Вирішенню цього завдання допоможе посібник професора УжНУ Д.Данилюка «Історія Закарпаття», написаний на основі найсучасніших досягнень історичної науки, який недавно побачив світ у «Видавництві В. Падяка».
– Що спонукало вас до видання посібника?
– Видань нині чимало, але у більшості висвітлюються окремі аспекти історичного розвитку, а нагальною є потреба у компактному виданні з поданням саме тих фактів, явищ і подій, які найобразніше представили б особливості історичного розвитку краю з визначенням його місця в загальноєвропейському історико-культурному процесі.
Читач переконається у тому, що Закарпаття – земля слов’янська і першими її заселило плем’я білих хорватів, які перебували у тісних взаєминах із східнослов’янською державою Київською Руссю. Та із встановленням у краї з ХІІ століття панування угорських феодалів, які прийняли самоназву русини, символізуючи етнічну спорідненість із слов’янством колишньої Русі, а з другої половини ХІХ ст. усвідомили себе українцями. Історик, ігумен Мукачівського монастиря А. Кралицький у 1862 р. роз’яснював, що «ми сім’я преславної України і незабвенного Запорожжя».
– Яку важливу подію слід виділити у давній історії краю?
– Це прийняття християнства східного обряду завдяки місіонерській діяльності рівноапостольних братів Кирила і Мефодія у 863–865 рр. Вони склали слов’янську азбуку, переклали з грецької мови на слов’янську Євангеліє, Апостол, Псалтир, ряд богослужбових книг. Вихрестили наших предків за східним обрядом, який після розколу християнства у 1054 р. назвали православним.
– Чи відомі перші писемні відомості про наш край?
– Опосередковано територія краю відзначена у німецькому літописі «Annales Fuldensis». Під 892 р. згадується лист німецького короля Арнульфа до болгарського царя із проханням заборонити продавати сіль мораванам. А сіль із давніх часів добувають саме на Закарпатті, частина території якого в той час була підвладною Болгарії.
Найбільш чітко наш край згадується в угорській хроніці Аноніма «Діяння угорців», написаній у кінці ХІІ ст., а опублікованій у 1747 р.
Читач також дізнається про опіку Константинопольським Патріархом Антонієм монастирем у с. Грушево (нині Тячівського району). Про це свідчить його грамота від 1391 р. Важливою є і грамота синів воєводи Баліци 1404 р., якою дарують цьому монастирю села Тересва, Крива, Грушево «с полем, и с лесом, и с водою и с всем прожитком да будут монастирю». І, звичайно, копія грамоти Федора Корятовича про дарування Мукачівському монастирю двох сіл – Бобовище і Лавки. Не можна не назвати й донесення послів Московії Івану Грозному, які відвідали Угольський монастир у 1558 р. і описали його володіння та природні багатства сільських околиць.
З послабленням Київської Русі краєм із ХІІ ст. володіють угорські феодали. Процес заселення краю іншими народностями посилився після зруйнування міст і сіл Угорщини монголо-татарами в 1242 р. Упродовж віків сюди переселяється людність із європейських держав. Наприклад, у 1774 р. у Мукачівську домінію переселилося близько 1350 німців.
– Які процеси розвивалися безпосередньо на теренах краю?
– По-новому оцінено культурно-освітнє і наукове життя. Це важливо тому, що в часи тоталітарного комуністичного режиму Закарпаття представлялося краєм суцільної неписьменності, що є далеким від істини. Адже на Закарпаття вже з ХІІ ст. завозилися книги зі східнослов’янських земель, які переписувалися і розповсюджувалися серед народу. Так розвивалася писемність. Закарпатці трепетно ставилися до книги, кожна з них починалася із запису «Во ім’я отца і сина...» Завдяки цьому до нашого часу збереглося «Королівське Євангеліє» (1401 р.), рукописні книги ХV– ХVІ ст. У монастирях і церквах велися хроніки, літописи, при Грушівському монастирі існувала друкарня. У другій половині ХVІІІ ст. було започатковано дослідження історії сіл, а в 1799 р. І. Базилович надрукував першу працю з історії Закарпаття.
Відкривалися і навчальні заклади. У 1640-х років із Гуменного в Ужгород був перенесений колегіум, який у 1785 р. реорганізували в Ужгородську гімназію. У 1793 р. в Ужгороді було відкрито учительську семінарію тощо.
Наш край багатий був на видатні постаті: це культурно-освітні, церковні діячі, вчені. На увагу заслуговує плідна діяльність єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Андрія Бачинського – першого просвітителя Закарпаття.
Закарпатці здобували освіту у багатьох західноєвропейських містах. Ось яким був творчий шлях, наприклад, І. Орлая: Давидково (на Мукачівщині), Ужгород, Карей (Румунія), Львів, Відень, Дерпт, Кенігсберг, Ніжин, Одеса. Здобувши освіту європейського рівня, закарпатці ще на початку ХХ ст. були оцінені як «ученые и образованные люди нового века, принесли новое начало, одушевлявшее уже с конца ХVІІІ в. лучшую часть Западной Європы». Це були вчені-історики, мовознавці, філософи, юристи, економісти, декани факультетів і ректори вузів, вихователі царевичів. Ще в 1850 р. закарпатець А. Дешко, працюючи в Києві, ознайомив громадськість із багатьма «почтенными именами карпатских уроженцев», котрі «являются уже весьма сильными умами», які працюють як вдома, так і «прославивших себя и родину свою служением в империи русской»: І. Зейкан, І. Орлай, Ю. Венелін, В. Кукольник, П. Лодій, М. Балудянський та ін.
На пропозицію І. Орлая міністр освіти Росії О. Голіцин у 1820 р. написав записку до царя, де стверджував: «Один народ, от которого можно желать нам ученых, есть Карпатороссы...». Царський уряд видав документ «О выгодах, предоставляемых Профессорам из Карпатороссов, приглашаемых к занятию катедр Казанского и Харьковского университетов». Згідно з цим «известнейшим как по своим сведениям, так и доброй нравственности ученым из числа Карпатороссов» надавалися пільги. Та користувалися ними далеко не всі. Гірка доля спіткала зокрема Ю. І. Венеліна – вченого-славіста, засновника болгаристики в Росії. Причину чітко визначив російський вчений М. Державін у 1945 р.: «закарпатский украинец по рождению, русский по культуре и романтик-славяновед по настроению … в молодые годы сошедший в могилу как жертва житейских невзгод и лишений в обстановке господствующего в царской России полицейско-бюрократического режима». Подібно висловився сучасний російський вчений П. Тулаєв: «В русине, приехавшем из Закарпатья, они видели лишь одаренного провинциала и дилетанта, который со временем может составить им конкуренцию».
Панівна верхівка чужинців не сприяла духовному розвитку русинів, а вимагала, «щоб сини селян користувалися не книжками, а плугом», приносячи багатство і славу. Проте Закарпаття дало цілу плеяду відомих постатей, які могли б стати окрасою духовності будь-якого народу: М. Лучкай, О. Духнович, А. Кралицький, О. Митрак, Ю. Жаткович та ін.
У посібнику охарактеризовано всі етапи історичного розвитку. Оцінено становище краю у складі Австро-Угорщини (1867–1918 рр.), представлено героїв Карпатської України, учасників боротьби проти угорсько-фашистської окупації, визволення та возз’єднання Закарпатської України з Українською РСР у складі колишнього СРСР.
Ілля Попович, викладач-методист Свалявської гімназії