Дедушка-трансформер

Ніхто вже не ходить на сесії, не слідкує за розбазарюванням місцевого бюджету, за чесністю і професійністю влади. Політичне життя, відразу після виборів завантажили на катафалк ВУЖКГ і повезли на Партизанську. І знаєте, навіть горбика не залишили.  А для чого? Ви думаєте, хоч хтось квітку понесе чи свічку запалить? Виноград люди обрізати підуть та городи шорити. Роботою люди зайняті. Така от невдячна та політично несвідома наша громада.

А прийдуть вибори і нікому буде подбати про справедливість у місті, насварити  мера-корупціонера з його бандою політичних перевертнів, нікому буде в суди з позовами звертатися на місцевих корупціонерів і гнобителів простих людей, виводити їх та їхні партії на чисту воду, таврувати місцевих бандитів-контрабандистів.  Вмерла правда, занепали борці. Як далі жити, -  ніхто не знає. Але ось одна бабка-босорканя з Чорної гори сказала, що є один спосіб. Дуже древній спосіб. Наприклад, якщо за місяць чи два до виборів піти на кладовище і над могилою «виноградівської політики» помахати у північ купюрою не дуже високого ґатунку та ще списком політичних партій з першими п’ятірками, то є надія, що станеться чудо воскресіння і відродження (не плутати з партією).   Знову, каже бабка,  оживе віра, повстануть  борці. 

Як воно буде – час покаже. З виборами поки що в Україні ситуація неясна. Тому спіть спокійно – герої. Але те, що в місті принаймні один неспокійний чоловік залишився – це факт. І звати цього чоловіка Володимир Григорович Кримчук. 

На вигляд такий собі дідок, невисокого росточку, з живими очима, на діда Щукаря схожий. Завжди кудись поспішає і завжди  схвильований. Не зупиняйте його, будь ласка, якщо хочете, щоб вас не мучив комплекс вини і неповноцінності.  Володимир Григорович, трясучи борідкою і заглядаючи вам в очі,  викупає вас  у таких  бідах і несправедливостях, які чиняться у нашому місті за потурання влади та органів, байдужості громадян, що вам жити не захочеться.  Дасть оцінку прокуратурі, місцевій владі, пенсійному фонду… Іноді й конкретизує: «А ви знаєте, що Петеї має подвійне громадянство, при цьому займала посаду голови райдержадміністрації», «Любімов гроші відмив на пам’ятнику загиблим в АТО і встановив його без нашого узгодження». Не забуде і про ваше життя-буття розпитати, розкладаючи «вірні акценти» в сучасній місцевій та міжнародній політиці. 

Ну от чому? Яка  мета, мотивація?  Стільки  років, кілька інсультів… «Людей дуже люблю, для них живу  - тихо пояснює  Володимир Григорович голосом та  інтонаціями  Василя Степановича Югаса. Якби не любов до людей, то можливо б мене і на світі не було». Опускаються руки, гаснуть останні сумніви та аргументи. Розумієш, що із-за цієї любові і спокою чоловік немає. Як  немає у Виноградові організації, в списках якої б не числився Кримчук. Він і чорнобилець, і афганець, і член радикальної партії і не пропустив жодного засідання ГО «Майдан»... А не так давно очолив організацію учасників АТО. Яке відношення до АТО має Володимир Григорович  - важко сказати. Є, правда,  легенда, що коли почалися військові дії він пішов у воєнкомат і просив себе записати добровольцем. Із-за старості та кількох перенесених інсультів не записали, але героїчну рішучість відмітили. А ще Кримчук активно добивається справедливості в судах, захищаючи права людей. Про це він може часами розповідати…  але тільки при одній умові, якщо не має виборчої кампанії. Бо тоді Володимир Григорович пересідає на старенький велосипед, щоб підвищити мобільність,  і гасає містом, віддаючи  себе без залишку: допомагає штабам, агітує вулицям, засідає якщо не в територіальній комісії, то на виборчій   дільниці керує. 

Це День. Це на очах, на вулицях, в коридорах, кабінетах, штабах, в залах засідань… Але приходить вечір. Втомлений Володимир Григорович повертається додому у свою квартиру в багатоповерхівці по вулиці Корятовича, без особливого апетиту з’їдає напівохололу вечерю (скільки тебе можна чекати?), перекидається незначними фразами з дружиною, забирає чай і йде в свою кімнату. Двері щільно прикриває і всі знають, що турбувати Володимира Григоровича зараз не можна.

Так починається Ніч. Климчук сідає за письмовий стіл, дістає папку, кладе зверху аркуш чистого білого паперу, кілька секунд задумливо копирсається ручкою в бороді і починає писати. Пише Володимир Григорович звіт конторі, щоб завтра вранці один екземпляр в СБУ занести, а другий міжнародним конвертом кураторам відправити. Коли Володимир Григорович закінчить, то в кінці покладе підпис - Змієлов. Там будуть знати. Справа в тому, що Володимир Григорович старий кадебіст, а з того часу, як до влади в Україні прийшов промосковський режим Януковича (а чи були не промосковські?), роботи в колишніх (а чи бувають колишні?) працівників та агентів значно побільшало. Старі досвідчені кадри особливо в ціні. А позаяк за останній час намітився явний їх дефіцит (йде стара гвардія, ох, йде), ось і змушений на себе Володимир Григорович брати прямо таки непосильний пласт роботи. Жалітися нічого, платять справно, але ж і сили не безмежні, і ситуація політична явно стала погіршуватися. Навіть тут, у Виноградові. Люди відвикати стали, громадянська свідомість, знову ж таки, вже не та. Дехто навіть відмовлятися став, мовляв, ті часи не вернуться, а шантажувати нас «старими гріхами» вже доста…   

Відчуваємо, що дехто з читачів розчарувався. Не розстроюйтеся – це любов. Так, вона кадебістська, специфічна, вже призабута, такий собі особливий тип чоловіколюбства - крикливого, показного, плакатного. Володимир Григорович запевнив,  що і  в конторі були люди хороші. І не треба всіх під одну гребінку. Що він любить Україну, що він патріот держави.  Хто би сумнівався… Аж мурашки по спині. 

Володимир Мочарник