Тому сьогодні маємо можливість читати твори Василя Фенича, Юрія Станинця, Михайла Поповича, Дмитра Поповича, Луки Дем'яна, Олександра Сливки, Дмитра Лазаря... Це ж його заслуга, що вся Україна почула полум'яне слово Юрія Гойди: як то він зробив, якою ціною свого здоров'я, нервів, часу — можна говорити багато. Але це для Василя Степановича не важило, бо був він не просто самовідданим трудівником на ниві української духовності, а й щиримпатріотом України, люблячим сином Срібної Землі.
Мені пощастило знатися і спілкуватися з ним з юних літ, із початку 60-х років минулого століття, коли в моє рідне селище Королево приїхали на зустріч із читачами відомі письменники Михайло Томчаній, Андрій Патрус-Карпатський і тоді ще молодий Василь Поп. Це ж він першим помітив поетичний талант мого земляка Василя- Вароді й допоміг йому стати на стежину у велику літературу.
Пізніше, вже навчаючись на філологічному факультеті Ужгородського, тоді ще державного, а нині — національного університету, не раз на собі відчув доброзичливість Василя Попа, його по-справжньому батьківську турботу про мою долю. 1 не тільки я: Петро Скунць, Василь Вовчок, Олекса Янчик, Василь Ігнат, Микола Матола, Дмитро Кешеля, Дмитро Кремінь, Андрій Дурунда та багато-багато інших старших і молодших побратимів по перу завдячували Василю Степановичу за щиру людську доброту. Адже неодноразово він брав на себе наші гріхи й огріхи, був справжнім громовідводом, аби уберегти молоді таланти від "недремного і пильного ока" та можливих оргвисновків цієї "недремності". Про це сьогодні треба говорити, пам'ятати, бо для того, щоб зростити талант, потрібна душа, сповнена любові, безкорисливості й самопожертви праведника.
Така вже жорстока правда життя. Ті, кому допомагають, нерідко мало задумуються, як живеться самому їхньому благодійнику. Які болі і муки терзають його серце. Василь Степанович ніколи не виносив на люди свої прикрощі, негаразди, тамував їх у собі, щоб не засмучувати щирих друзів: навіть.у такі хвилини знаходив у собі сили, аби пройматися й далі і творчими, і життєвими проблемами своїх колег. Знаю й таке: бувало, серед ночі йому телефонував Михайло Томчаній, автор безсмертних "Жменяків", "Василю, ти не спиш? — запитував. — Вибач, що турбую. Мушу з тобою порадитися". А відтак двоє письменників — досвідчений майстер слова і значно молодший за нього критик — до світанку ходили набережною над Ужем... Про що була мова — невідомо, проте, переконаний, так чи інакше вона стосувалася літературної долі краю. І Юрій Мейгёш, і Юрій Керекеш, і Йосип Жуган не раз довіряли йому свої помисли. Василь Поп жив літературою. Вона була його долею. Долею, в якій було місце і шана як видатному майстрові слова, так і початківцю, вчителеві, студенту, численним шанувальникам красного письменства.
В останні роки життя, прикутий тяжкою хворобою до ліжка, він і надалі активно цікавився, як живеться-твориться нашим письменникам. Тішився їхніми успіхами. Минулоріч 27 січня, в день 75-лггтя літератора, П. Хода-нич, Д. Кешеля, А. Дурунда і я прийшли привітати свого вчителя і наставника, старшого колегу по перу, з ювілеєм. Виснажений болем, вінуже не мав сил розмовляти. Його дружина Йолана Іванівна попросила:
— Хлопці, ви говоріть про літературне життя-буття, про те, чим живе спілка. Василь Степанович хоче почути від вас саме це.
Поволі, слово за словом, зав'язалася розмова. Василь Степанович розплющив очі, і в них сяйнула жива іскринка.
Це була наша остання зустріч... 31 березня 2008 року він відійшов у вічність. Минув перший рік без Василя Попа. Його не вистачає в сім'ї, літературній родині Закарпаття, у житті тих, хто знав і любив його. Щоб світ не став біднішим без людини, яка вміла творити весну, ми пам'ятаємо, згадуємо Василя Степановича Попа і дякуємо Всевишньому за те, що він був і залишається в наших долях.