Жінки уміють бути сильними. Завжди залишаючись жінками

Що б там не говорили чоловіки, та вони завжди, нехай і не явно, але все ж скептично ставляться до жінок, які працюють у не зовсім типових для них професіях. Тим не менше, людство у своїй еволюції вже досягло тієї планки, коли ті чи інші з професій переходять із розряду «абсолютно чоловічих» у розряд «можливих для кожної статі». Скажемо більше: інколи жінки навіть краще з такою професією справляються. І, рано чи пізно, особам сильної статі таки доводиться це визнавати і з такою жінкою рахуватись. Про що й розповіли співбесідниці кореспондента Закарпаття онлайн у розмові «про жінок, які займаються не типовими жіночими професіями».

Марія Бабидорич

Ця жінка добре знайома багатьом ужгородцям, які час від часу користуються однією зі служб таксі обласного центру. Колоритна жінка-таксист впродовж чотирьох років розвозить клієнтів по місту. Стаж водія у Марії Григорівни не малий – понад 30 років, і машину вона водить із радістю і задоволенням, про що й розповідає сама.

–  До того, як перейти на роботу у службу таксі, я 26 років пропрацювала в системі освіти: викладачем в одній школі, затим – заступником директора в іншій. Вже останні роки, працюючи в освіті, підробляла у вечірній час, розвозячи клієнтів. Але з часом довелось обирати, і я вибрала саме роботу таксиста. Зараз працюю в зміну – з 7 ранку до 7 вечора. Інколи трапляється, що приїжджаю на виклик, а там – мої колишні учні. Вони і дивуються, і радіють, та й мені приємно їх зустрічати. Загалом у таксі працювати трохи складно: потрібно завжди «дивитись в обидва ока», особливо в години-пік. Та ще й зважаючи на те, що в місті так багато транспорту… Але я завжди хотіла керувати машиною, мати власне авто. Тож можна вважати, що моя мрія справдилась. Зараз мене все влаштовує, і я буду працювати стільки, скільки ще матиму сил.

Пані Марія розповідає: якогось особливого ставлення до себе (типу «жінці за кермом не місце») не відчуває. Навіть більше: інколи клієнти, знаючи, що у службі таксі працюють жінки, просить, щоб приїхала одна із них. Таке відбувається, наприклад, якщо треба відвезти дитину до школи або садочка, коли мама особисто цього зробити не може. Колеги-чоловіки ставляться до неї, за словами Марії Григорівни, «як до жінки, так і до колеги», в будь-якому разі, в присутності її «міцно не лаються». А чоловіки-клієнти, буває, навіть реагують на її приїзд радістю, зі словами: «О, як добре, що жінка приїхала, значить, сьогодні пощастить!». Що цікаво: чоловік Марії Бабидорич сам авто не водить, хіба допомагає за ним доглядати, «лампочки там вкрутити, килимки помити». Тому коли кудись треба їхати, за кермо сідає пані Марія. Тож можна говорити про те, що водіння машини для неї не тільки професія, але й спосіб життя.

Яна Сащина

Дивлячись на цю чарівну дівчину, тільки по специфічній формі можна здогадатись, що вона має стосунок до футболу. Але у вузьких колах футбольних фанатів Яна Сащина здобула популярність вже задовго до цього: з 2005 року ця усміхнена тендітна красуня виконує роботу лайнсмена – помічника арбітра на лінії. І якщо на початку Яна судила чемпіонати Закарпатської області, ігри команд Вищої жіночої ліги України, ігри Дитячої футбольної ліги України, то 2010 року вона офіційно здобула міжнародну категорію і стала асистентом арбітра ФІФА. На Західній Україні Яна єдина має міжнародну категорію. Загалом же по Україні таких дівчат нараховується 7 – 3 арбітра і 4 помічника арбітра.

–  Те, що арбітр, та і помічник арбітра – першочергово чоловіча професія, на собі відчуваю. Хоча б тому, що чоловікам зажди легше здобувати й утримувати фізичну форму. Суддям у футболі завжди потрібно бути в цьому плані «на рівні», тому постійні тренування і фізичні навантаження є необхідністю. І якщо навіть жінка судить футбольні матчі чоловічих команд, то і нормативи вона повинна здавати, відповідно, чоловічі. До того ж – 4 рази на рік, і здати їх без постійних тренувань просто нереально. Якщо говорити про ставлення чоловіків-футболістів до жінки на полі, то якось не відчуваю якогось особливого ставлення. Раніше міг бути негатив, наприклад, від уболівальників, і то на місцевому рівні. Розумієте, у нас багато хто приходить на футбол просто щоб покричати, вихлюпнути негативні емоції. Але я з часом навчилась зосереджуватись на грі, і не відволікатись на намагання невихованих людей образити, я просто виконую свою роботу. Тим більше, що сьогодні футбольні ігри проходять у максимально цивілізованих умовах – на стадіонах порядок, охорона, міліція. Тому особливо не переживаю.

Захоплення футболом (а спочатку Яна у футбол грала, навіть разом з обласною футбольною командою Закарпаття привезли з юнацьких ігор України бронзу) батьки дівчини спочатку не розділяли. Казали, що ні власне гру, ні професію арбітра до жіночих віднести не можна. А згодом вже дивились матчі за її суддівства, так само як і знайомі, і нинішній чоловік. Каже – чоловік ставиться до її заняття неоднозначно: «З одного боку, пишається моїми досягненнями, а з іншого сумує і не дуже радіє, коли я у від’їздах». Зате після матчів зустрічає завжди радісно, — каже Яна, — для мене спілкування з чоловіком, перебування дома у спокійній обстановці, перегляд телевізійних програм – найкращий відпочинок. Адже, крім суддівства, яке Яна кваліфікує як «хобі, бо трудовий стаж за це не враховується», дівчина ще три дні на тиждень працює касиром в одному з магазинів міста. Лайнсмен – все ж тільки помічник арбітра, та амбіції стати арбітром з’являться у неї згодом, каже Яна, «коли морально буду до цього готова. Спочатку треба досягти найвищого щабля у моїй нинішній справі – наприклад, відсудити у якості бокового судді фінал Чемпіонату світу».

Наталя Панько

Наталя Панько у журналістиці не так давно, але вже встигла відкрити для себе багато чого надзвичайно цікавого і захопливого – крізь об’єктив камери. Разом з нею нове і незвичне відкриває і глядач, якому Наталя «презентує» картинку, вихоплюючи з оточення найцікавіші моменти сьогоденності. Вона – оператор телебачення. Каже, що відеозйомку полюбила ще у часи студентства, коли навчалась на відділенні журналістики. Ще там зрозуміла: у кадрі себе не любить і не бачить, а от «нотує» на стрічку – із задоволенням.

– Я дуже люблю бути серед людей, слідкувати і фіксувати емоції, рухи, найменші зміни в буденності. Завдяки позиції «спостерігача» я щоразу відкриваю для себе щось нове. На початку камера для мене була чимось екзотичним, недосяжним, потім стала реальністю, а тепер – частина мене. Я вже навіть навчилась вільно переносити за собою обладнання для зйомки – штатив, камеру, хоча на перших порах дуже від цього втомлювалась. Та і тепер втомлююсь, особливо, якщо багато зйомок, але зараз це вже якась приємна втома, підкріплена задоволенням від роботи. Сказати, що оператор – це виключно чоловіча професія, язик не повертається: камера не ділиться на чоловіків і жінок. Є просто ті, хто знімає добре, і хто знімає погано, оператори, які мають свій стиль і які його не мають. І від статі це аж ніяк не залежить. Та і коли я тільки почала оволодівати навичками роботи з камерою, ходити на зйомки, не можу сказати, що чоловіки-оператори на мене якось зверхньо дивились. Вони ставились до мене, в першу чергу, як до новачка, і стать у розрахунок не йшла.

Сьогодні, розповідає Наталя, вона завжди має у голові певну «розкадровку»: «буває, йду по вулиці, бачу якийсь момент, і знаю, як і в якому ракурсі це можна зняти. Але камери під руками немає, а потім і саме відчуття зникає». Завжди приглядається до людей, каже, що кожен із оточуючих її друзів, знайомих – «ціле поле для діяльності», адже кожна людина має власну і неповторну історію, і кожна із них заслуговує на власний «відеожиттєпис». Певно, і тому також, вже давно має собі за ідею зйомку власного фільму, спочатку короткометражного. Але наразі братись за це не наважується, відчуває, «що поки не доросла до такого відповідального кроку в житті». Наталя упевнена, що кіно вимагає дуже виваженого і глибокого до себе підходу, і братись за нього можна, тільки коли є упевненість, що в результаті буде отримана якість: «Я знаю, до чого мені йти і на кого орієнтуватись. І за великий професійний страх маю страх зробити щось так, що з мене всі будуть сміятись. Навіть зараз цього боюсь». І хоч Наталя, за її словами, «ніколи не створювала собі кумирів», та за ідеал у зйомках фільмів має відомого режисера: «Мені дуже подобається, як знімає Квентін Тарантіно. Він якийсь для мене ненормальний, але у сенсі нормально ненормальний». А тому, поки вміння оператора не будуть відшліфовані ідеально, поки не буде знайдена достойна, «глибока і змістовна» історія, Наталя просто виношує плани у майбутньому зняти «хорошу і якісну короткометражку».

Ніла Юрчик

Серед фахівців інженерно-технічного спрямування професія маркшейдера ціниться дуже високо. Маркшейдер є гірничим інженером, який, враховуючи особливості ґрунту, відповідає за організацію будівництва підземних (інколи й наземних) споруд. На маркшейдера покладена відповідальність розробки креслень, він повинен володіти всіма тонкощами геодезичних робіт, контролює роботу будівельників і слідкує за деформацією споруд. Впродовж понад 30 років такі функції виконувала єдина жінка-гірник у Рахівському районі Ніла Юрчик, працюючи на Трибушанському мармуровому кар’єрі.

– У цій сфері я працювала з 1974 року. Сама подолянка, закінчила Кам’янець-Подільський технікум і з відповідною спеціальністю була направлена разом з чоловіком спочатку на Миколаївщину, згодом – сюди. В переводі з німецької мови моя професія звучить, як «мистецтво визначати кордони», можна сказати, що маркшейдер у кар’єрі – це і геолог, і геодезист, і гірник в одному. Чоловік мій також працював у кар’єрі, тож, ми і на роботі і вдома були разом, ще й до того разом вчились, правда, на різних факультетах. Сьогодні я вже на пенсії – по пільгах: чоловік після інсульту лежачий, оформили інвалідність першої групи. Тож я тепер за ним доглядаю. Хоча, коли пішла з роботи, потім ще деякий час працювала геодезистом у землевпорядній службі, та й зараз інколи беру роботу на дім.

Під час розмови Ніла Олександрівна розповіла, що ще з дитинства мала потяг до чоловічих професій: «Спочатку хотіла бути Левітаном, тоді ще маленька була: чула голос з радіоприймача, і думала, що це професія така – Левітан. Потім хотіла бути дорожнім регулювальником». Пані Ніла припускає: так могло скластись через те, що їх у родині було дві сестри. І якщо одна з них була «домашньою і спокійною» дитиною, то якраз Ніла Олександрівна все тяглась до дитячих шаленств. «У мене навіть подруг як таких не було в дитинстві – я дружила з хлопцями, компанія в нас була специфічна: 20 хлопців і я одна». Вміння спілкуватись із чоловіками знадобилось жінці-маркшейдеру і в дорослому житті, коли вона прийшла працювати на мармуровий кар’єр. Каже: чоловіки завжди ставились до неї з повагою, адже роботу вона мала важку і відповідальну. «Звичайно, всяке бувало. Наприклад, в кінці місяця підбиваю загальний обсяг затраченої сировини, і виявляю порушення. Іду до відповідального – він починає сперечатись, але ж усе можна підтвердити документально. З фактами сперечатись не будуть, а, відповідно, і з тим, хто їх озвучує – тобто зі мною, – також». Діти Ніли Олександрівни (дочка і син) «по стопах» батьків не пішли. Щоправда, син задіяний у будівельній галузі, і тому стосунок до геодезії все ж таки має. І навіть звертається деколи до мами-маркшейдера по допомогу, а вона з радістю ділиться набутими з роками й досвідом знанням. Стверджує, що й досі, хоч і не працює так активно, та роботу свою продовжує любити.

Отакі вони – незвичайні і відважні жінки, які не побоялись труднощів не зовсім жіночих професій. І сьогодні і їх, а заразом і всіх жінок планети, кохані чоловіки вітатимуть квітами, подарунками і пестощами. Бо, якою б роботою не займалась жінка, які б обов’язки, визначені професію, на неї не були б покладені, насамперед вона завжди залишається Жінкою. Ніжною, турботливою, вразливою, красивою. І сильною.