Про 15-річний ювілей газети та й про крайову журналістику загалом ми розмовляли з головним редактором "Срібної Землі-ФЕСТ"Василем Ільницьким..
– Василю, почнемо здалеку. Ти починав свою журналістську кар'єру на обласному телебаченні. Чому ж обрав все-таки газетярство?
– Поміж одним і другим було ще й третє. У 1985 році мені запропонували перейти на роботу в облвиконком та з часом отримати квартиру. Пристойного житла я потребував, але на першому місці все ж були амбіції: мені всього 25, а мене запрошують на роботу не куди-небудь, а в "білий дім". Голова обласного телерадіо Д. Воробець навідріз відмовився відпускати мене, сказавши, що журналістам там робити нічого. Я йому не повірив. Коли голова облвиконкому М. Мальованик наполіг на моєму переході, Д. Воробець спересердя сказав мені фатальну фразу: будеш проситися назад – не візьму. Пропрацювавши в облвиконкомі зо два тижні, я зрозумів: чиновницька робота не для мене. Однак проситися до Дмитра Андрійовича після його безапеляційної заяви не хотів...
– Але думки про журналістику ти не полишав?
– Так, тому не припиняв співпрацю з телебаченням та почав публікуватися у "Закарпатській правді", яку тоді очолював Степан Ваш – людина прогресивна і тямуща. Одну з перших та найбільш резонансних своїх публікацій я вмістив саме у "Закарпатці" у 1989 році. Називалась вона "Як румуни стали молдованами" і містила гостру критику політики КПРС у міжнаціональних відносинах, утиски української мови у краї. Член бюро Закарпатського обкому партії (а це ще крутіше, ніж сьогодні член президії обласної ради) С. Ваш кілька тижнів тримав статтю у себе, а потім видрукував її у суботньому числі. Резонанс був величезний: від захоплення сміливістю автора – до звинувачення у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Згодом цю статтю передрукував львівський журнал "Дзвін", її цитували на велелюдних рухівських мітингах.
З іншого боку, працюючи в облвиконкомі, я мав можливість об'їздити практично всю область. Розглядаючи скарги людей, побував у таких селах і в таких колективах, куди за інших обставин точно б не поїхав, познайомився з багатьма цікавими та неординарними особистостями. Один із них – відомий нині далеко за межами нашого краю виноградар-винороб з Берегівщини Іван Урста. Сьогодні мало хто знає, що цей поет виноградної лози свого часу працював на одній з найнудніших посад – завідуючим оргвідділом Берегівського райвиконкому.
З часом потяг до журналістики пересилив усе – я посилено шукав можливості працювати у редакції. І така робота невдовзі сама знайшла мене – Ілля Іванович Ільницький саме почав формувати колектив новостворених "Новин Закарпаття".
– Розкажи про це детальніше, бо як-не-як це вже — історія...
– Незважаючи на те, що орган обкому КПУ та обласної ради газета "Закарпатська правда" була на той час прогресивним виданням, обласні депутати вирішили заснувати своє видання. Таке рішення було прийнято у 1990 році, коли стало зрозуміло, що обласна влада не зможе тримати "Закарпатку" на короткому повідку. Пробний номер "Новин" вийшов у світ наприкінці 1990-го, а перший – 3 січня 1991-го. Головним завданням газети була пропаганда дій обласної влади, яка тоді поступово переповзала з партійних кабінетів у депутатські.
Перший головний редактор газети досвідчений професіонал Ілля Ільницький був поставлений у непросту ситуацію. З одного боку, він мав чітке завдання – підтримувати дії обласної влади та не допускати її масованої критики, яка вже розгорталася в суспільстві, з іншого – робити цікаву і конкурентоспроможну газету, адже монополія на друковане слово почала руйнуватися. Ілюстрацією такої двозначності стала його кадрова політика. Заступниками головреда були призначені перевірені партією ветерани Іван Уста та Ілля Попович, а також молодий, але "правильний" Іван Чоповдя. Безпосередньо робити газету мали "шустрі" молодюки.
Я, перейшовши з облвиконкому, очолив відділ рад, Василь Комарницький – відділ політики, Іван Жирош – відділ інформації, Віталій Ящищак – відділ молоді і спорту, Людмила Попова – відділ культури. Кореспондентами працювали Василь Плоскина, Сільвія Гелетей, власкорами Михайло Стан, Василь Панькович, Тарас Бора. Згодом прийшли взагалі "зелені" – Олег Диба, Ігор Михайлишин, Петро Гойс.
Творчі конфлікти вибухали кожної "летучки" і стосувалися вони, передовсім, політичної тематики. Буквально у перших номерах "Новини" підтримали на своїх сторінках дії московського спецназу, який 13 січня 1991 року штурмував Вільнюський телецентр, агітували за збереження СРСР на референдумі 17 березня, опублікували низку тенденційних статей професора УжДУ М.Болдижара, у яких продовжувалося паплюження Карпатської України, активно пропагували "вчення" П.Магочі про окремішність русинів, тотально хаяли галичан та агітували за автономний статус Закарпаття. Водночас публікації про діяльність Руху, акції демократичних сил, діяльність поодиноких опозиційних депутатів мали містити виключно негатив. Підніми підшивку "Новин" за 1991 рік, і все це там побачиш.
У мене, В.Ящищака, В.Комарницького, О.Диби та інших колег були інакші погляди, тому редакційні зібрання перетворювалися на своєрідні міні-мітинги. Піком цього протистояння стала відмова головного редактора опублікувати мою статтю "Фінал агонії патронів автономії" – про події навколо відставки тодішніх керівників обласної ради М. Волощука та Ю. Воробця у жовтні 1991 року. На знак протесту я написав заяву про вихід із редколегії газети, а статтю опублікував у "Закарпатці" та львівській "За вільну Україну", з якою тоді вже активно співпрацював, щотижня друкуючи там критичні статті.
Можеш собі уявити – редактор почував себе комфортно тоді, коли я нічого не писав, і лише тішився моїми творчими "канікулами". Звісно, довго так тривати не могло, і в січні 1992-го я пішов працювати у редаговану П.Скунцем "Карпатську Україну", а вже у вересні того ж року пристав на пропозицію Віктора Бедя очолити щойно засновану "Срібну Землю".
– Що думаєш про "Срібну Землю" з висоти сьогоднішнього часу?
– Волею часу та обставин "Срібній Землі" судилося стати першою професійною опозиційною газетою краю. До цього нічого подібного у другій половині ХХ століття на Закарпатті не було. Існували владні газети та тимчасові рухівські аматорські видання. Навіть "Карпатська Україна" була виключно агітаційно-політичним проектом, а "Срібна Земля" – різнопланова у тематичному сенсі, інформаційно наповнена, різножанрова, але опозиційна до чинної влади. Робили її зі мною уже биті життям, але ще сповнені молодечого запалу ті ж "інакомислячі" – В.Ящищак, В.Комарницький, О.Диба.
Через кілька місяців до нас долучилися молоденькі обдаровані випускники львівського журфаку О.Сочка і ти, трохи згодом – В.Бедзір, Олесь Ладижець та В.Павлюх, з районів дописували В.Пилипчинець, М.Папіш, М.Дочинець, І.Тимша, В.Бойчук, І.Андрійчук, В.Кіш, В.Каналош, а зі Львова — О.Масляник. Зізнаюсь чесно – за майже 30 років журналістської праці перші три роки у "Срібній Землі", поки В.Бедь працював у Верховній Раді України і в редакційні справи не втручався, були у творчому сенсі найкращими. Ніхто не нав'язував тем, які б суперечили власним переконанням, не було заздрості серед колег, не було редакційної "дідівщини", натомість у всіх нас було нестримне бажання продемонструвати як перед колегами, так і перед читацькою аудиторією свій фаховий рівень, засвідчити громадянську позицію та особисту сміливість гострими публікаціями, віднайти такі теми, про які мало хто наважувався писати. А в якій атмосфері народжувалися колажі першої сторінки! Ідей було десятки, ми удосконалювали їх доти, поки самі не реготали з них. Усе це лише засмучувало художників М.Дем'яна та О.Юрковецьку, які допізна робили до десятка варіантів карикатур, аж поки не вичерпувалися ідеї. Чого вартували колажі-карикатури на тодішніх керівників області М.Країла, Д.Дорчинця, І.Штефаня, С.Устича, В.Приходька, В.Буркала, виборчі фальсифікації, опереткових "прем'єрів" русинської автономії.
– А що сталося потім?
– А потім В.Бедь програв вибори до Верховної Ради і вільний час, якого у нього раптом з'явилося сила-силенна, став "приділяти" газеті. На користь це не пішло нікому, бо почалася дріб'язкова опіка, нав'язування тем, примітивні менторські повчання, які нічого спільного з професійною журналістикою не мали, створювався клімат недовіри. Словом, почалася руйнація того редакційного духу, який і породив феномен "Срібної Землі". Я відверто говорив про це Віктору, однак він вважав, що вся проблема тільки у моїй непоступливості, і звільнивши Ільницького, він звільниться від усіх проблем. Однак усе виявилося значно складнішим – услід за мною та В.Ящищаком за кілька тижнів звільнився майже увесь(!) колектив (14 чоловік з 19), який почав робити нове видання, назву якому – "Срібна Земля-ФЕСТ" запропонував саме Сашко Гаврош.
– "Срібній Землі-ФЕСТ" через кілька днів виповниться 15 років. Чи думав ти тоді, що газета виживе?
– Я запам'ятав припущення газети "РІО" майже 15-літньої давності про те, що дві "Срібні Землі" читач не подужає, і робив усе, що міг, аби наша газета залишилася на ринку преси. Час показав, що саме "СЗ-ФЕСТ" є власне періодичним виданням, а наш попередній проект перетворився на те, чого й прагнув засновник – елемент його власного іміджу.
Звісно, ці 15 літ були надто непростими. Газета переживала і творчі злети, серед яких найвиразнішими були серія інтерв'ю із знаними земляками, яка у 1997 році вилилася у книгу "Чим серце наповнене, те говорять уста", та цикл історико-публіцистичних досліджень про людей, які впродовж ХІХ–ХХІ століття за різних влад були керівниками нашого краю. Саме за цей проект у 2006 році газета удостоїлася обласної журналістської премії ім.В.Гренджі-Донського і маємо сподівання, що зовсім скоро ці статті теж побачать світ окремим виданням. Упродовж усього часу нам дошкуляли гострі фінансові проблеми, які негативно позначалися на редакційному колективі та змісті газети. Однак, незважаючи ні на що, ми вистояли і зберегли ті творчі засади, які задекларували у першому числі газети. Хто б що не казав, але сьогодні саме "ФЕСТ" є єдиною газетою краю, якою не маніпулюють ані влада, ані політичні партії, ані місцеві олігархи. Так, ми не розкошуємо, але у творчому плані ми вільні, і нами ніхто не "руководить" у прямому й переносному сенсах.
– Нині з усього великого журналістського загалу, який пройшов через "ФЕСТ", ти залишився сам. Чому?
– Давай пригадаємо, хто був зі мною 25 квітня 1996 року, коли побачив світ перший номер "ФЕСТу". В.Комарницький пішов з газети у 1998-му редагувати новостворену газету "Ужгород" та керувати управлінням преси ОДА, В.Ящищак у 2005-му став головним редактором газети обласної влади "Новин Закарпаття", ти пішов на творчі хліби і став успішним письменником, О.Сочка – партійним функціонером у "Батьківщині" і нині є народним депутатом України від БЮТу, В.Павлюх – у "Відомостях міліції". У різний час у "ФЕСТі" починали свій творчий шлях у газетну журналістику нинішній власкор "Дзеркала тижня" Ярослав Галас, науковець Віталій Жугай, керівник Ужгородського прес-клубу Ірина Бреза, колишній очільник "Орбіти" і ЗІА "Простір" Петро Поліха, керівник обласної організації БЮТ на Хмельниччині Микола Тімков, донедавна головний редактор "Закарпатської правди" Андрій Ганусич та нинішній головред "Ужгорода" Андрій Андрусяк. Як бачиш, ніхто у світ за очі з "ФЕСТу" не тікав. Треба наголосити й на тому, що саме у "ФЕСТі" почав розкриватися багатогранний творчий потенціал публіциста С.Федаки, витонченим новелістом постав М.Дочинець, "королем інформації" М.Папіш, тонким знавцем проблем та сили духу жителів верховинської глибинки В.Пилипчинець. Мені надзвичайно приємно, що більшість "пташок фестівського гнізда", маючи сьогодні престижну роботу та поважне ім'я, продовжують творчо реалізовувати себе на сторінках нашої газети.
А скільки інших талановитих новинарів пройшло через нашу газету, які нині формують обличчя закарпатської журналістики! Практично кожен, хто працював у "ФЕСТі", мав тут серйозний професійний вишкіл найвищого гатунку для своєї подальшої кар'єри. Не виключено, що хтось ще повернеться у газету – історія такі випадки знає: двічі у фестівську ріку вже вступали В.Павлюх та П.Поліха. Та і я побув у "бігах" – з 1999-го по 2004-й працював у видавництві "Закарпаття", щоб потім повернутися на круги своя.
– До речі, розкажи про твою роботу директором видавництва "Закарпаття".
– На той час видавництво все ще було найпотужнішим у краї видавничо-поліграфічним комплексом, який видавав власні книги, друкував понад 30 обласних газет, випускав у світ різноманітну поліграфічну продукцію. Конкуренція як на видавничому, так і на поліграфічному ринках була дуже жорсткою. Попри відсутність як державної, так і відомчої підтримки, високопрофесійний колектив відчайдушно боровся за виживання.
Я гордий з того, що працював із цим колективом у ті дуже складні часи. Саме у ті роки "Закарпаття" започаткувало серію "Письменство Закарпаття" і видало у світ 5 томів знаменитої "Історії карпатських русинів" М.Лучкая (останній, шостий, не вийшов і понині), вибрані твори О.Духновича, О.Павловича, А.Волошина, І.Ірлявського, щоденник і публіцистику В.Гренджі-Донського та інші, побачили світ прозова, поетична та "дитяча" антології письменників Закарпаття ХХ століття, була повністю підготовлена до друку антологія українських письменників Словаччини. Власне, ці книги, до видання яких я маю безпосереднє відношення, і вважаю своїм вкладом у багату біографію цього справді легендарного колективу.
– Про що ти мрієш напередодні 15-ї річниці "ФЕСТу"?
– Перше число нашої газети вийшло у світ у дні, коли відзначався 350-літній ювілей Ужгородської унії. Думаю, що непогано було б, якби наші з тобою праправнуки колись відзначили такий самий ювілей "ФЕСТу"...
Олександр Гаврош
21 квітня 2011р.
Теги: ФЕСТ, Ільницький, журналіст
Ділитись
На головну
Версія для друку
Переслати
