Село вимерло, не було ні собак, ні котів, лише пацюки бігали зграями…

Цей важкий злочин проти людства лежить на сталінському режимі, а в нашому районі передусім на тодішньому начальнику політвідділу МТС Зелманові Левіну. Це він тільки з 17 по 25 вересня 1933 року відвантажив 125 вагонів, або 2000 т, зерна. Склади Деражнянського пункту "Заготконтори" були забиті зерном. За дострокове виконання плану заготівлі хліба цей виродок був нагороджений орденом Леніна. Треба сказати, що і наші земляки — члени комітету бідняків виявляли неабиякі "здібності", забираючи останні крихти зерна у своїх односельчан. Адже їм дозволялось до 50 відсотків награбованого залишати для себе. Зазирали в кожний куток, горщик, торбу, обшукували господарства залізним прутом. Мені розказували про такий випадок. Один із комітетників вибив у дитини з рук варену картоплину на землю і розчавив її чоботом.

Мій батько мав коней, корів, свиней, 25 га поля і 5 га лісу. На період збирання врожаю наймав людей, звозили снопи в стодолу, а потім місяцями молотили ціпами. Пізніше з’явилися молотарки. Батько казав, що до складу комітету бідноти входили люди, які не любили працювати, були і п’яниці, а тому їхні сім’ї жили бідно. В таких людей за пазухою була люта ненависть і заздрість до заможніших.

Коли розпочалася колективізація, батько здав у колгосп "Червоний козак" дві пари коней, весь реманент і худобу. Не чекаючи так званого розкуркулення, всією сім’єю виїхали у Кіровоградську область у Первомайський район. Удома залишився один старший син Олекса, він незабаром помер з голоду.

На новому місці застали страшну картину: село вимерло, не було ні собак, ні котів, лише пацюки бігали цілими зграями. В колгоспі не було кому працювати. Був випадок, коли дві доньки зварили в казані м’ясо з померлої матері і їли його, рятуючись від голодної смерті.  А ті, що могли ще ходити, виходили в поле, розкопували нори і забирали зерно від гризунів. Коли влітку почав наливатися колос, матері, в кого була ще сила, ризикуючи потрапити в тюрму на три роки, крадькома вночі повзали по пшеничному полю, нагинали стебла і зрізали колоски. Вдома добували з них ще недозрілі зерна і з долонь годували ними малих дітей.

Після повернення з Кіровоградської області батько влаштувався працювати в колгоспі "Червоний козак" стельмахом — виготовляв вози, сани. Щовечора після роботи приносив додому буханець хліба і два оселедці. Це вже потім, у 1937—1939 роках, прийшов сякий-такий достаток, а на полицях магазинів з’явилися булочки, бублики, печений хліб.

У ці роки закон вимагав зерно молотити в державних млинах за мірчук-долю за помол. Батько з цим був незгоден і зерно молов на своїх жорнах. Пам’ятаю, як два рази представники влади били жорна. Та батько обручами стягував ці два камінці, наковував по-новому, міняв порплицю і продовжував молоти. Іншим законом вимагалось обов’язково із заколотої свині здавати шкуру в державний склад сировини.

Та найгірше сталося, коли вийшов закон, яким оголошувалася "війна" із столипінськими хуторами. Всі хати, які знаходились на відстані більше одного кілометра від шосейної дороги, підлягали зносу. З наших родинних п’яти хат в один день у 1938 році посланці міської ради поскидали верхи, стирчали лише комини. Потім за містечком нарізали з поля нову вулицю для колишніх хуторян. Тут було приписано будувати нові хати, для цього держава давала кредит — 400 крб. Батько побудував нову хату, і ми стали жити на новій вулиці Першотравневій з городом 0,3 га. А до колективізації мали 25 гектарів поля і 5 га лісу, які були, до речі, придбані ще моїм дідом Остапом у часи так званої столипінської реформи.

Коли у світі запахло війною, вже в 40-му році, виникали черги за хлібом. Мати займала чергу зранку, щоб купити буханку хліба.

До війни в містечку Деражня проживало багато євреїв. Вони мали свою двоповерхову школу і почували себе господарями в містечку. Вся торгівля, заготпункти, перукарні, склади, установи були в їхніх руках.

З приходом фашистів у Деражню в липні 1941 року євреїв спіткала лиха доля. На початку вересня 1942 року на околиці міста було розстріляно 1500 чоловік, а з 5 по 6 вересня ще 3647 євреїв в урочищі Германове. Потрібно сказати, що причетні до цього злочину були і нелюди-поліцаї з українців. Ці христопродавці справно служили і совєтам, і німецьким окупантам. Згодом вони понесли заслужену кару...

З наближенням фашистів до Деражні були підірвані всі склади "Заготзерна", вщерть заповнені збіжжям. Хліб горів, їдкий дим горілого зерна пронизав тисячу тонн хліба до самого низу. Він став непридатним для використання. Його не їли навіть коні.

Мені тоді було лише 11 років, і я ніяк не міг второпати, чого це так, коли кілька років тому люди помирали від голоду, а тут цілі гори зерна горять. Чого ж тоді мама ще недавно стояла за хлібом у черзі? Я ще не знав, що у всі часи ворог перший удар завжди завдає по хлібу. Особливо страшно, коли горить хліб.

Одного разу я став свідком жахливої картини. На станцію прибув потяг з товарними вагонами, з яких вигнали наших військовополонених. Це були дуже виснажені люди. Багато з них не могли стояти, лягали на землю. Їх фашисти піднімали копанням кованих чобіт. Ті, що ще лежали, поквапливо згортали долонями кінське випорожнення, в якому було неперетравлене зерно вівса, і поспіхом із землею засовували собі в рот. Потім військовополонених вишикували в колону і погнали в Проскурів, залишивши труп у вигорілій формі червоноармійця. Під час війни на станції Деражня зупинялись потяги з військовополоненими. Мама вибігала до них і в простягнуті з вікон товарних вагонів казанки похапцем клала варену картоплю, солодкі печені буряки, кусні ячмінного хліба, за що неодноразово отримувала прикладом від німців з охорони. Що змушувало її ризикувати? А річ у тім, що до війни у мене три брати рідні були кадровими офіцерами. Мама казала: "Якщо я даю хліб чужим синам, то хтось, може, і моїм при такій біді теж хліба дасть".

Та про долю синів батьки дізналися вже після звільнення від окупантів. Старший Дмитро загинув у перший день війни на кордоні в чині лейтенанта, а Іван — під Харковом у чині інтенданта другого рангу. Наймолодший Павло сам приїхав у коротку відпустку після звільнення Деражні в березні 1944 року. На ньому була гарна офіцерська форма, а на погонах дві зірочки. Коли запитали його, що означає жовта нашивка на кітелі вище нагрудної кишені, то пояснив, що був важко поранений у вуличних боях у Сталінграді. Тяжко з ним було розставатися. Йшла ще війна...

Після звільнення Деражні від фашистів я зі своїми однолітками ходив дивитися на німецьку техніку. Від самого переїзду автомашини в два ряди стояли на дорозі на багато кілометрів. Більшість із них були спалені разом з награбованим добром. Між машинами лежали в багнюці трупи вбитих німецьких вояків. Запам’ятався червоноармієць. На ньому була шинель з погонами, на голові шапка-вушанка, на якій замість червоної зірочки була прикріплена зірочка, вирізана з бляшанки, через плече звисав автомат ППШ з круглим диском. Сам він присів на підніжку вцілілої машини і з апетитом жував німецькі галети.

Всі ж працездатні чоловіки пішли на фронт. У колгоспі залишились працювати старі, жінки, інваліди і підлітки. Потрібно було вирощувати хліб для фронту. Не було техніки, не вистачало сівалок. Це вони з торбами через плече, наповненими насінням, ставали у лінію, ланцюжком йшли по ріллі і засівали ниву. Єдина кінна сівачка працювала цілодобово, лише перепрягали коней. Уночі попереду сівалки йшов з ліхтарем чоловік і вказував, де була колія від кожного попереднього її проходу, щоб не допустити просівів.

Загортали насіння в ґрунт кінними боронами. Навіть гілляками, які волочили корови. Потрібно було зберігати волока...

Особливо важко працювалось з кіньми в літню пору, коли насідають ґедзі. Від ходи по пересохлій ріллі босими ногами на п’ятах утворювались задири до крові. Ноги мили поспіхом, коли була нагода поспати на ліжку, а якщо спали на дворі, то їх рідко мили.

Були важкі роки не лише під час війни, але й після. Батько тяжко працював у колгоспі і як передовик був нагороджений медаллю "За доблестный труд". Приходив після роботи втомлений, давалися роки. А тут ще від сина Павла чогось не було листів.

Та відпочивати йому не доводилось. Кілька разів за ним приходили із селищної ради, щоб підписався під проставленою у відомості сумою в карбованцях, яку мав віддати на оборону країни. Таких грошей вдома не було, значить, відробиш. Зрештою, батько ставив свій підпис, і його відпускали.

Розійшлися і ті гроші, що брат Павло за три фронтові роки по атестату одержав і залишив удома, коли приїздив у відпустку. Потрібно було виконувати по кварталах план здачі державі молока, м’яса, яєць. Платили страховку. Якщо робив це невчасно, могли забрати корову, свиню, а з хати — швейну машинку. А тут ще агент від фінвідділу ходив і придивлявся до кожної щепи, чи вже вона плодоносить і можна накласти податок.

Коли відпускали нас у школу, то доводилось добре "попрацювати" над собою. Ріпу з ніг здирали шматком цегли, а потім ноги парили в теплій воді і мили з милом. Із розпарених п’ят витягали будяки і скалки. Потім милися в балії і мати говорила: "Господи, який ти худющий!" Було дуже приємно, коли до порепаних п’ят вона шанобливо придивлялася, змащувала їх сметаною, а потім обгортала чистою ганчіркою. Брала ножиці і без гребінця стригла під драбинку. Штани були з дорослого, в поясі затягував шнурком, ногавиці підкачував, сорочка перешита. На мене чекали стоптані, полатані черевики, я й не пригадував, коли вони були новими.

Після фронту залишилась велика кількість снарядів, мін, гранат та інших боєприпасів. Багато молоді на них підірвалося. Так сталося і з моїм другом.

Я закінчив сім класів і став працювати в "Заготзерні". За чотири роки роботи на цьому підприємстві закінчив вечірню середню школу робочої молоді і вечірні курси водіїв. Після демобілізації з армії за рекомендацією райкому партії мене було обрано секретарем райкому комсомолу, прийнявши до уваги те, що я закінчив дворічну вечірню партійну школу при політвідділі дивізії.

...30 січня 1962 року за рекомендацією райкому партії мене було обрано головою колгоспу. А через 8 місяців був відряджений на навчання в однорічну школу голів колгоспів при Одеському сільськогосподарському інституті. За час навчання в цій школі я підготувався і вступив в Українську сільськогосподарську академію в Київ на заочне навчання.

Все моє життя було пов’язане з роботою серед працелюбних людей, які тяжко працювали, вирощували хліб, годували інших, а самі були обділені, їх не шанували. Довгий час у колгоспників навіть не було паспортів. Пенсії — 8 крб., а пізніше 12 крб. на місяць. Хліба заробляли на трудодень — 200—500 грамів. А коли йшли одержувати гроші, то давали 2—3 кг зерна на 1 крб.
За 24 роки головою колгоспу, п’ять років начальником районного управління сільського господарства я щоразу впевнювався, що дорожче хліба нічого не існує.

Добре запам’ятався неврожайний післявоєнний рік, за якими йшов голодний 47-й. Рятуючи свої сім’ї від голоду, батьки з різних областей України кинулись у західні області, і передусім на Закарпаття. Тут вони міняли речі, платили гроші за зерно кукурудзи. Товарні потяги, які йшли через Хмельницьку область, були "обліплені" людьми з мішками кукурудзи. Змучені і виснажені, вони прив’язували мішки до себе, тулились один до одного, покриваючи своїми тілами вантажі, що перевозились на відкритих залізничних платформах. Люди везли додому в цих мішках хліб, аби врятувати від голоду рідних і близьких.

І думалось мені тоді про Закарпаття, який це благодатний край, що дає хліб насущний для спасіння людей від голодної смерті.

А через 56 років доля закинула мене в цей прекрасний куток нашої України — на постійне місце проживання біля дочок (після смерті дружини).

Зараз уже в минулому і голодомор, і війни, голодні післявоєнні роки. Але й сьогодні бачу недостатню повагу до хліба. Кожна людина повинна його берегти. І не тільки ті, хто сіє, збирає, зберігає зерно, випікає з нього запашний хліб. Ми маємо завжди пам’ятати, що в хліб закладено не тільки працю наших сучасників-зерновиробників, у ньому кров і піт наших предків.

Петро Ліщишин, ветеран війни і праці. м. Ужгород

Теги: сталінський режим, голодомор, смерть

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати