Спогади пряшівської монашки-василіянки (ФОТО)

Книжка відкривається „Передмовою” перекладача Станіслава Ґабора (с. 5-8), в якій він, між іншим пише: „Рукопис вона [о. Николая – М.М.]  написала по-українськи у два зошити, це потім переписувалося. Коли була перша версія мемуарів готова, слідувала редакційна праця з текстом, уточнювання та посвідчування історичних фактів… Щоб переклад був чим точніший, я використав церковні вирази, як „церков”, церковник, „служба Божа”. Цим було ясно відрізнене, коли йшлося про святу літургію і храм у східному обряді, а коли про святу месу та костьол в західному обряді” (с. 5). На жаль, сьогодні мало хто із словацьких авторів та перекладачів користається цим принципом; майже для всіх церкви східного обряду (зокрема дерев’яні) є костелами.

В короткому „Вступному слові” празький греко-католицький екзарх-емерит Іван Лявинець (нині вже покійний) дає авторці книги таку характеристику: „Ольга Мидлик – мати Николая ЧСВВ всім своїм життям – як напівсирота, студентка, лікарка, в’язень, продавщиця, монахиня – показує, що і в комуністичній добі уміла свідчити про Господа Бога, не відреклася від своєї католицької віри та від нашої Греко-католицької церкви. Ольга Мидлик витримала, під час переслідування відстояла свою вірність і витриманість” (с. 9).

Перший розділ спогадів „Мій рідний Бехерів” авторка присвятила рідному селу, де її батько Юрій Мидлик,  уродженець сусіднього села Комлоша (нині Хмельова), був священиком двадцять три роки (1921-1944). Вона подала коротку історію села, описала побут населення, їх обряди і  звичаї (Різдво, Великдень, Русаля, „Кермеш”) та подала стислі нариси про своїх батьків та іншу рідню.

В Бехерові вона закінчила чотири класи початкової школи. 10-річною 1938 року вона поступила у Греко-католицьку руську гімназію у Пряшеві. Після смерті батька 1944 року до Пряшева переселилася і її мати Марта (1900-1965), дочка греко-католицького священика Ярослава Капішинського. Вони жили разом. Тут вони пережили бомбардування міста 20 грудня 1944 року і визволення Пряшева Радянською армією 5 січня 1945 року. З того часу квартира Мидликів стала місцем тимчасових уквартирувань радянських солдатів, головним чином, офіцерів. „Декілька днів у нас мешкав офіцер, котрий походив зі столиці України Києва. Той мене вилікував з русофільства та допоміг мені усвідомити собі свою національну приналежність, - зізнається вона. – В гімназії, нам казали, що ми „русские”. Коли я це сказала одному радянському солдату, він тільки іронічно усміхнувся. Українець з Києва значив для мене несподіванку – його мова була дуже близька до нашої говірки, чого не можна сказати про російську мову” (с. 26). Це один з небагатьох випадків позитивного впливу радянських червоноармійців на національну свідомість русинів Словаччини.

Після здобуття атестату  зрілості 1947 року Ольга поступила на медичний факультет Карлового університету в Празі і поглинула у релігійне життя столиці: жила в гуртожитку „Маріянський устав”, керованому монахинями, щодня відвідувала Службу Божу, стала членом церковного хору в Греко-католицькій церкві, брала участь в духовних реколекціях тощо.

В 1948 році до влади у Чехословаччині прийшли комуністи. Авторка про це згадує: „Ми пережили велику тривогу. Атмосфера в університеті змінилася. Найгірші були іспити з марксизму. На факультеті вже запровадили офіційну науку марксизм-ленінізм та обов’язковий з нього щопівроку іспит. Всіх студентів перевіряли, багатьох викинули з навчання в університеті. Перевірочна комісія не дивилася на успіхи в навчанні, але більше на політичну приналежність” (с. 32). Ольга, дочка священика і глибоко віруюча греко-католичка, не мала найменшого шансу пройти політичними „чистками”. Та й тут знайшлися добрі люди, які допомагали їй подолати небезпеку і пройти перевірками з позитивним результатом.

Ольга і надалі брала участь у „католицькому русі”, після ліквідації монастирів та інтернування монашого персоналу в студентських гуртожитках – вже ілегальному.

Після ліквідації Католицького гуртожитку студентка Ольга переселилася на приватну квартиру своєї тітки Ольги (дружини священика Бориса Туркиняка), яка мешкала в будинку колишнього президента Карпатської України о. Августина Волошина, арештованого органами НКВС

СРСР в травні 1945 року і вневдовзі замученого у Лефортівській тюрмі в Москві. Крім Ольги в просторому будинку жили ще брат матері Михайло Дутка з родиною та сестра Чину Василіянок Тереза (пізніше с. Володимира), в мирі Емма Дутко – близька родичка по маминій лінії. Та ще й дві старенькі сестри о. Августина Волошина – Ольга й Олена. Всі вони прийняли набожну студентку дуже дружньо, а сестра Тереза стала її близькою подругою і наставницею.

До речі, студентка Ольга Мидлик перед католицьким Різдвом 1949 року таємно доручила пакунки провінціала празьких єзуїтів о. Франтішка Шілгана з важливими документами єпископам, які знаходилися під домашнім арештом: пряшівському Павлу Ґойдичу , кошицькому Йозефу Чарському та рожнявському Роберту Побожному. Влітку 1950 р. вона привезла до Пряшева декрет від єпископа Василя Гопка для о. Івана 

Лявинця, яким владика іменував його генеральним вікарієм Греко-католицької церкви в підпіллі. Коли небезпека нависла і над о. І. Лявинцем, він, уникаючи арешту, таємно виїхав у Прагу і за рекомендацією Ольжиної мами поселився на її квартирі. Вона про це пише: „Я була здивована його приходом; готувалася до останніх іспитів, бо в грудні мала вже бути моя промоція – урочисте передавання диплома” (с. 37). На винайманій квартирі Ольги Мидлик о. Іван Лявинець прожив пів року. Залишився там і після її промоції, коли вона, згідно з призначенням, працювала лікаркою в туберкульозній лікарні в санаторії Лучивна у Високих Татрах. В лікарні їй приділили доволі простору кімнату, до якої вона спровадила хвору маму, а згодом (5 березня 1953 року – в день смерті Сталіна) і о. Лявинця, празьку квартиру якого вже виявили органи державної безпеки. Його таємно поселили у ванній кімнаті, де він днював і ночував (спав на розкладушці), молився, багато читав і писав релігійні статті. Крім Ольги, її мами та с. Терези (Емми) ніхто про перебування в лікарні о. І. Лявинця не знав. Це була дуже небезпечна операція, бо лікарку в її приватній кімнаті часто відвідували колеги по роботі та інші гості. У випадку небезпеки вона таємного жильця приховували в передпокої, яким ніхто не користався. Увечері його час від часу виводили на прогулянку в ліс, що теж було крайнє небезпечно.

У Ольги та її мами о. Іван таємно перебував понад півтора року. Органи безпеки шукали його по цілій країні і за кордоном і нарешті 1 липня 1955 року – знайшли. Арештували не лише його, але й усіх трьох жінок, які його переховували. Авторка про це згадує: „Після 20-ої години нам зателефонував завідуючий Пашка. Він мені сказав, що є якась біда з водопроводом і фахівці прийдуть на це подивитися в нашу ванну кімнату…  Через хвилину хтось постукав у двері, отець Іван пішов до своєї комірки – передпокою. Прийшло двоє мужчин у робочому одязі й відразу було зрозуміло, що їх не цікавить водопровід. Вони оглядалися на всі сторони і зразу попрямували до передпокою. Побачивши там о. Івана, вони закричали: „Руки вверх!” Я ще озвалася: „Що ви робите, це мій гість!” Та вони йому зразу дали наручники і повели на двір до автомашини. … Мені сказали, що зроблять обшук квартири. …  Обшук тривав майже до півночі. Після закінчення мені наказали одягтися та йти з ними. Кожного з нас везли окремою машиною. … Після півночі ми доїхали до Кошиць…. У в’язниці треба було переодягнутися у тюремне вбрання …  Потім мене повезли на допит, на якому я була аж до ранку” (с. 43-44).

У слідчій тюрмі в Кошицях лікарку Ольгу держали цілий рік в жахливих умовах: часом в камері-одиночці, але в більшості у переповнених камерах – разом з кримінальними злочинцями: злодійками, проституками і майже завжди з підсуненими донощицями. У перший піврік майже щодня водили її на допит, принижуючи її гідність, задаючи одні і ті ж питання. В цій же тюрмі була ув’язнена також її мама та с. Тереза (Емма), однак кожна в іншій камері. Вони ніколи одна одну не бачили.

В середині червня 1956 року всіх повезли у празьку тюрму Рузінь, а 28 серпня 1956 року шіснадцятичленну „Групу Лявинець зі співучасниками” (12 священиків і чотири монахині або дружини священиків) поставили перед Найвищий суд. Процес в Празі на Панкраці  тривав 12 днів. На щастя, це було вже після ХХ з’їзду КПРС та розвінчання „культу особи Сталіна”, тому вироки були порівняно мирні: Ольгу Мидлик засудили на два роки тюрми, три роки позбавлення громадських прав та конфіскацію майна. Кару вона відбувала в таборі  Желєзовце у Словаччині, пізніше – в таборі Трговець-на-Вагу. В обох таборах вона виконувала роль тюремної лікарки.

Після звільнення з тюрми 3 липня 1957 року вона, будучи позбавленою громадських прав, опинилася без праці і стріхи над головою. Після немалих труднощів органи влади їй дозволили працювати продавщицею у текстильному магазині в Ружомберку, пізніше – медсестрою в лікарні у м. Жіліна.

До професії лікарки вона повернулася лише 1959 року. Спочатку працювала в Долному Кубіні (туди вона перевезла і важко хвору маму), а від грудня 1964 року – у Свиднику, де мама у квітні 1965 року померла. У Свиднику О. Мидлик згодом стала головним лікарем, а її посестра Емма (с. Тереза) – директором музичної школи.

Велике враження на Ольгу зробила подорож в Ужгород в серпні 1965 року, „Празька весна 1968 р.” (наслідком якої була відновлена діяльність Греко-католицької церкви) та туристична подорож до Рима в серпні 1968 року.

На жаль, демократичний процес в країні зупинила окупація Чехословаччини військами Варшавського договору 21 серпня 1968 р., після чого настала жорстока епоха т.зв. „нормалізації”.

Та Ольга Мидлик і на цей раз не піддавалася. Разом з посестрою Еммою вона в жовтні 1969 року з допомогою о. Маріяна Поташа заснувала підпільний новіціат і стала його членом, прийнявши монаше ім’я „сестра Николая”, а 14 жовтня 1973 року разом з Еммою – склала „професію Великого Образа” – довічні обіти. Спільними зусиллями дві таємні монашки побудували у Свиднику жіночий монастир, а при ньому гарний сад з городом. Все це поза своїми професіями лікарки та учительки музики – з допомогою великої групи їх прихильників з рядів віруючих пацієнтів та учнів.

30 червня 1990 року с. Николая закінчила роботу у свидницькій лікарні, наділа монаше плаття і нарешті переселилася у новопобудований Монастир сестер Василіянок у Свиднику, в якому її було призначено провінціальною настоятелькою Чину сестер св. Василія Великого у Словаччині.

В тому ж році вона заснувала у Пряшеві першу церковну Середню медичну школу ім. св. Василія Великого  (для виховання медсестер), а згодом приступила до побудови Монастиря та каплиці св. Макрини у Пряшеві, урочисте посвячення яких відбулося 16 жовтня 1993 року.

З того часу розпочався новий етап в житті с. Николаї, пов’язаний, головним чином, з педагогічною діяльністю. П’ять років (1990- 1995) вона була директоркою новозаснованої середньої медичної школи, а дальших п’ять років (1995-2000) її вчителькою. Від 2002 року вона – пенсіонерка. Живе у пряшівському жіночому Монастирі св. Макрини.

Все це в її книзі описано надзвичайно живо з наведенням десятків імен, точних дат та посилань на джерела. Отже книга спогадів с. Николаї є і  важливим джерелом до історії Греко-католицької церкви у Словаччині в другій половині 20 століття.

Важливу документанційну вартість мають  фотографії та репродукції документів, публіковані вперше окремим  додатком на крейдяному папері. Крім фотографій із сімейного альбому авторки є тут, наприклад, ксерокопія „Приказу на арешт” (Rozkazu na zatknutie) авторки, „Обвинувальний акт” на 16 с., духовних осіб греко-католицької церкви, „Вирок суду” з його обґрунтуванням тощо.

Книга с. Николаї читається як захоплюючий роман. Та в цьому „романі” немає нічого вигаданого. Все відповідає реальним фактам з недавнього минулого. Книга адресована, головним чином, молоді, яка часто і не усвідомлює собі, які жертви довелось принести справжнім патріотам в боротьбі за право на релігійну свободу.

с. Николая

обкладинка книжки

ордер на арешт Ольги Мидлик

друга сторінка Акту обвинувачення

Ольга Мидлик- лікарка свидницької лікарні

с. Николая на аудієнції у Папи Івана II у Римі 

монастир сестер-Василіянок у  Пряшеві

Микола Мушинка