Із щоденника Сергія Федаки. Інші

Саме це перше спадає на гадку, коли тримаєш першу збірку студента Романа Ялча "Моя коробка". Вона містить дванадцять віршів – як дванадцять рівнів якоїсь комп’ютерної гри. Їх там може бути й інша кількість, але часто саме дванадцять – як годин на циферблаті. І перехід від кожного вірша далі – як на наступний рівень.

Якщо не в’їхав у попередній, далі не просунешся. Треба читати усе спочатку і послідовно. Взагалі-то перша збірка – це завжди певна гра з кількома строго визначеними параметрами. Перші вірші переважно пишуться про нерозділене кохання.

Далі можливі різні захисні реакції, різні способи подолання індивідуальної кризи. Загалом-то дана збірка теж про це. Але вся суть – у деталях, кожна з яких буквально дивує читача, збиває з пантелику, обурює й інтригує. Названо збірку за найдовшим з віршів.

Моя коробка – це і дев’ятиповерхівка, в якій живе ліричний герой десь у спальному районі, і його комп’ютер, і його життя, що сприймається ним, як "книжка сліпого письменника", а ще "чорна валіза" спогадів. Не тільки спогадів, а й афоризмів.

Наприклад, "сумнів – це шанс бути переконаним". Це правильно. Якщо сумніваєшся, що чинити, треба тиснути кнопку джойстика. І тоді комп’ютер переконає тебе, що ти правий, або неправий. Вся книжка – це пошук якоїсь опори під ногами.

Точніше – правильної стратегії у тій жорстокій грі, котра зветься життям. Коли М.Рошко назвав двадцятилітніх авторів комп’ютерним поколінням, це виявилося дуже вдало.

Спершу це сприймалося як певна літературознавча метафора, не надто підкріплена конкретними текстами. З появою ж книжки Ялча метафора матеріалізувалася.

Дійсно, ті, хто йде за нами, дуже і дуже відмінні від нас. Це ми, помножені на комп’ютерних автоматників, віртуальних бойовиків чи як там правильно називають тих персонажів стрілялок.

Вони справді мають вже принципово іншу психіку. Для них усе життя – екран, по якому бігають різноманітні фігурки. Ті чоловічки стріляють, ховаються, несподівано вистрибують із засідки, так само несподівано зникають.

Але головне, що вони напружено роздивляються навколо, аби побачити небезпеку раніше, ніж вона побачить їх. Це життя у постійному стресі. Звідси потяг до цигарки, кави і кока-коли. Останні два напої буквально заливають усі тексти.

Ще згадується мультивітамінний сік, але, здається, як щось штучне, чого вони не п’ють. Принципово відсутній алкоголь – окрім краплі коньяку у цукерці. І цього їм досить, щоб "на дві години поринути у світ рожевих слоників".

 Ні, це навіть фізіологія і обмін речовин зовсім інші! Як вони взагалі живуть за такого стресу? "Складно живемо", – відповідає автор. "Будинки з дев’яти поверхів суму" – так може сказати тільки фанат стрілялок, чия суть у постійних переходах з одного рівня на все вищий і вищий.

Наше покоління грає, щоб отримати кураж від гри, скаламутити власну біохімію. Це як легальна наркоманія без забороненої хімії. У фіналі – вибух емоцій і каналізація їх у безпечне русло. Це такий самомасаж нервової системи, який дає розслаблення, відчуття блаженства, а водночас і загартовує для реальних випробувань.

Для молодшого же покоління – це вже якийсь ритуал, щось самодостатнє, вони цим просто живуть. Тому нам потрібно у вірші якусь мораль-висновок, їм же важливий сам процес, який самодостатній і зовсім не обов’язково повинен завершуватися катарсисом. Власне, і кохання для них – це певний ігровий алгоритм.

Звідси – роздратування, коли хронічно не вдається долати якийсь етап у мандрівці від одного рівня до іншого. Коли вбивають тебе, а не ти. Причому це відбувається постійно, раз у раз, методично. Вже навіть не знаєш, яким же чином кидатися на той дот.

Одним словом, є на що огризатися. І ще у них є велике бажання вирватися з віртуального світу у велику реальність. Це покоління, яке народилося у горбачовську перебудову і зростало у ще більш переломну добу. Тому їм на порядок тяжче, ніж нам, хто не тільки теоретично знає, що воно таке – стабільність.

Коли любиш не тільки ти, а й тебе. Коли начхати на всі ті рівні і виграші на кожному з них. Коли життя є цінним саме по собі. Здається, в останньому вірші автор і сам доходить до цього.

Теги: поетичний, Роман Ялч, комп'ютерний

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати