Луйтра в небо – до самого себе

Уже добігав кінця студений день 9 лютого, коли на Закарпаття зі столиці поспіла гаряча новина — Комітет із Національної премії України ім.Т.Шевченка, за підсумками таємного голосування, присудив Шевченківську премію у галузі літератури Петру Мідянці за збірку поезій «Луйтра в небо». І справді – не знає меж у примхах пані доля. Це ж треба було звести в один рік в одній номінації двох талановитих і визнаних Майстрів слова Срібної Землі – Петра Мідянку і Мирослава Дочинця. Бо обидва вони, маючи визнання загалу, безумовно, заслуговують і на визнання офіційне. Не факт, що за іншої ситуації претендент, який не став лауреатом, на прохання редакції написав би щире слово визнання переможцю, як це зробив Мирослав Дочинець, що засвідчує не лише шляхетність письма, а й шляхетність душі наших земляків. Тож, вітаючи лауреата з перемогою, щиро бажаємо і Петрові, і Мирославу підкорення нових літературних вершин.

Луйтра в небо – до самого себе

Відколи його пам’ятаю, він піднімався. Ми топталися, дріботіли, озираючись навсібіч, на все і на всіх. А він піднімався. При цьому заглибившись у дикий марамороський закутень. Мабуть, як і трави, – існують і луйтри Господні. До небесних ваг, де зважує твій доробок сам Майстер. Бо не все можуть поцінувати люди, не все своє приймаєш ти сам.

Він завжди тягнувся д’горі, чіпкий і твердий, як нагірна ожина. І колючий, як зовні, так і зсередини. Але то лише для тих, хто радше звик бачити колючки, а не цвіт і ягоди. Є жовтоока косиця – мідянка. І є мідянка-змія. Усе як приписано нам знадгори. Як день і ніч. Як кров і вино. Як папір і чорнило. І все, що самі собі допишемо на низині духу.

Я завжди знав, що він прийде до цього – до найвищої оцінки його письма. Коли два тижні тому мене, теж номінанта, запитали на зустрічі в Києві, як я дивлюся на шанси Петра Мідянки, я відповів: «Він гідний Нобеля, а про Шевченківську премію й говорити нічого». І він до неї прийшов. Прийшов у стоптаних топанках, з порепаними від роботи долонями і збитими коліньми. Прийшов налегко, давно скинувши з пліч бесаги словесної потерухи. Прийшов, не полишаючи свого нянькового порогу.

…Пишу про Петра нинішнього і кличу в поміч дитинство. І розвидняється в пам’яті жвавий інтернатівський двір у благословенному Хусті. Церковні липи, під якими стрічалися ми, підкреслювали нашу малість і дурманили ароматом затисянської незвіданості. Ми гріли в пазухах «Ленінську правду» з першими замітками. А він носив під гострим ліктем голубий альбомчик з віршами. І там не було звичних слів з великих літер, і не було ком – як у Гоголя. Ми дивилися на дівчат у коричневих фартушках, а він дивився кудись крізь нас, крізь іржаву огорожу, крізь липи. Він уже тоді бачив щось таке, що ми намагаємося вгадати зараз.

Потім нас із цілої області зібрала Спілка письменників у літньому таборі Великого Березного. Юрій Керекеш і Юрій Чорі вчили нас стулювати слова, нанизувати рими, з букв ліпити картинку, образ. Після уроків у некошеній траві ми списували зошити віршами. А він не писав, він з біологічним довідником придивлявся до трави, яку ми толочили. І читав, як роман, словник. Нам смішно було навіть запитати – який. Всі ми потаємно і явно мріяли стати письменниками. А він мріяв поїхати до брата в Ростов і повезти йому яфин і бринзи. А ми сміялися, не розуміючи, що сміємося – з себе.

Якось, коли ми вже були студентами різних вузів, він приїхав до мене в кані­кули. Якраз ми готувалися заколоти свиню. У затінку ізабелли він став читати вірші, стріпуючи худою кистю. Старий різник припинив гострити ножі, а сусіди з мотузками лячно кліпали під стіною. А Петро читав, читав грізним голосом.

І скаже в краї перший чоловік:

«Бравісимо! Всі русини із глини!»

...І свиня ще якийсь час жила. Років через три той різник знову мав місію у нашому дворі. Підійшов до мене і до­вір­ливо спитав: «А поета не буде?» Я відповів, що не буде і прочитав розчарування в його очах. Петре, м’ясникам теж потрібна Поезія. Як і рибарям, котрі, як відомо, першими пішли за Словом.

А ми, ті іграшкові словотворці літа-73, пішли снувати кожен свій житейський сюжет. Стали хто журналістом, хто редактором, хто видавцем, хто чиновником. Ми творили родини, ліпили житло, створювали газети, верстали кар’єри і боролися з допомогою чужого дешевого газу з власними вітряками.

А Петро…Петро цього уникнув. Він одразу оженився на Поезії і привів її до свого порогу, звідки найближча криниця – 300 метрів, а всі зручності – за пасулинням. Лише в потоках труться харіуси-пірі і Унгуряска сивіє в далині, як Фудзіяма. І Поезія сказала: тут мені любо, тут я залишуся назавжди.

 Світися, світися, новий Марамороше, слово поетове на тобі…

Один редактор сказав мені якось: «Мідянка талант, але його треба перетрясти через добре сито. Бо інакше його не всі розуміють». А для чого, шановний, усім його розуміти і все розуміти? Коли ти слухаєш «Бітлз» чи «Ролінгстоунс», ти все розумієш хіба? Коли  турист споглядає Нотр Дам чи Хеопса, чи він розуміє сутність золотого перетину? Але ж щелепа звисає від подиву. Якби Ісус хотів, аби ми все розуміли, він написав би це власноруч, а не розповідав би загадками. Ні, Він дав кожному обрати своє розуміння. Бо якщо ми походимо від Творця, то ми – співтворці.

Другий поважний чоловік з Києва щойно сказав: «Якби Мідянці дали найбільшу українську премію, то його треба перекласти українською». Нікуди Мідянку перекладати не треба. Він був і залишається там, де посіяний Небом. Небом, до якого підтягує свою луйтру Поезії. І Київ сам зійшов до нього на його луйтрі-драбині.

Відома (і не тільки в Україні) поетеса Маріанна Кіяновська, коли ми поверталися якось від Петра, сумно зауважила: «Якби це можна було гідно перекласти, донести, і якби Закарпаття не було таким дрібним і невиразним ареалом, то Мідянка стояв би поруч із Бродським». Та «кохана Ельзо, край наш не Ельзас…»

Хтось із нинішніх мудрих підмітив: ми вже маємо якісну літературу і фахову критику, але ще не маємо якісного і фахового читача. Це знову ж таки про Мідянку. Земляки йому присвоюють вчительські звання, дарують холодильник і комп’ютер, але його не можуть оцінити як поета. Як продуцента слова нової якості та енергії. Ми зараз спазматично шукаємо замінники теплової енергії. І ми знову запізнимось, коли прийде час збирати енергетику культурну, духовну.

«Хто ж поведе розрізнену юрбу?

Одвік неситу, з правіку суєтну!»

За 100 кілометрів від Широкого Лугу за Тисою, в Румунії, поезія лунає в храмах і на головних майданах (я очевидець), професійні літератори живуть на державні стипендії. А тут поет вивозить гній, мантачить косу, доїть козу і вечорами готує поурочні плани, «коли веселка сяє в голові».

Бідуєш мовчки в прадіднім селі,

В запліччі Марамороша стрімкого,

Де від поезії немає вже нікого,

На торжищах – попи і вчителі.

Це – Мідянка.

Його книги знають у Чехії, Сербії, Польщі. А вдома – він просто вчитель, котрий щось пописує. «Поет у повітрі», як влучно сказав наш спільний приятель Василь Герасим’юк. Між небом високості Слова і грішною землею некнижної буденності. «Читати поезію в селі – нонсенс», – коли ще мовив Петро. Поет – як дух во плоті понад ландшафтом Срібної Землі. «На Мараморош Бог поклав ціпок».

Це – Мідянка.

На обкладі його останньої книжки  «Марамороський розлом» – застигла квітка чи то в склі, чи то в кризі, чи в бурштині. Так і образи його – світлоносять через словесну кришталеву решітку.

Це – Мідянка.

«Зелений фирес», «Фараметлики», «Срібний прімаш», «Дижма», «Ярмінок», «Луйтра в небо», «Вірші з поду» – самі назви книг – як цифровані стовпи лексикографії, як аромат загадкового маргінесу, як золоті монети радості в «траві господній» нашого життя.

Це – Мідянка.

Він не просто екзотист найзахіднішого терену української поезії, що накидав у неї жмені несподіваних смачно-пахучих метафор. Він системний міфологіст краю, що сфокусував нашу регіональну подрібнину в струнку і дзвінку міфологічну євангелію. Це він робить, наче новітній Сковорода, прошкуючи образними путівцями Потисся, Марамороша, Закарпаття і ув’язуючи їх у всеєвропейську, всепланетарну сув’язь. «О, Руська Крайна. Файна. Обітована, свячена, свята». Це образна світобудова Петра Мідянки, його циклічне світобачення, в якому всі сучасні події мають свій празразок у минулому і через те набувають нового сенсу (за Габором Кернером).

«З Карпат знову подув свіжий літературний вітер», – чув я недавно в Києві. Україна сильна окраїною. Від білої хати до білого палацу тягнеться горизонталь і вертикаль націєтворення. Плоть, інтелект і дух сильніші і здоровіші тут, біля кореневища. Петро Мідянка тут знайшов настільки тверде опертя, щоб головою піднестися до столиці, щоб обернути її очі і вуха до живих потоків слова.

Його луйтра, оперта на Мараморош, пересягає срібні овиди Срібної Землі, чорні землі й білий світ і впирається в Небесні Стовпи. Про них колись снив і малий Тарас. Либонь, це дорога кожного Поета.

Мирослав Дочинець

21 лютого 2012р.

Теги: Мідянка, Луйтра в небо, Дочинець

Коментарі

Solo 2012-02-24 / 16:04:28
ярослав орос 2012-02-22 / 20:51:03
КК, якщо, можливо, матиму охоту, розповім і про Тебе, чужорідне тіло мого народу...

Якого народу, пан Ярослав? Ви ж не українець...
А що до матеріалу - дійсно сильно! Дуже сподобалось!

Ember Zoltán 2012-02-23 / 16:19:06
Ничего не скажешь: прекрасные слова Журналиста о Поэте!

Корятович 2012-02-22 / 21:58:28
Славіку - ваші тут дитячі, негативні реакції щодо нагородження Мідянку Шевченківської премії уже всім тут мабуть учортіло...Напишіть щось вартісне і може вас чим то теж нагороджуть...можливо напишіть щось про мене, як і ви пропонуєте, і виграєти Нобелівську премію (терпи козаче, ще будеш отаманом!):-)

ярослав орос 2012-02-22 / 20:51:03
КК, якщо, можливо, матиму охоту, розповім і про Тебе, чужорідне тіло мого народу...
цить, дія-дія-споро!.. "чужестранна"...

Корятович 2012-02-22 / 20:45:41
А мені здається що тільки одному ідоло-поклонику тут бракує хоч одної краплі олії в голові! :-)

ярослав орос 2012-02-22 / 20:09:39
а мнє кажется, рєбята, что иноверець владимир ешкилев в журнале "новый мир"... "на противагу вам" - найкраще вивів творчий шлях петра мідянки...
учітеся тутешняки в іновірців...
я в даному разі на боці єшкілєва...
тутешняки, вам таки бракує олії...
про те - згодом...

Вдячний читач 2012-02-22 / 14:03:14
Може, для когось щось там і зашкалює, але - це стиль Дочинця.Прочитайте його прозу - там між рядками стільки світла й тепла. І аромат слова. Згідний з Марічкою: це не сірий обрус тексту...

Вдячний читач 2012-02-22 / 13:56:40

І.Габор 2012-02-22 / 11:11:32
Схиляю голову перед Мирославом за його шляхетність. І за вишукані слова про колегу.Ви обидва - гордість Закарпаття.

Людмила Загоруйко 2012-02-22 / 00:18:48
Двенадцать часов ночи, хочется спать,я читаю. Потрясающий текст, бездоганний. Я читала почти всё, написанное о Петре, вклячая Сергея Жадана, но это жемчуг. Роскошный текст, в меру эмоций, без перегибов, знание поэзии и Мідянки, як людини. Я никогда не смогу написать подобный текст, хотя уже больше двух лет живу рядом с ним на крошечной территории плотно до стирания личностного пространства и чем больше я на него смотрю, чем вкусней кормлю, тем сильнее понимаю - он для меня загадка.
Сегодня мы ездили в Тячев, я тащила Петра в здание администрации, как нашу козу, потому что он упирался, придумывал отмазки и всё время оглядывался и намеревался сбежать. В освіті нас приняли очень хорошо, даже с распростёртыми руками, но говорила я. Петро молчал и оказалось, что порог этого кабинета, своего непосредственного самого главного школьного начальства, он переступает второй раз в жизни.
Чуть отвлеклась. Вернусь к сути. Поздравляю Мирослава с одним из самых сильных его текстов. Мидянка спит и уже ничего сказать не может. Завтра ему в школу, за четыре километра от родного села, через снег, по морозу.

Корятович 2012-02-21 / 23:56:01
Справді Дочинець являє не скромну любов до свого рідного брата...ніжно...тепло....

Demon Killer 2012-02-21 / 23:06:42
Класно написано. Дочинець ще раз довів, що він таки майстер слова і гідна людина. Мідянку знаю особисто, тому емоції автора мені цілком зрозумілі. Респект!

Марічка 2012-02-21 / 22:14:37
Забагато пафосу.Емоційність і захоплення аж зашкалює.Як червона євнотанка на сірому обрусі.

Уйко Пішта 2012-02-21 / 21:40:40
Доста ганьба, щто Кійов нас ліпше цінит ги ми самі себе...

книголюбка 2012-02-21 / 21:33:38
Є-є-єс! Це справді свіжий літературний вітер.

М.Носа 2012-02-21 / 21:29:41
Із великим задоволенням прочитав цей есей М.Дочинця.
Знімаю крисаню із своєї сивої голови перед обома - і перед Мирославом, який зумів задушевно і витончено сказати про високе (а про творчість Мідянки писати непросто - сам пробував), і перед Петром, який насправді заслужив премію і тим навіки прославив наш Мараморош, Верховину, Закарпаття, Україну.

ярослав орос 2012-02-21 / 21:20:11
та... ярослав усе знає, тільки, він не -- КіО...

КіО 2012-02-21 / 21:15:40
Ярославе, трошки зупиніться і впорядкуйте те, що носите в собі.
Соромно такому чоловіку виглядати слабким.

ярослав орос 2012-02-21 / 20:17:58
мирославе, впорядкуйте Ваші речення, вони такі глибокі як НСПУ та ЗАЛУП, здається... вийдіть на двір і відчуйте повітря...
без слабошпицького...
боротьба за вукаїну триває...

Галина Малик 2012-02-21 / 17:08:25
Мирославе, що далі Вас пізнаю, то більше Вами пишаюся! Яке точне і дзвінке ваше слово!


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 8Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи