Документи свідчать... (21)

Меморандум Руської Народної Партії в Пряшеві,

направлений делегатам конференції Союзу народів

в Женеві 1922 року

Серед документів, які дісталися мені у спадок із архіву чеського політика та військового діяча Флоріана Заплетала (1884-1969) є і восьмисторинковий „Меморандум” з 10 квітня 1922 року (33х21 см), надрукований у пряшівській „Типографії А. Коша” і завірений круглою („мокрою”) печаткою рожевого колькору з текстом „Центральное правленіе Русской Народной Партіи в Пряшеві 26. V. 1921”. Наскільки мені відомо, цей документ досі не публікувався та згадується в літературі лише принагідно (в працях І. Ваната, П. Р. Маґочія, П. Шворца та ін.).

Основою його змісту є скарга на уряд Чехословаччини за невиконані обов’язки, які він взявся на себе приймаючи до свого складу Підкарпатську Русь та русинське населення Словаччини: ненадання автономії, віддалювання виборі, в чехізація та словакізація громадського життя тощо.

Порушено в „Меморандумі” і питання встановлення кордону між Словаччиною і Підкарпатською Руссю. Як відомо, Паризька мирна конференція встановила лише тимчасовий кордон  (демаркаційну лінію) зобов’язавши уряд Чехословаччини вирішити це питання на основі об’єктивного встановлення національного складу території Східної Словаччини (Пряшівщини), який мав бути з’ясований на основі „комісіонального” перепису, референдуму або іншого демократичного способу.

Ініціатором „Меморандуму” був адвокат Антоній Бескид (1855-1933), уродженець села Ганіґівці Сабінівського округу, колишній депутат Угорського парламенту (1810-1918), засновник Пряшівської Руської Народної Ради (листопад 1918), Карпаторуської Народної Ради в Пряшеві (грудень 1918), Центральної Руської Народної Ради в Ужгороді (травень 1919), товариств „Школьная помощь” (грудень 1919), Общества им. А. Духновича (березень 1923) й інших організацій та установ. А. Бескид був завзятим москвофілом, що не визнавав українців окремою нацією. Його візією була „Великая единая и неделимая Росія”.

Правда, на „Меморандумі” його підпису, як голови РНП, немає, а є підпис його першого заступника – двоюрідного брата Николая Бескида (1883-1947) і другого заступника Теодора Ройковича (1877-1963), секретаря Івана Борецького та письмоводителя Стефана Ґойдича (1889-1968).

Спочатку А. Бескид виступав за приєднання закарпатських земель до Росії та після перемоги там більшовиків він став прихильником і пропагатором приєднання цих земель до Чехословаччини, вимагаючи від чехословацького уряду втілення в життя резолюцій Мирної конференції

В Парижі (в якій він брав безпосередню участь) та інших міжнародних зобов’язань уряду по відношенню до Закарпаття.

А якою була доля „Меморандуму”?

Чехословацький уряд подбав про те, щоб він взагалі не потрапив на повістку дня женевської конференції, а Антоніну Бескиду запропонував посаду губернатора Підкарпатської Русі, звільнену після демісії Георгія Жатковича. Цю посаду А. Бескид охоче прийняв і займав її від 1923 року до смерті в 1933 році.

Ставши губернатором, він відмовився від ідеї приєднання Пряшівщини та Лемківщини до Підкарпатської Русі і надалі безуспішно вимагаючи від уряду Чехословаччини автономію для Підкарпатської Русі.

Нижче подаємо скорочену версію цього документу, як свідчення факту, що словакізація русинів-українців Пряшівщини розпочалась не внаслідок їх „українізації” 50-60 років м. ст. (як твердять сучасні „русинологи”), а вже на самому початку їх прилучення до складу новоствореної Чехословацької республіки. Повний текст „Меморандуму” буде опубліковано в інтернеті (Закарпаття онлайн). Мову оригіналу збережено з винятком заміни ять на „і” (згідно з тодішньою вимовою) та пропущенням „ъ” в кінці слів із закінченням на приголосний.

Микола Мушинка

МЕМОРАНДУМ

карпато-русскаго народа, принадлежащаго довременно к Словакіи,

направлен

к в[ысоко]п[оважным] державным делегатам Союза Народов, собравшихся в конференціи в Янові (Genua), дня 10-го апрілья г[ода] 1922.

Как замолкли громы грозной міровой войны а в слідствіи тіх громов розпалась монархія Габсбургов, поднялось право самоопреділенія всім народам, которы входили в состав той державы.

Еще 8-го января г[ода] 1918, в своїх знаменитых 14 точках, провозглашенных на Американском конгрессі, изъявил президент Вилсон:

„Народности Австро-Венгріи, которы желаем видіть среди народов, защищенными и обезпеченными, должны получить самую свободную возможность автономичнаго развитія”.

На  основі того, за всіми народами признатого права самоопреділенія, нікоторы из этих народностей, увіренны в собственных силах, остались самостоятельными, другіе спішили приключиться к своему этносу. Русскіе, живущіе к югу от Карпат, смотря на представляющіяся обстоятельства, а сохраняя свое право самоопреділенія и на будущность, рішили присоединиться к имено что постановленной ческо-словацкой республикі, видівше в этом своем шагі лушній способ сохраненія своей собственности и обезпеченіе свободы своего культурнаго и экономическаго развитія […].

Мировая конференція, одобряя рішеніе, когда приняла к свідінію наше присоединеніе к ческо-словацкой республикі, чтоб обезпечить нам самую свободную возможность народнаго развитія, одновременно предоставила карпато-россам  широчайшую автономію, с своим собственным автономным сеймом, который должен иміть законодательную власть в языковых, народопросвітительных и віроисповідных ділах, а также в ділах містнаго управленія и по всім остальным вопросам, которые будут ему переданны законами ческо-словацкаго государсрва, и. т. д. […].

Супротив широчайшой автономіи, убезпеченной нам союзными и дружественными державами [мы], лишены совсім своїх автономных прав, даже еще и той возможности національно-культурнаго развитія, которая представленна была мировою конференціею народным меньшинствам. […].

Чтоб ті кривды и тяжкости представились совсім ясно, постараемся матеріал группировать.

І. Территоріальная кривда.

[…] Должны мы прежде вего подчеркнуть, что в исторіи ніт нигді слова об Словакіи, как такой, ни об Словенску, как таким. Ті имена совсім новыя изобрітенія, но как существующіи подлежащіи узаконились лишь с узнаніем чехо-словацкаго народнаго совіта, как de facto войну ведущаго правительства, из стороны союзных держав в августі г[ода] 1918. Слідовательно ни Словакія, как такая ни Словенско, как такое, потому что они никогда не бували самостоятельными, историческими подлежащими, в дійствительности не могли-бы пользоваться ни правом историческим. […].

Словакія-Словенско явится наслідником Поважскаго Княжества. […]. Вся прочая територія, находящаяся от сего Поважскаго Княжества на восток, принадлежала к русскому государству, в рамках котораго учредилась в г[оду] 1090 чатным княжеством, под управою Ростиславичей. Как такая существовала по г[од] 1340, корда вслідствіе татарскаго насилія над Россіею, провалилось и сіе частное княжество, чтоб попало в добычу мадьяров. […]. Вот правда историческая. […].

Презрівше свое историческое право, приключившіися самовільно к ческо-словацкой республікі […], мы требовали лишь честное окруженіе своего нынішняго этноса, отказавшеся добровольно от всего прочаго пространства в пользу чехо-словаков. […].

Все таки, супротив нашего права и многих обіщаній, супротив много протестов и прошеній, Карпатская-Русь в дійствительности существует лишь от Ужа на восток. Не переданы до нынішняго дня жупаніи: западная часть Ужской, Земплин, Шарыш, Любовенскій округ из Спиша и восточная часть Абауя, в слідствіе чего наш этнос явится в середині переломленным. […].

Должны мы замітить здісь, что против насильственнаго разділа нашего живого организма еще с днем ілюля г[ода] 1919 отдан был Правительству в имени нашой Русской Народной Рады сюда приключенный протест.

К сожалінію [мы] не удостоїлись ни отвіта. А наши словесныя предложенія рішались и на дальше лишь обіщаніями.

ІІ. Діло автономіи

Автономія данна была мировою конференціею русским, живущим на юг от Карпат. Безсомнінно, что сіе рішеніе ссылается на весь народ. Відь конференція не могла иміть ціль и причины различія творить, одной части народа подать самую свободную возможность національнаго культурнаго и экономическаго развитія, а другую половину лишить на погибель. […].

Об автономной жизни ніт, ни не может быть слово ни в – de facto на бумагі существующей – Карпато-Руси. Три года народ живет под военною диктатурою. – Цензура газет и писем, конфіскація всего, что непріятно для власть імущих, контроль письменных, телеграфных и телефонных сообщеній, все то предпринимается с удивительной точностью и строгостью, а все прото, чтоб правдивый голос „свободных” граждан не пробился случаймо в божій мір.

Сей мір правительство обманывает, что нам не можно вручить автономію, потому, что Карпато-Русы незрілы к ней, но не иміем к преведенію ей в жизнь ни нужных, підходящих чиновников. […].

Должны мы прежде всего замітить, что:

а/ Карпато-Русы ни шагом не стоят на нишей степені культуры, как словаки, в пользу которых, хотя они de jure с чехами творят одну цілость, основанная в Братиславі министерія s plnou mocou pre Slovensko, а данны им всі можности для особливаго національно-культурнаго и экономическаго развитія.

Подчеркнем даліе, что днесь ніт села, гді бы не была уже школа и только недоброжелательность может сказати такое то, что „98 % lidi neumi se podepsat”. Есть деревни, гді аналфабетов [ніт] ани 4-5%, хотя обще извістно, что наш этнос от начала міровой войны почти до послідной минуты, находился в военном положеніи. Нашы гнізда [села – М.М.], нашы горы, вся наша собственность, пересыщена кровью и слезами. Что наши школы были до сих пор „maďarske školy”, как это несмішливо представляют чехо-словаки, то правда. А школы словацки? Эти не мадьарскую-ли государсвенную идею разпространяли до 1-го ноября г[ода] 1918? Как могли основать мы русскія школы, корда еще словакам не удалось розстановить словацкія? Как могли мы разпространять русскій дух, корда еще и цириллику нам воспрещали и ее выбросили из наших школ? […].

б/ Касательно собственных чиновников, должны мы заявить, как слідует:

Прежде вего подчеркнем, что на всю нашу этнографическую, територію совсім довільно 2500 чиновников, для содержанія которых наши копальни и лісы на столь достаточны, что при порядочной управі их и для инвестаціи бы осталось еще. Все-таки на сей этнографической территоріи администруют нас около 25.000 чиновники, из которых 99.5 % чехо-словаки.

Конечно, подвигнется сей час вопрос, дійствительно ніт своих? Безсомнінно, что есть. Еще и більше, сколько нужно. Но ті – „nespolahlivý”. А потому что „nespolahlivy”, они устраниваются. Русскій человік на своей властной землі не может добиться кусочка хліба, потому, что на автономной русской територіи, сына той самой автономной русской территоріи чужій чоловік квалификует. […].

Больше, как два тысяча наших интеллигентных людей блудят по чужині, которые как бы не спішили пріити на родную землю, как бы они не служили охотно своїй родині, если-бы можно было, еслиб отворились пред ними граници. […].  Нікоторые из них, хотя и инородцы, занимают в Югославіи, в Румуніи и в Мадьяріи высокіе и отвітсвенные посты и правительства этих государств просто дорожать ими. Прочто не дастся возможность тім нашим землякам возвратиться на родину? […]. Відь в чім являтся лучними от них ті 25,000 чехо-словацки чиновники, которые поміщенные на нашой этнографической территоріи? […]. Слідовательно как пріидуть к тому карпаторусы, чтоб на их родной землі подобные чужинци не только хліба їли, но они и распоряжали, пока тысячи свои кровные чиновники должны теряться по мірі? […].

Скажем правду явно и откровенно. Відь ціль на столь ясна, что лишь сліпый неспособный узріть, куда она стремит. Опираяся на силу, которая в руках их, чехо-словаки хотят нас уничтожить. […]. А народ не иміет способа, их измінити, потому, что выбор ніт. От момента нашого присоединенія к республикі не бывала еще в Карпатской-Руси выборы, ни в автономны, ни в центральны законодательны учрежденія. До сих пор не иміет народ своих представителей ни в Пражском собраніи, ни в сенаті, ни в свой сейм. Установливаются законы и выдаваются распоряженія, но совсім без народа, без его согласія, даже прямо против воли его, хотя он лояльно дает рекрута, платит подати и несет прочіс державныя бремена и обязанности. […].

Б/ Отсічена от ней [Подкарпатскої Русі – М.М.] часть, лежащая от Ужа на запад, едва что дышит уже. Она отданна прямо погибели.

Чтоб остала послідовательным к предприятым цільям, власть всяким способом отпирает, как бы от Ужа на запад вообще существовали какіе то русскіе. Странное лишь то, что наміряющіи то утверждать, не узнают, что тому старанію противорекли еще на мировой конференціи. Відь по докладі собственной их делегаціи было списано мадьярскими властями в г. 1910 567,867 русских. На основі их собственной конскрипціи прошлаго года находилось русских в К[арпаской]-Руси  342,914. Разлука 224.953. Когда и куда изчезла сія толпа, если от Ужа на запад  не живет русских? […].

Естественно потому, что при таких насиліях русскій народ, отділенный от прочаго свого живаго организма, без согласія послідняго и без предварительнаго выясненія воли містнаго населенія, даже напротив его явный протест от Ужа на запад, ни правами меньшинств не может воспользоваться, как дійствительно ни не воспользуется. Здісь все, что русское, так ненавистное и преслідованное, как во время мадьярскаго шовинизма. […]. В національном отношеніи он не меніе угнетенный, чім за мадярскаго режима. В объявленіях правительственных совсім не употребляется русскій язык. Даже в чисто русских селах ніт русских надписей ни на школі, ни на домі сельскаго правленія, ни даже на таблицах, на которых обозначено названіе села, или на желізн[ичных] станціях.

Судьи, урядники и другіе органы власти не проявляют никакаго стремленія соблюдать права русскаго языка. Как-бы и соблюдали, когда словацкими властями  запрещенно даже учить дітей в русских народных школах по-русски! […].

Не странное, русских учителей выгоняют из русских школ, потому что учители не знают по словацки и по етому и не уміют учить в словацких школах?

Естественно их ціль была словачить. Но правительство не сміло еще тога прямо выступить с краскою. Всетаки, чтоб свою ціль достигнуть чім скоріе, всіх учителей так и русских, призвали уже 20-го іюля на словацкій курс, с этою цілью, чтоб новый учебный год в русских селах и в русских школах начинался также на словацком языкі. […].

При организованію русскаго народа постоянно разныя препятствія ставляются, свободы собранія не позволяются, враги с найбольшею рафінерією найвный народ порожними обіщаніями обманивают, наших русских организаторов, или сам народ жандармерія преслідует, терроризует.

К больше ста русским народным школам ніт ни одного русскаго школьнаго інспектора […]. В цілой Словакії ніт ни одной русской реалки, гимназіи, или какой середней школы, ніт ни юридической академіи. […].

А в самом Пряшеві дві словенскія гимназіи поддерживает штат.

Законами, без участія представителей наших принесенными обвъязати хотят нас. Не уважается ни на то, что во время міровой войны большая половина русских територій приятелями-непріятелями разоренна была; церкви, школы, приходскіе домы до сих пор не возстановленны, как прежде и десь еще лежат в розвалинах, в то самое же время словацки школьные власти в 30 русских селах новыя штатныя – словацкія школы учредить стремлятся.

Вот – еще все не совершенный – образец несправедливостей против нас на нашой собственной землі, опротив наших автономных прав.

Чаша горькостей уже наполнилась. Приступили к концу нашей терпеливости, ибо положеніе наше прямо несносимое.

Потому что мы три літа напрасно ждем, потому что ніт надії чтобы мы от ческо-словенскаго Правительства, опирающагося на силу, непосредственно и добровольно нічто достигнуть могли, обертаемся к судеб міра, собравшихся на конференцію в Янові (Genua), смиренно просише их, изволят назначить и выслать коммисію, подая ей власть, чтобы она:

            а/ на основі соглашенія, случившагося в Скрентоні 12-го ноября г[ода] 1918, отділила наш этнос от чехо-словацкаго, а на  прочую територію, принадлежащую нам по праві историческим, совершила плебісцит, или послі взаимных переговорах приголошенных выходнословацких и русских делегатов, в смыслі их соглашенія принесла конечное рішеніе;

            б/ под охраною ей довершились выборы, отложены опять и опять на неопреділенное время, так в сейм, как и в общій парламент, на основі закона выборнаго республіки, хотя он принесен без нас, слідовательно de jure нас ни не обязует;

            в/ так избратым народным представителям да будут отданны нашы автономны права, убезпеченны нам мировою конференціею;

            г/ подалась возможность, чтоб всі наши земляки, живущіе за границею и желающіе служити русскому народу, могли вертаться на свою родину.

Лишь одну просьбу прибавим к тому прошенію, чтоб в состав коммисіи, правом совіщанія вошли и наши народне представители.

Данно в Пряшеві, на засіданіи центр[альнаго] Правленія Русской Народной Партіи, дня 4-го апріля г[ода] 1922.

В имени Карпато-русскаго народа:

Виктор И. Берецкій,                                       Др. Николай А. Бескид,

гл. секретар Р. Н. П.                                      І. под-предсідатель Р. Н. П.

Др. Стефан Гойдич,                                        Теодор Ройкович,

гл. письмоводитель.                                       ІІ. под-предсідатель Р. Н. П.

«Нове життя», № 23/2012

Спростування

В 20-ому продовженні рубрики „Документи свідчать” я допустився прикрої помилки. Збірка „Словацкія пЬсні” Ізмаїла Срезневського з 1832 року, опис і репродукцію обкладинки якої я подав, не є оригіналом, а „згущеною” бібліофільською копією, виготовленою на спеціальному пожовклому папері й опубліковану Їржі Гораком окремим додатком в збірнику на пошану Любора Нідерле („Národopisný věstník Československý”, Praha 1925). Збірник в часі підготовки матеріалу до друку був мені недоступний.

М. Мушинка
«Нове життя», № 23/2012

Теги: Бескид, русин, Підкарпатська русь

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати