Петро Скунць в “Екзилі”. ІІІ

Може, я й помиляюсь, але здається, що Скунць про закарпатських письменників написав більше, ніж усі ми разом – про нього... 

Петро СКУНЦЬ:
«ЗАДИВИВШИСЬ У ПРІРВУ, НЕ ВТРИМАЄШ ЗІРКУ...»

Поема Василя Горвата «Полювання на сина» має багато больових точок, серед них я собі вибрав одну, винесену в заголовок, від неї й почну перечитувати твір уже з претензією на його осмислення. Лише з претензією, бо осмисленню твір не піддається, хоча враження від нього залишається небуденне.

А втім, я вже дещо звик до поетичного світу автора після його збірки, виданої «Ґраждою», – «Сьогодні опівночі у Виноградові тихо-тихо завив вовк». І навіть повірив у виноградівського вовка.

До мене в поему вже вчитувався дуже чуйний до слова письменник Василь Басараб, але прокоментував її так, що й сам коментар важко прокоментувати. Щоб мене не занесло дуже глибоко у філософські нетрі, я й вибрав собі одну із больових точок за точку опори.

Вже перший крок людини в життя є кроком до смерті, тобто до прірви, а до неї легше йти, задивившись у небо, де в кожного нібито є своя зірка. Але бувають у кожного такі моменти, коли прірва до себе тягне, ніби саме в ній захована невидима гравітаційна сила, і хода твоя перетворюється в біг назустріч смерті, вже й не марафонський, а спринтерський, дарма що на тобі тягар літ, тягар досвіду, тягар тих знань, які здобуло людство. І часом хочеться, як Кафці, а з ним і ліричному герою Василя Горвата, відповзти в свою звірину нору, але це тільки хочеться, цього ще нікому не вдавалося.

Чому ми так боїмося смерті? Мабуть, тому, що вона – сама невідомість. Мабуть, і тоді нам було страшно, коли ми з материнського лона з’явилися на світ, з’явилися ще сліпими, аби не побачили відразу всього огрому світу, що має один корінь зі словом, «світло», а потім почали боятися тьми, як боялися світла, і прив’язуємо себе до землі любов’ю, дітьми, матеріальними багатствами, а діти лише повторять нас, і не знати, чи в кращому,  чи в гіршому варіанті...

Вважаю блискучою знахідкою поета фрагмент про паперових богів, бо вони – вже виплід цивілізації, хоч і язичницькі були не кращі, надто вже охочі до жертв, хоч і християнство зі своїм постулатом любові до ближнього любов приймало як жертву, а не як дар Божий, тобто не раз вимагало любові силою, любові у вигляді крові.

Неспроста Метерлінгів «Синій птах» у Василя Горвата стає синьою качкою. Качку зловити просто, вона домашня. Лише не «таємницю речей і щастя»...

А синій птах, злетівши поночі,
Завидна в руки не дається, –

спостеріг у минулому столітті Сава Голованівський.

І от настала нібито світла для людства ера Водолія. І що, синій птах перетворився на домашню качку?

Поет – на цей раз Василь Горват – не винен, він лише спостеріг.

«Хто винен?» – питав колись великий Герцен. Винних у його епоху знайти було неважко. Є ще й нині охочі шукати винних серед собі подібних. Але можна спитати по-єретичному: хто винен у недосконалості світу: творець чи його творіння.

Василь Горват не задається питанням, хто винен. Мабуть, не відчуває за собою права звинувачувати, бо сказано: не суди і не судимим будеш.

Свій пам’ятний ліс він обкладає капканами, жирними капканами, щоб приваблювати заблуканих.

Чи це про наш час?

Про наш – також. Але не спокушаймося думкою, що предкам було легше. В кожного покоління своя Голгофа. І многі на неї йдуть добровільно.

Якось не віриться , щоб Отець послав Сина на муки, як то було з Христом, Отець би краще пішов на муки сам.

А може, Син пішов на муки сам, всупереч Отцю?

А може, й справді від небесних зір нас переманила нами створена штучна зірка?

А може, справді ми себе самі створили?

Фрагмент оформлення книги Василя Горвата "Полювання на сина"

Фрагментарно у поемі з’являються і Христос, і Сатана, на якого ми любимо списувати все наявне Зло.

А чому ж нас не навчив нічого Час?

По Горвату – «...час – це сейф з іржавим тризубом».

