цьому навчальному закладі, а тому можеш порівняти як було, і як є. Поділися, будь ласка, спогадами.

– Коли я навчався, училище було на Кремлівській вулиці. За  десятиліття  там здобули освіту сотні студентів. Багато з них нині  – відомі митці. В училищі викладали корифеї крайової школи живопису, її засновники Адальберт Ерделі, Йосип Бокшай, Ернест Контратович, Шандор Петкі, Іван Гарапко, Василь Свида та багато інших, чиї імена нині добре відомі широкому колу шанувальників мистецтва. Павло Балла, Юрій Герц, Володимир Микита, Йосип Бабинець, Володимир Щур, Петро Шолтес – випускники училища, які присвятили своє життя мистецтву. Там  панувала чудова творча атмосфера, була якась особлива аура. Я відчував це. Після того, як училище перенесли, щось невловиме, духовне втратилося. Натомість студенти отримали кращі умови для навчання.

– А чи змінилася успішність студентів?

– Навіть не знаю, що сказати. Коли я навчався, у нас була більша жага до знань та й практично більше працювали. Коли нам давали одне завдання, я, зазвичай, робив кілька варіантів. І таких студентів було багато. Нині спостерігаю, що більшість молоді навчається абияк, без особливого ентузіазму, який був у нас. А після закінчення, на жаль, великий відсоток  випускників не може працевлаштуватися. І це не дивно, адже Ужгород – місто невелике, а кількість митців зростає з року в рік. І так уже понад 60 років – училище відкрилося ще 1946 року. А ще, нерідко, роботу знаходять не найталановитіші, а ті, що мають зв’язки. І це є серйозною проблемою.

– Чи змінилася програма підготовки студентів коледжу у порівнянні з програмою училища?

– Звичайно, змінилася. Зросла кількість загальноосвітніх дисциплін, що викладаються в коледжі, і тому скоротилася кількість годин  з фахових дисциплін. Зокрема скоротилися години з композиції, роботи в матеріалі. Тобто десь учні втрачають, а десь – здобувають. А ще, коли я вчився, ми за державні кошти їздили на практику у великі культурні центри Радянського Союзу, зокрема Москву, Ленінград, Ригу, Вільнюс, Таллін та інші міста, відвідували музеї, картинні галереї, були в Третьяковці, Ермітажі…Там мали можливість знайомитися з роботами всесвітньо відомих художників Європи, Азії, Африки, Америки. Тільки в Ермітажі ми мали практику протягом двох тижнів. Така практика мала величезне пізнавальне значення. Нині студенти не мають такої можливості.

– В училищі Ти закінчив відділ художньої обробки металу, у Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва навчався на відділі художнього скла…

– Це не випадково. Бажання займатися художнім склом, освоїти техніку гарячої емалі з’явилось ще тоді, коли я навчався в училищі. В одному з музеїв Москви я побачив надзвичайно красиві художні вироби, виконані в техніці гарячої емалі, справжні витвори мистецтва, зроблені зі скла. Відтоді я загорівся бажанням освоїти  мистецтво емалі. Тому продовжити навчання вирішив у Львові. І, звичайно, не жалкую. Зізнаюся, що спочатку було нелегко. Доводилося багато чому навчатися самостійно, методом проб і помилок, не вистачало спеціальної літератури з технології. Тепер уже легше. Маю певний досвід, спілкуюся з колегами, що займаються художньою емаллю, беру участь у пленерах та симпозіумах з емалі. Словом, продовжую учитися.

– У 2004 році Ти брав участь в арт-проекті  «Pferdestrasse 2004», що відбувся в Німеччині. Поділися своїми враженнями.

– Враження незабутні. У проекті взяли участь митці багатьох європейських країн, у тому числі й з України. Ми зібралися у містечку, що неподалік Голландії. Життя цього міста пов’язане з конями. Там їх розводять, дресирують, готують до участі у скачках на іподромах. Це своєрідний закритий комплекс. Там, до слова, і змагання проводять, у яких беруть участь спортсмени з багатьох країн світу, де кінний спорт найпопулярніший. Організатори цього арт-проекту мали на меті привернути увагу якомога більшої кількості обивателів до міста, викликати їхню зацікавленість, стимулюючи таким чином розвиток туризму, що в кінцевому результаті покращить бізнес-клімат. І вони не помилились. Цей проект широко висвітлювався як на телебаченні, так і в республіканських газетах. Місто відвідали тисячі туристів з Німеччини  та інших сусідніх країн. Для них були розроблені спеціальні туристичні маршрути, де можна було побачити роботи митців, учасників цього проекту. Участь у ньому для мене мала велике значення. Я розширив свій кругозір, побував у музеях Гамбурга, Берліна, Бремена та інших міст, що певною мірою змінило мій світогляд, погляди на мистецтво, ставлення до того, що і як я роблю.

–       Який досвід Ти там отримав, що зрозумів?

–  Я став вимогливішим до себе, до якості своїх робіт. Зрозумів, що наше мистецтво цікаве на Заході тільки тоді, коли воно самобутнє, національне. Не потрібно й не можна мавпувати будь-якого митця. Як це не банально, потрібно шукати свій шлях у мистецтві. Це важко – особливо, якщо ти не знаєш, куди йдеш, не маєш чітких орієнтирів на своєму шляху. Я переконався, що наше абстрактне мистецтво німців цікавить найменше. Вони сприймають його як щось чуже, непритаманне українській художній культурі, запозичене у Європи. А тому воно для них нецікаве. Переконаний, що мистецтво, як частка національної культури, безпосередньо пов’язане з політикою. Досить проаналізувати ситуацію, яка склалася в Україні за останні 20–30 років. У 80-х роках активізували свою роботу різні західні фонди, котрі підтримували нове, модерне мистецтво – прозахідне. Художники отримували різні грошові гранти, можливість навчатися на Заході. Серед них добре відомий фонд «Відродження», сфера діяльності якого не обмежувалася тільки мистецтвом. Робота таких інституцій сприяла розвалові Радянського Союзу, що був десятиліття противагою Сполученим Штатам Америки. Це своєрідна інтервенція в українську культуру. Такі організації працюють на денаціоналізацію, глобалізацію світу. Нині на теренах України найактивніше й відчутно пропагує й підтримує фінансово сучасне мистецтво «Пінчук Арт Центр». Мислячі люди, схильні до аналізу, добре знають і розуміють, яке мистецтво він підтримує, і кому це на руку.

–  До слова, на цьому тижні оголосили переможців конкурсу, що проводив «Пінчук Арт Центр». Прикметно, що головну премію, яка складає 100 000 доларів, отримала художниця із Великобританії, яка представила полотна на соціальну тематику. Це кілька фігуративних композицій, пов’язаних тематично і виконаних цілком у реалістичному ключі. У попередні роки переможцями були автори різних технопроектів, інсталяцій, тощо. Цікаво, Пінчук змінив пріоритети у мистецтві?

–  Цей факт черговий раз свідчить, що у своїх поглядах на мистецтво, я не помиляюся.

–  У Тебе серйозна академічна школа, багаторічний досвід практичної роботи. Якими принципами у мистецтві Ти керуєшся?

–  Мої роботи цілком вписуються  у рамки образотворчого мистецтва. Гадаю, це вичерпна відповідь. До абстрактного мистецтва ставлюся досить скептично. Не заперечую, що у цьому жанрі є талановиті митці, але багато й шарлатанів від мистецтва, які не мають спеціальної освіти. Абстракції можуть малювати навіть мавпи, слони та дельфіни. От тільки жаль, що не можуть вони нам пояснити, які ідеї та думки хочуть донести до нас.

–  Коли Ти усвідомив відповідальність за свій  талант?

–  Навчаючись у Львові в інституті, їздив з однокурсниками і розписував церкви. Ми працювали у Тернопільській, Черкаській, Закарпатській та інших областях України. Для мене це було великою школою. Я бачив, як у церкві освячували мою роботу, люди молилися над нею, зворушено плакали… Тоді я зрозумів, що Бог дав мені талант, і великий гріх його не зреалізувати. Я побачив і відчув могутню силу сакрального мистецтва, що здатне впливати на наш душевний стан, робить нас добрішими, мудрішими, а загалом – і світ. Не всі митці володіють даром творити таке мистецтво. Гадаю, що це той критерій, який вирізняє митців. Тому я критично ставлюся до різних звань у середовищі митців. Це створює нездорову атмосферу. За кордоном цього немає.

–  У 2009 році у Києві відбулася перша Міжнародна виставка емалі, у якій взяв участь і Ти. Які залишилися враження?

–  Це був масштабний проект. У виставці взяли участь митці з багатьох областей України, а також з Угорщини, Німеччини та інших  країн. Було цікаво. А ще я переконався, що митці України не поступаються за майстерністю іншим.

Теги: Василь Тимко, біографія, роботи

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати