Щиро радіє кожному телефонному дзвінку, а відвідувачів, як бажаних гостей, пригощає чаєм і всілякими заграничними делікатесами. Спілкування – одна з найбільших радостей його буденної самотності. У цьому пересвідчилися друзі довгожителя, серед яких і науковці УжНУ, і колишні учні, а нині вже поважні люди - Сергій Брязкалов, Іца Пелешкей, Мальвіна Савинець, Марія Кіш, виноградівський лікар Ігор Попович…
У вилоцькому помешканні Михайло Юрійович пробуде до Михайля. На могилі дорогої дружини Юліанни Юліївни читатиме власну молитву подяки і вірності. Відтак, після іменин, поїде на зимівлю в Угорщину до молодшої доньки Катерини, яку тепер називає своєю богинею і берегинею.
Розмірковуючи над сутністю життя, він дійшов висновку, що саме благодатний сімейний клімат, міцні родинні стосунки створюють позитивні емоції, які лежать в основі довголіття. Важливий і медичний аспект, каже довгожитель. Але в нашій державі геронтологією всерйоз не займається ніхто. Лікарі, замість самоосвіти, на жаль, змушені більше думати про те, як прогодувати свої сім’ї, їм просто не вигідно займатися старцями.
Натомість у сусідній Угорщині колишній ужгородець, зять Михайла Леня Микола Добей майже кожну свою відпустку використовує для підвищення власної кваліфікації на різноманітних курсах і семінарах, за участь у яких , зауважте, платить чималі гроші. Цікава деталь, своєму літньому свекру Микола Добей подарував пару плавок для плавання в Адріатичному морі, в престижних угорських басейнах, а передовсім – на Тисі у виноградівських «Винничках», де найкраще дихається і плавається столітньому старожилу.
-Ще малими я носив на плечах своїх доньок Меланію і Катерину на Королівський і Хустський замки, водив їх у гори і на різні культурні атракції. Не шкодував для цього ні сил, ні часу. Тепер тішуся, коли бачу, що любов до рідного краю, пізнання природи і світу вони передають своїм дітям,- розповідає Михайло Юрійович. – Родиною ми разом багато подорожуємо у різні країни, влаштовуємо святкові зустрічі з друзями, спілкуємося. Я почуваюся щасливим і дякую Богу за кожний прожитий день.
На підтвердження того, що потреби старих людей такі ж як і в молодих, Михайло Юрійович Леньо передав мені зі свого архіву листочок із записом особистого секретаря Льва Толстого. «Згадую, як він, будучи вже глибоким стариком, одного разу сказав: Ви думаєте, що нам, старикам, уже нічого не хочеться? Хочеться так, як і молодим. Я відчуваю в собі можливість всіляких пороків. Але ми, старі люди, краще володіємо собою».