На нашу думку, усе починається в родині. Сім'я формує людину, її національну свідомість, врешті-решт і те, на який шлях вона стане.
Мирослав Ілюк народився 9 липня 1942 р. в м. Хусті на Закарпатській Україні у родині священика.
Хустщина зі своїм славним історичним минулим, батькова бібліотека, затяжні розмови з батьком про минуле рідного краю і України не могли не залишити слід у подальшому житті Мирослава. Результатом цього був неабиякий потяг до книги, до глибшого пізнання. Середню школу закінчив у рідному Хусті, а у 1959 р. поступає на Пряшівський філософський факультет Університету ім. П. Й. Шафарика у Кошицях. У пряшівському вузі вивчає українську мову і літературу та історію. І не дивно, що пізніше перед минулим схиляє голову, а перед майбуттям засуковує рукави. Він поступово приходить до висновку, що коли уроки історії погано засвоюються, то вони повторюються. Більше того, історія часто карає за незнання уроків. Яскравим прикладом цього є і доля українців Словаччини.
Після закінчення університету у 1964 р. Мирослава потягло до своїх. Він стає референтом видавничої діяльності Культурного союзу українських трудящих. Саме тут і починається його редакторський шлях. Редагує і видає репертуарні збірники для колективів народної художньої творчості.
Звідти був уже лише крок до активної журналістської роботи. Попрацювавши три роки референтом відділу видавничої діяльності КСУТ, Мирослав стає редактором газети „Нове життя". Щоденне знайомство з життям людей в українських селах, містах і містечках Словаччини, зустрічі з цікавими людьми його цілком втягують у вирування життя, що так притаманне журналістській роботі. Звичайно, робота не завжди приносять щастя, але ж не буває щастя без дії. Журналістська робота для нього стала настільки привабливою, що він і не думає про інші справи. Дедалі частіше усвідомлює і в своїй творчості узагальнює слова Т. Г. Масарика, що світовими ми стаємо не тоді, коли бігаємо по світу, але коли ми у собі опрацювали те, що нам світ дає.
Національно-культурне життя українців Словаччини приносило нові завдання. На пульсі часу тримає руку і Мирослав. Літературно-мистецький та публіцистичний журнал „Дукля" потребує редактора. Він готовий до цієї роботи. У 1989-1991 рр. навіть стає його головним редактором.
Час і життя не зупинити. Мирослав Ілюк знову повертається в редакцію „Нового життя". Але й тут обстановка різко змінилися. На цей раз він і редактор, і головний редактор. І на всю роботу – один, а труднощів ціла купа. Журналістам тепер насправді тяжко. Запанували часи, коли за брехню добре платять, а за правду скоріш розплачуються. У ці складні часи він ніби прислуховується до слів китайського мислителя Конфуція, бо він суворий до себе, але м'який до інших. Це його і захищає від людської неприязні.
В боротьбі за українство на теренах Словаччини можна зазнати й невдачі, й поразки, але це не заважає Мирославові Ілюку боротися за справу, яку він вважає справедливою.
Журналіст Мирослав Ілюк – оптиміст, оскільки вважає, що песимісти – тільки глядачі усього, що приносить життя. З такою думкою він крокує усім своїм життям.
Іван Яцканин