Василь Орос: «Якщо людина здібна і має бажання, то самостійно може досягти вершин майстерності»

Його наївне мистецтво – це естетичний вияв етнокультури краян, що виражає душу нашого народу, є дотичним до цінностей національної ідентифікації. У творчості Василя Ороса простежується використання прадавньої символіки як вияву родової міфологічної свідомості. Автор часто використовує відомі сюжети з пісенного фольклору, казок, народних звичаїв та обрядів, оригінально їх інтерпретуючи. Тому його мистецтво близьке, рідне і зрозуміле тим, хто знає і цінує народну культуру.

Біографічна довідка

Василь Петрович Орос народився 2 січня 1933 року в селі Теребля Тячівського району Закарпатської області. Демобілізувавшись з армії, працював в Ужгородському АТП 06012–12107 до виходу на пенсію. У 1964 році заочно закінчив Львівський автодорожний технікум. Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України (1990). Учасник обласних, республіканських та міжнародних художніх виставок.

Персональні виставки: 1992 – місто Ужгород, 1993 – місто Київ.

Лауреат Державної премії імені Д.Щербаківського (1998). У 1999 році отримав звання заслужений майстер народної творчості України.

–       Пане Василю, за своє життя Ви створили сотні полотен.  Як самодіяльний митець досягли широкого визнання, про що свідчать Ваші відзнаки, нагороди, звання. Чи не жалкуєте, що не стали професійним художником?

–       Не жалкую. Я народився в селянській родині, був четвертою дитиною у сім’ї. Моє дитинство пройшло у тяжкі тридцяти роки, коли панувала світова економічна криза, що зачепила, звичайно, і наш край, адже Підкарпатська Русь тоді була у складі Чехословацької Республіки. Потім була окупація нашого краю гортівською Угорщиною. Були нелегкі часи… Доводилося важко працювати, заробляючи на кусень хліба. Хіба міг я тоді  мріяти стати художником?!

–       Чи пам’ятаєте, коли вперше взяли до рук пензля?

–       Важко згадати. Це сталося якось непомітно і дуже поступово. У дитинстві, як і всі діти, любив малювати. В армії вправлявся в рисунку олівцем. А систематично почав займатися живописом після армії, коли вже працював механіком в Ужгородському  автопарку. Робота була в мене позмінна – я добу працював, а три дні відпочивав. Мав час на  самоосвіту, живопис. Ази образотворчої грамоти засвоював з книжок. Багато читав як з теорії мистецтва, так і практики.

–       Можливо, мали когось із митців Ужгорода за свого вчителя?

–       З професійними художниками я ніколи не мав якихось близьких дружніх стосунків, хоча багатьох знав і знаю. Бо у мистецтві один другого би з’їв через заздрощі. Кожен художник вважає, що він найкращий. Пригадую – здається, у 2004 році – я брав участь у республіканській виставці живопису в Києві разом з професійними художниками. З цієї виставки Міністерство культури України закупило дві мої картини по п’ять тисяч за кожну. Після виставки художники-професіонали почали на мене косо поглядати. Та й на спільні виставки рідше стали запрошувати. Свого часу товаришував з художником Федором Коложварі, який працював тоді методистом у Закарпатському обласному будинку народної творчості. Але не можу назвати його своїм учителем.

–       Пане Василю, не відчуваєте, що Вам не вистачає професійної художньої освіти, знань?

–       Професійна освіта й знання не завжди йдуть рука в руку. Можна мати диплом про вищу освіту й бути поганим фахівцем, мати низькі знання. Якщо людина здібна й має бажання, то самостійно може досягти вершин майстерності у своїй справі. Я постійно цікавився мистецтвом, сам  усього навчився. З теорії та історії мистецтва можу посперечатися з деякими академіками.

–       У Вас на стіні висить скрипка…

–       Так, я вмію грати на скрипці. Коли душа просить музики, беру до рук скрипку і під настрій награю народні мотиви. А ще я пишу вірші, люблю майструвати. Ось цей мольберт я сконструював і виготовив своїми руками.

–       То, можливо, музика – Ваше покликання?

–       Та ні… Люблю грати під настрій, але малювати мені подобається більше. І завжди подобалося.

–       Розкажіть, будь ласка, про творчий процес.

–       Працюю по-різному, залежно від тематики. У 60–70-ті роки на своїй машині я багато їздив Закарпаттям, малював з натури. Але, зазвичай, картини домальовував у майстерні. Ніколи не намагався копіювати природу, зображував її по-своєму. Події, що трапляються в моєму житті, в Україні та й загалом у світі, викликають у мене роздуми, певні думки, іноді спонукають взяти до рук пензля, висловити засобами мистецтва своє ставлення до того, що відбувається навкруги, до життя. Спочатку зароджується якась думка, ідея, з’являється бажання донести її до глядача. Ось тоді сідаю, беру в руки олівець,  роблю декілька ескізів до картини, працюю над композицією, вирішую колорит. Тому маю роботи на історичну тематику, малюю ікони, пейзажі, натюрморти, іноді – портрети.

–       У 1990 році в Києві була створена Національна спілка майстрів народного мистецтва України, що об’єднала професійних художників, котрі свідомо сповідують базові принципи народного мистецтва, й самодіяльних майстрів…

–       Я пам’ятаю, бо й сам був біля витоків заснування Спілки, був делегатом на її установчому з’їзді. Першим головою Спілки став Володимир Прядка, а Зіновій Перестюк – головою Закарпатського осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України.

–       Які завдання Спілка ставить перед собою нині?

–       Нині, як і тоді, її основне завдання – це збереження та популяризація народного мистецтва. Саме це Спілка й робить у міру своїх сил і можливостей. Кілька разів на рік проводяться виставки робіт майстрів, видаються книжки та альбоми про їхню творчість, проводяться майстер-класи з писанкарства, гончарства тощо.

–       Пане Василю, як Вам працюється на порозі свого 80-річчя?

–       Зізнаюся, останнім часом важко. Сили вже не ті, що були 10–20 років тому. Старість – не радість, а молодість – не вічна. В усьому покладаюся на Бога: яка буде його воля, така й буде моя доля. Тому покірно приймаю життя таким, яким воно є.

–       Як Ви ставитеся до визнання, слави?

–       Повірте, у мої роки слава хвилює мене менше за все. Гадаю, що свої найкращі картини я вже намалював.

–       Чи хочете зробити свою ювілейну виставку?

–       Відверто кажучи, ще не знаю. Сам, звичайно, я це уже не в силі здійснити. Але якщо мені запропонують допомогу в організації та проведенні виставки, то погоджуся. Головне, щоб Бог дарував мені ще сил і здоров’я.

Теги: Орос, митець

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати