Чия ти, державо, або Слово про українську книгу

Однак ставлення до української книги разюче не змінилося.. Варто підійти до книжкових прилавків, давно прописаних на вулицях Ужгорода, щоб відразу переконатися: наше суспільство все ще залишається колоніальним. Не постколоніальним, а все ще колонізованим. Кажучи це, маю на увазі очевидне (і чим далі, то сміливіше!) пере-важання російськомовного продукту в нашій культурі.

Надзвичайно прикро, що по 16 роках незалежності ми все ще повинні говорити про українську книгу в Україні, виборювати українській мові належне місце у власній державі.

Чого тоді варта стаття 10 Конституції, яка продекларувала державний статус української мови, якщо народні депутати, так звані „слуги народу”, у стінах Верховної Ради знову піднімають питання державної двомовності, дозволяють собі зневажати мову народу, який їх обирав. Не дивно, що хизування надзвичайно дорогими машинами, костюмами, годинниками викликало в електорату обурення. Звичайно, ніхто не вимагає від них, щоб вони, як колись літературний герой Пузир, заходили до урядового будинку в засмальцьованому кожусі. Коли велика частина пенсіонерів побирається по смітниках, сором, на мою думку, показувати годинника за кілька десятків тисяч доларів. Це — духовна убогість!

Крім того, цікаво було б запитати декого з них, скільки українських книжок прочитали чи скільки українських кінофільмів подивилися... Мабуть, їм, як і Пузиреві, „Котляревський без надобності”.

Та й кого питати? Багатьох із них ми не знаємо, адже партійні списки — це шпаринка, крізь яку пролізають до влади сини, доньки, родичі. Ось і налізло!..

До речі, складається враження, що все наше суспільство поділилося на три класи: мільйонери, бідняки і — ...депутати, більшість із яких — ті ж самі мільйонери.

Зрозуміло, що з вершини вулиці Банкової вони не можуть далеко бачити: віконцята їх надшвидкісних автомобілів затемнені, на зустрічах із народом їх супроводжують охоронці. Коли ж діляться портфелі, то їм зовсім не до української книги, яка все ще ходить із простягнутою рукою... Їм ніколи займатися реформою книговидавничої справи та нала-годженням книгорозповсюдження.

Якби не обласна влада, то й книги багатьох закарпатських авторів не побачили б світ. На жаль, тиражі наших видань обмежені. Вистачає тільки на те, щоб подарувати друзям, знайомим і залишити кілька примірників у власній колекції. Але ж книга повинна бути подією в житті широкого кола читачів, а не самого лише автора! Хіба знайдеться у світі хоча б один письменник, який писав би сам для себе?

У той час, коли в нас тільки імітують ді-яльність навколо української книги, сусідня Росія розгорнула справжню боротьбу за власне книжкове майбутнє. У них розроблено національну програму підтримки і розвитку читання, створено Міжрегіональний центр бібліотечного співробітництва, сам голова Державної Думи Б.Гризлов очолив Громадський комітет сприяння розвитку бібліотек.

Аналізуючи все це, розумієш, що для Росії проблема інтелектуального майбутнього дер-жави — першочергова життєва необхідність, оскільки ситуація з читанням є системною кризою читацької культури і веде до духовної деградації.

Коли ж і в нас по-справжньому зрозуміють, що питання книгодруку — це питання державної ваги? Якби українська книга мала трохи кращі умови для виживання, не плив би аж до Ужгорода потік московських і пе-тербурзьких видань не найвищого ґатунку. Наші рідні державотворці прислужилися народу тим, що зробили видання української книги збитковим. Ось і розповсюджується макулатура, яка в багатьох випадках не має жодного відношення до мистецтва Слова. Чому, наприклад, можуть навчити наших дітей книги з такими промовистими назвами: „Убий-ца под кроватью”, „Кровожадный монстр”, “Коллективный секс”… І пливуть наші гривні в кишені чужих спекулянтів від літератури.

На превеликий жаль, упродовж 16-ти років незалежності владна верхівка так і не ви-робила плану розвитку нашої духовності, культури та мовної політики. Але ж саме Держава мусить опікуватися культурою, нау-кою та захищати їх від спроб руйнації. Боляче бачити і чути, як і з року в рік руй-нується на-родна мораль і культура людських стосунків, а українська мова донині — наймичка, попе-люшка на власній землі…

Необхідно створити духовну базу, яка захищала б нас від будь-якої псевдокультури. І в цьому може допомогти українська книга, якщо держава нарешті створить належні умо-ви для її виходу в світ.

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати