Іван Бровді іде в гори, щоб осмислити свої досягнення в долині

Народний художник України Іван Бровді, широко відомий в Україні та за кордоном насамперед скульптурними роботами, цими днями з успіхом провів об’ємну виставку живопису в обласному музеї імені Й.Бокшая. Що не твір – нестримний рух, продовження енергетики його улюбленого і дорогого старшого товариша Федора Манайла.

Іван Бровді іде в гори, щоб осмислити свої досягнення в долині

Бров­ді-живописець (за власним зізнанням, хотів бути саме ним) узяв від Федора Манайла живу рухомість життя на противагу застиглій статиці деяких занадто «ошколованих» малярів.

– Чимало зустрічей мав із ним, – посміхається Іван Васильович, – на базі приємного цімборування старшого і молодшого колег, близьких за духом. Ми з дружиною Ларисою жили в Берегові, одинадцять років працювали в геологорозвідці. Я був інженером-карто­графом. Багато їздив, виконуючи роботи зі створення карт. А Манайло робив тоді перші свої мозаїчні роботи в камені. Нашукував я ті камінці для нього, привозив в Ужгород, часто ночував там. Вперше він і у нас в однокімнатній був заночував, але перед тим загадково пообіцяв: «Але ви до ранку спати не будете!...» Коли він заснув, ми зрозу­міли суть загадкового повідомлення. Корифей хропів, як своєрідний симфонічний оркестр. Весь дім двигтів. Не спали навіть сусіди. Один сказав, що боявся насування землетрусу. Та в обласному центрі щоразу під час моїх візитів він дарував мені картину з надписом, який починався: «Дорогому милому Іванкові…» Але був щодо фаху безкомпромісний. Він входив у художню раду разом із Кашшаєм, Шолтесом, Медвецьким. Ми мали з дружиною виконати композицію «Літаюча муза» на Будинку культури в центрі Берегова. І що ви думаєте? Маса варіантів, а вже вчетверте їх забракували. У відчаї з планшетом  пішов до Манайла додому, але тут зненацька почув: «Марш вон!» Лише за кілька хвилин Федір Федорович пожалів мене і просто на вулиці сказав: «Ваші варіанти розраховані на сприйняття з близької відстані, а треба, щоб муза дивилася здалеку, летіла назустріч людям…» Ніби завісу з очей мені зняло. Все було зроблено. Досі ту композицію можна побачити в центрі на міському Будинку культури, де колись була синагога.

– А от Йосип Бокшай, маестро, один із засновників закарпатської школи живопису, – продовжує І.Бровді, – був мовчун. Займався найперше головним – малював. 2 жовтня у нього був день народження. На той час ми малювали на пленері в Рахові. Замовили, звісно ж, у ресторані вечерю на честь шанованої людини і майстра. Сказали йому про це. «Без вас знаю, коли я народився», – буркнув він, але в ресторан прийшов. Просто блискавично, за якісь дві хвилини, він з’їв свої від­бивну і банош і… попрощався зі словами: «Ви собі гостіться, а мені завтра працювати треба…» Ми й давали «газу» до самого ранку. Потім ли­ше лежали на траві, а Бокшай просто дивовижну картину «вгатив».

Коли ж був дощ – то на природу ми не йшли, а в рахівському клубі натуру малювали – переважно людей у народному вбранні. Зайшов Йосип Бокшай, зіперся на спинку стільця, дивився на наші потуги. Тим часом Микола Ігнатик почав його малювати. Маестро зненацька розвернувся і вийшов. «Образився чомусь», – подумали ми. Та ні… Через десять хвилин він повернувся, але вже у краватці-метелику і став перед Ігнатиком у ту саму позу. Затим Миколину роботу Бокшай підправив і підписав російською: «Видел. Бокшай».

Коли ми ще були студентами, в Москві вийшов із друку кольоровий набір репродукцій його робіт на листівках. Дивовижа на той час. Я несміливо попросив один екземпляр продати мені. Він погодився. У мене в кишені був паперовий рубль, а набір коштував 72 копійки. Та майстер не захотів узяти більше. Мусив я міняти, щоб було рівно 72 копійки.

Ми знову заговорили про перші витоки кожного таланту, що струменять з дитинства. Знову зі сторони побачив, що виросли перед прояснілим зором майстра живі образи з дитячого незабутнього Оноку, потічка, людей тамтешніх, дерев, трав, яруг і пагорбів з галявами для гамірливого футболу.

– Якби відняти спогади про дитинство, – посміхається Іван Васильович, – я став би порожній, нічого в мистецтві у мене не вийшло б. Адже дві невід’ємні  речі є в кожної людини – майбутнє і спогади. Це і своєрідні квіти, і два молоти, під ударами яких маємо напружуватися, не спати, діяти не час від часу, а щомиті, змушувати свою душу трудитися «день і ніч», як говорив поет Микола Заболоцький. Щоправда, поки молодий – то більше барвисто мрієш, а на схилі літ, коли в основному грієшся біля гарячої печі, єдиною цінністю є деколи змога оглянутися назад і не засоромитися колишніми вчинками, або й гордо роз­правити від згадок свої груди і далі йти в путь, осібний для кожного чоловіка. «Старий не той, хто зовнішньо старий, а хто всередині втомився», – писав я колись, облюбувавши жанр афоризмів. Так і є. Дехто в тридцять уже невимовно старий, а бенгальський поет Рабіндранат Тагор і у вісімдесят літ написав пристрасну «Поему про любов», яка змушувала хвилюватися незліченні молоді серця…

Тому, напевно, і знаний скульптор та живописець не збирається старіти, втішатися самозамилуванням, лише й робити, що малювати свої автопортрети з відображень у люстрі. Цьому, до речі, з деякою самоіронією присвячена й одна з робіт нашого автора зі знакової останньої виставки.

Іван Бровді знову хоче знайти сві­жий струмінь і через те запланував аж на півтора роки піти далеко в далекі го­ри, забути на той час про досягнуте, шу­кати нові форми мистецького вираження. Вчинок цікавий і, як бачимо, вік колишньому активному класному боксеру зовсім не стоїть на заваді. Молодим варто взяти його за взірець, а не відсиджуватися в затишних кафе. А всім нам загалом – чекати повернення у долину з новою виставкою зовсім нового Бровді, котрий ніколи не спиняється і цим цікавий для всіх, але в першу чергу – для себе самого. Останнє і є основою постійної живої творчої молодості кожного справжнього художника.

Василь Зубач

18 лютого 2013р.

Теги: Бровді, художник, скульптор

Коментарі

мишанич в. 2013-02-19 / 10:02:44
Гарно,проникливо,натхненно,професійно...


ФЕСТ
Публікації:
/ 1Володимир Мишанич: «Пишучи про мистецтво, будь хоч трохи художником»
/ 6Михайло Бачинський – атлант війська Кошута
Духовну спадщину своїх предків угорська спільнота намагається віднайти й зберегти
Трембітар із Репинного
Їх б’ють чужі люди і рідні діти, а від голодної смерті рятують волонтери
«Зупинити повну руйнацію Донбасу може тільки сильна і відповідальна влада», – доктор медичних наук, колишній донеччанин Анатолій Канзюба, який нині працює в Ужгороді
Ніна Бечук: «Енкаведист зачитав наказ, що нас з мамою засуджено за 54-ою статтею КК УРСР. Маму – за сина, а мене – за брата»
В Ужгороді видали посібник «Історія Закарпаття» Д.Данилюка
Поет математики. До 125-річчя від дня народження професора М. Зарицького
Заробітки, обпалені війною
Дзвони і клепало
Образ Божої матері на крашанці хустської цілительки
/ 1(Не)модифікована політика Угорщини щодо (не)нової України
/ 2«Я українка і відмовитися від України не можу», – каже кримчанка Олена, яка переїхала з Сімферополя до Ужгорода
/ 1У Хусті засідала Закарпатська обласна народна громадська рада
«Кобзар» діда Василя
/ 3Тиждень тому троє закарпатців загинули по дорозі на Майдан
Удочерили, аби знущатися?
Пам’ять про невідомого ленінградського студента береже подружжя Мадярів у Волівці
/ 1Громадськість Києва вшанувала закарпатців – визволителів столиці
Відчуття свого призначення озвучив поет з Боржавської Долини
Динамівську осінь тричі поспіль «озолочували» закарпатці
/ 2Йосип Тереля. «Ходячий апостол», котрого позбавили Батьківщини
/ 1До дня мови. «Ну що, здавалося б, слова…»
Острів демократіїу центрі Європи. 95 років від дня створення Чехословацької Республіки
» Всі записи