“Гудаки” в Ужгороді. Фото і враження

Артисти виходять на сцену. Так само їх діди виходили в поле косити. В нагавіцях і калапах. Прямо і просто дивляться в очі глядачам. Беруть свої скрипки і баси в руки — і до праці. Весело іде робота. Звук живий 100%. Хоч зал без особливої акустики — підзвучки нема. Саме так, напевно, звучали троїсті музики, коли альтернативи ім не існувало. Контрабасист виходить на авансцену, і щиро по-сільськи тішиться, що усі сьогодні зібралися "В єден великий ракаш". Від минулого ужгородського концерту кількарічної давності музиканти зовсім не змінилися, а репертуар оновився майже повністю. Але пісні — все з того ж етнографічного регіону, де розташоване Нижнє Селище. Тішить, що колектив плекає традиції саме своєї землі. Копає вглиб, і віднаходить давно забуті перлини народної творчості. Хоч набагато простіше було б вивчити фольклорні хіти такі як чардаш — і слухач би стояв на вухах. На сцену випливають гудацькі кололева і принцеса — Катя Шпеньович і Оля Сенинець. Зал вітає їх хвилею оплесків. Без супроводу співають дівочу весільну "Ой зацвіли фіялочки". Після закінчення пісні в залі мертва тиша. І тільки коли публіка оговтується — оплески.

Фіглюють, пританцьовують, сміються гудаки. Зосереджено дає ритм своєрідний диригент колективу бубнар Василь Рущак, на його обличчі завжди легка посмішка, але дозволити собі імпровізацій він не може, адже ритм — це серце музичного організму. Воно повинно працювати стабільно. Зате за усі потаємні струни душі не раз добряче зачепить цимбаліст Володя Короленко, А інколи і сам не втримає сльози. Скрипаль Міша Шутко на мій погляд є своєрідним фронтменом гурту — стоїть по центру, за концерт, напевно, як мінімум по одному разу підморгнув кожній глядачці. Басист Володя Тішлер - такий собі гудацький газда. Командує початок концерту, "алкогольну паузу" (антракт), стоїть збоку, але все бачить. А найбільш "Селиський" з гудаків — швейцарець Юрген — стриманий зовні, але в тремоло його сопілки і кларнетних арпеджіо відчуваєш усю широту душі цього рідкісного чоловіка — закарпатського іммігранта.

Наприкінці концерту моя Марічка знаходить собі подругу-ровесницю, і вони витанцьовують карічки, доки дівчинка не набиває собі шишку об колону. Виношу заплакану дитину в коридор, де передаю в руки її батька. Повертаюся в зал - сльози і на очах Гудаків. Співають свою знамениту "Дай ми мила". Вони вирішили заграти старі речі, і весь зал, ніби домовившись, почав співати з ними. Це і розчулило музикантів. Після фінальної "Горілочко біла-біла" слухачі аплодуючи підводяться. У всіх посмішки на очах... Юрген каже, що вони надзвичайно рідко грають в Закарпатті, і ніколи — в Україні. Чому...

Напевно зустрічі із Гудаками для нас і надалі повинні бути віховими у житті...