Ужгородський художник Василь Вовчок — світла людина білого світу

Це відразу сподобалося мені, коли ще у 80-х за обідом у ресторані "Зірка" нас познайомив амбіційний журналіст Юрій Клованич, таємниче усміхаючись у свої пшеничні вуса.В.Вовчок - не просто художник.

Віндоскіпливий дослідник білого світу. І потеслярує, і поштукатурить. Був під час путчу на заробітках в Москві. Снував між танками, цікавився. Друзі весь час запрошують до Одеси. Не менші цімбори і в Словаччині, де він весь час на пленерах. Там усміхаються йому не тільки люди, але й скелясті гори: свій, мовляв, прийшов! У ближньому зарубіжжі і з німцями контакт знайшов. Відбуваються вряди-годи творчі круїзи туди. Газетярі з місцевих газет тоді задоволені: Вовчок приїхав - буде про що писати. А то ж тиша німецьких містечок просто фантастична. І сьогодні, і завтра все однаково. Що тут особливо напишеш? А тут - український художник. Та ще й комунікабельний, добрий, зовсім не схожий на типовий образ нашого співвітчизника, який склався на німецьких теренах - скривленого безкультурного нехлюя.

Не можна не згадати при цьому, що толерантності, доброти, співчуття до ближніх навчив ще малого Василька його перший учитель образотворчого мистецтва Золтан Степанович Баконій, у студії якого він навчався довгий час. У кінці навчання навіть оголосив його своїм спадкоємцем у педагогіці. Тому досі довгорічно працює В.Вовчок в Ужгородській дитячій школі мистецтв. Пристав туди майже відразу по тому, як закінчив художньо-графічний факультет Одеського державного педагогічного інституту ім. К.Д.Ушинського. А відтак - довголітній, улюблений для своїх учнів викладач образотворчого мистецтва Ужгородської дитячої школи мистецтв. Свого часу став членом Національної спілки художників України. Невтомний учасник обласних і всеукраїнських виставок. Привіз масу винахідливих і неповторних робіт із пленерів українських, словацьких та угорських. Зарубіжжя, подане через призму його індивідуального сприйняття, просто вражає. Працює в жанрі пейзажу, натюрморту і портрета. Хоча грані часто стираються. Кожна ж картина - не жанр, а вчинок. Саме таке кредо у нашого Василя.

Це підтвердила і нещодавня виставка в картинній галереї "Ужгород". Організували її до 50-річчя митця управління культури Закарпатської ОДА та Закарпатська організація Національної спілки художників України. Цікаво, але в деяких картинах спостерігався навіть публіцистичний підтекст. Скажімо, "Стара Верховина" (2008). Як завше, красиві, як незворушні чиновники, гори, перед якими кланяються захланні хатки. Так, це стара Верховина. "Аде ж оновлена?" - мовби запитує поет, котрий римує пензлем.

Gотрібно, мабуть, більше світла в наше життя. І малює художник полотно "Соняшники" (2008). Але й ці носії світла скупчилися зграйкою межи горами, ніби на війні в оточенні. Страшно соняшникам межи темними берегами. На картині "День у жовтні" зображена халупа, а перед нею гемонська маса яскравих гарбузів. Тільки дівок не видно, щоб давали їх парубкам. "Літо у Кострині" показує ніжні стіжки, гори, але й підказує, що десь за кулісами цього образка сумують люди. І в Широкому літо є, але не вистачає широти ("Літо в Широкому"). Чому? А це нам підказує картина "Осіння мить". На ній зображені скеля і засилля дерев - помаранчевих-помаранчевих. Ідея, звичайно, в недавньої революції була, але трансформувалася в яскраве опадаюче листя. Тому й намагається наблизити Василь Вовчок сумну дійсність до казкового гротеску ("Мої гори"), піднести такому життю пахучі квіти ("Флокси"). Це прагнення прикметне і в авангардному творі "Літо", наближеному до комп'ютерної графіки, але сповненому нефальшивим життям.

Нищівне ставлення до природи в обласному центрі пробуджує протест майстра пензля. "Осіннє дерево" зворушливо наближує урбанізм до природи. Навіть "Площа Театральна", де від голосної реклами на льоту помирають голуби, під пером непересічного митця живе життям природи, а не викрутасів місцевого чиновництва. "Осінній день" - це образок Ужгорода, але живий, як і кожен куточок Закарпаття, більш віддалений від центру, де чиновний Юстас чекає повідомлень і хабарів від провінційного Штірліца. А от "Літо" - це протест. Він у художньому узагальненні, де пливуть між узагальненою напівстертою нерухомістю узагальнені зовсім безликі люди-мумії. Завдяки митцю і один із наших майданів ("Площа Ш.Петефі") надзвичайно чистий. Доведеться тобі, Василю, керувати комунальниками.

І близька земля сприймається нашим любим другом класно - "Татри". Хмари, гори, космос. Присутній на виставці Спи-ридон Павленко (почесний член Одеської організації НСХУ) прокоментував побачене лаконічно, але ємно, наче суфій: "Найбільше вражає чисте небо при всьому бруді наземного життя".