Словом, це вже наш час, але від нас замкнутий.

Ні, таки вивуджувати у поемі Василя Горвата якусь авторську істину – це діло безнадійне. Поет живе не так серед людей, як серед символів, а в одні й ті ж символи люди закладають далеко не один зміст. Думаю, й мої асоціації далеко не всюди співпадають з авторськими.

 Прочитавши поему, я ні на волос не наблизився до розуміння сенсу ні свого, ні взагалі людського життя.

Але трохи пожив поемою. І жилося мені невесело. І все-таки жилося з думкою про світ, який таки піймав нас, хоч філософ Сковорода такої долі уник. І добре, що піймав, і добре, поки не відпускає.
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №1(6). – С. 26)

Петро Скунць, Василь Кохан, Дмитро Кешеля та Людмила Кудрявська

Петро СКУНЦЬ:
НЕЗАТРЕБУВАНА СИЛА ВІВСЯНОГО КОЛОСА

Нині важко сказати, що ми знаємо про себе, бо фактично не знаємо нічого. Знаємо хіба що: ми не здатні до державотворення, бо за многі літа іноземщини робилося все, аби нас не було, а вже за української незалежної держави, котрою правлять антиукраїнські сили, ми таки втратили волю до спротиву і не знаємо, хто ми є насправді. Уже навіть дротарі-словаки, що за душею мають набутків, мабуть, найменше зі слов’ян, зневажають нас (дротар – люмпен, що латав дротом прогорілі горшки, блукаючи по селах від хижі до хижі). А все тому, що ми самі себе не знаємо. Бо таланти наші – це й не таланти, а чиїсь слуги. Ну, знаю непогано словацьку, чеську поезію – так віршів таких я напишу за доброї дози горілки на цілі збірки за одну добу. Це – вислуга перед Европою, яка до кінця ще не вичерпала себе душевно, але найгірше – вислуга перед Сполученими Штатами, де, ачей, ніколи й не було (а чи буде?) душі, бо це – конгломерат, як у нас – Донбас або теперішній Крим.

Був у нас такий поет Іван Колос. Із села Шандрова Хустського району, перейменованого за компартійних часів у Олександрівку, бо Шандор, ніби, – угорське ім’я. Але ця назва пішла від трави шандри. Справжнє прізвище Колоса – Кошан, нічим не гірше за обраний псевдонім. Куди вдалішим був його псевдонім у студентському часописі «Пробоєм», котрий видавався у Празі: Конашевич, що нагадував про українського гетьмана Конашевича-Сагайдачного. Та це на перший погляд так, а коли вдуматися, то на Верховині колос був далеко не пшеничний. Крім того, Закарпаття до козаччини прямого стосунку не мало, то тепер появились у нас козацькі отамани, яких на коня висадиш хіба що підйомним краном.

Іван Колос після закінчення Празького університету в 1936 році вчителював на Закарпатті. Але перед тим, як піти на військову службу, подав рукопис до ужгородського видавництва. І збірка його «Молоді мої дні» вийшла у 1938 році. Але про це він довідався майже через десяток літ. Чим не парадокс?

Оскільки Іван Колос був українцем не тільки душею, а й фізичним нутром, він не наважився повернутись на Закарпаття, де угорські фашисти правили ритуал знищення нації, як нині правлять нібито свої, домашні, а фактично – творці української комашні.

Коли б повернувся – дорога його відома. Та й у Чехословаччині, вже соціалістичній, довелося поміняти українську національність на словацьку. Аби його не депортували. От і зостався без народу, котрому був до кінця відданий, і навіть без імені свого народу. Щоб не служити комуністичному режиму ідеологічно, робив на текстильних, машинобудівних заводах, на шахті, взагалі ізолювався нібито від ідеологічного життя.

Та в червні 1986 року він пише вірша «Закарпатські прощі» – як відгук на чорнобильську трагедію.

А хто знав тоді, що у нас є поет Іван Колос, який живе – рукою подати. Ближче, як тодішня (та й теперішня) українська столиця Москва.

Запряжу власне серце до воза,
Для їди в’язку віри візьму...

Отак на возі з вірою в Україну і помер поряд з автобанами.

В кінці 80-х років минулого століття, коли до Івана Колоса почали наїжджати не тільки родичі, а й люди, що цікавилися його поетичною долею, він усе ж нікому не відкривався. Адже був під ковпаком соціалістичної розвідки. Тяжким ковпаком. Можна це опустити, а можна й підкреслити – він був членом ОУН. А цього не вітали ні радянські спецслужби, ні фашистські (що рівноцінно), ні чехословацькі, що клялися бути першими після СРСР у побудові комунізму.

В козацьку Україну, яка нині твориться по-шароварному, Іван Колос не вірив. Казав:

– Народ відроджується, як дерево, але мусить усе йти від нових генерацій і новими методами, а не козацькими.

Тільки ж де ті генерації, коли за півтора десятиліття псевдоукраїнського режиму ми втратили більше національного простору, ніж за все більшовицьке людоморство.

Бо хіба це не про наш час, хоч опубліковано в часописі підкарпатської молоді 1937 року в червні (70 років тому), писав Іван Колос:

З великою погордою, з докором
Гляджу на вас, провідники народні,
Що вражих ласк і милостинь голодні
Продали рідний край на ганьбу й сором.

Дещо з віршів Івана Колоса можна прочитати в збірнику поезій «Моя Карпатська Україно» (Ужгород, 1992). Але хіба одиниці прочитали поета як долю, написану, але не прочитану долю закарпатця, що вічно був і є вигнанцем своєї землі.

Готується до друку книжка поезії і публіцистики Івана Колоса.

Тільки чи буде кому її читати у пору американо-русифікації молоді. Ще страшнішої, як просто русифікації. Бо за Москви насилля вистачало через край, та культу його на рівні простолюду не було.

Чи приймуть ті, що виросли на «Поле чудес» та «Макдональдсі» вівсяний колос поезії Івана Колоса? Невибагливий до ґрунту колос, та й з остюками, які зманіжена душа не перетравить.

Але ж тільки злак, тільки колос бере силу від сонця.

Навіть при місячнім світлі нічого не росте. Бо воно – тільки відбиток сонячного. А нам навіть місяць відбирають. При якому все-таки ми любили, соромлячись своєї великої любові на відкритому сонці.
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №1(6). – С. 29)

Петро СКУНЦЬ:
ТІЛЬКИ БУДЬТЕ, ІВАНЕ ЧЕНДЕЮ!

Іван Чендей та Петро Скунць сьогодні вже по той бік. І поза всяким сумнівом – обоє вони залишаються духовним осердям для дуже багатьох в Україні й поза нею сущих. Стаття написана до вісімдесятиліття Івана Чендея. Та й собі написав – “Собі на 60-річчя”:

               Некрологів я написав до блуду
               про тих, кого любив і не забуду.
               І от самому смерть у спину дише.
               Ба хто мені некролога напише?
               Той – у служаках, той – авторитет.
               Пожду. Аж поки зродиться поет.

Автор запропонував ці тексти до травневого “Екзилю”.

Травнева гостина у Чендеїв

Завжди так виходило, що день народження ми святкували окремо. Адже він у нас – в один і той же день. І мої гості не завжди були б у вас бажаними, а ваші – в моїх гостей. Кажу – гостей, бо сам я ніколи не був господарем своєї долі, я довірявся їй, долі. І коли я був ще студентом, доля мене звела з вами. Не стану лукавити: перша дорога до вас була довгою. Ви сиділи у найбільшому кабінеті Спілки письменників, а я йшов до вас по килиму, і ця дорога мені була довшою, як дорога до школи, в яку я ходив із далекого присілка.

Скажу відверто, мені показались ви холодним начальником. Та, очевидно, зваживши на мої цураві шахтарські бокончі (брат-шахтар подарував), ви собі щось надумали. І через пару днів мене запросив бухгалтер письменницької організації, вручив мені 20 рублів. Та це ж майже стипендія!

Нас дуже хотіли посварити. Коли я, вже після університету, служив (нашим?) Збройним Силам на Далекому Сході, мені писали: «А от Чендей на чергових зборах сказав: «Скунць в’їхав на білому коні в літературу».

Може, й так. Але з того білого коня давно сталася шкапа. Ще тоді, коли вони навіть на віддалі в 12 тисяч кілометрів хотіли нас посварити.

В тому, що ми не посварилися, очевидно, ваша більша заслуга, як моя. Адже ви й Дмитра Кременя, що не був янголиком, тримали терпляче біля своєї виваженої натури.

І коли ви для мене були просто чоловіком не моєї «файти» (я жив своїм буйним, а не вашим нібито спокійним розважливим життям), я не знав, що вас хочуть просто знищити. Як людину, котра чи не єдина в Закарпатті має силу протистояти брутальним заїзним хлопам, що конче хотіли наступити брудними чобітьми на душу гордому народу.

Тоді ще наш народ був гордим.

Вас тоді виключили з компартії. І ви умовили мене вступити до неї. Щоб у письменницькій організації, де все вирішувалося на партійних зборах, була своя людина.

Тоді виключення з компартії означало навіть більше, ніж невступ до медведчуківської партії, котра зашморгнула багатющу державу на ефіопському рівні, користуючись Президентом, що прийшов до влади по закупівельних цінах.

А після вас – «пошла писать губерния». На Закарпатті в антинародні потрапили єврей Кривін, мадяр Ковач, українець Скунць і навіть поміркований щодо влади Мейгеш. Бо потрібно було задушити «гідру, що піднімає голову» (вислів мого видавничого директора).

Ой, хлопці-комсомольці, які в шістдесят, і в сімдесят літ із комсомолу не вийшли! Комсомольського азарту у вас вистачало, а розуму, який тоді нічого не коштував, ви так і не пробували набути.

Але чого я до цих хлопців звернувся – вони й нині при владі, і результати їхньої любові до народу наяву.

Я до вас звертаюся, Іване Михайловичу, – як до людини, що при владі не була, але умами володіла і володіє.

Коли вам захотіли повернути компартійний квиток, ви, наскільки знаю, за ним не пішли.

Я компартію теж покинув, коли став головою крайового Народного руху. І знаєте, чому я тоді нічого не боявся? Бо однодумцями в мене були Іван Чендей, Іван Мешко, Фелікс Кривін, Юрій Керекеш – люди, які навіть у дрібницях чесні до кінця, а вже у великому ділі...

Ми ж не були тими, хто не має чого втрачати, крім кайданів. Ми мали народ із собою, за собою, а головне – перед собою.

На жаль, цей народ занепав за роки незалежної України більше, аніж за відверто антинародної влади. А полчища графоманів, що окупували літературу, не дають нам право на довіру до літератури.

Тож будьте, Іване Чендею! Навіть якщо літа не дозволяють вам писати – будьте. Як духовна опора. Не тільки для мене, а й для молодших. А такі серед них є, Іване Михайловичу!
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №5(10). – С. 26)

Петро СКУНЦЬ:
КИМ СТАВ І НЕ СТАВ ЮРІЙ КЕРЕКЕШ

Забираючи найкраще, життя накладає тінь печалі у наші серця, нагадуючи щоразу і чимраз болючіше про невідворотність втрати, тщетність нашого існування.
16 серпня не стало Юрія Керекеша – знаного прозаїка, драматурга, перекладача, активного просвітянина, і, що найголовніше, непересічної особистості і просто порядної людини. Так склалося, що з Петром Скунцем Юрія Юрійовича доля пересікла не тільки на творчій ниві, а й по-сусідськи, – поряд знаходяться дачі. Нині ж, волею судьби, вони навіки сусіди, бо й поховані поруч. Тож: на вічну пам’ять низький Вам уклін, Юрію Юрійовичу, від нас, ще живущих, та добрі слова «сусіда» в той час, коли між вас вже не «стоїть паркан всевишній».
Наталія Скунць

Письменники зазвичай живуть недовго. Приміром, наші національні генії Тарас Шевченко та Василь Стус спромоглися лише на 47 років земного життя. А Микола Гоголь і до 43-ох не дотягнув. Двадцять вісім років відвела доля незабутньому Василеві Симоненку. Наш видатний земляк Іван Ірлявський був розстріляний у Бабиному Яру в 23-річному віці. А коли згадати про ціле «розстріляне відродження», коли було враз винищено цвіт української літератури, аж почуваєшся винним, що так довго живеш. Виправдовуєшся тим, що й серед справжніх письменників траплялися довгожителі. Не будемо шукати прикладів у давнині, пошукаємо у своєму рідному двадцятому столітті, і не десь по світах, а в себе. Я назву гумориста Олександра Ковіньку, з яким трохи знався, та Миколу Руденка, з яким був свого часу в приятельських стосунках. Назвав саме їх тому, що обидва пройшли школу радянських концтаборів, однак не втратили любові до людського світу. Один – завдяки людяному гумору, другий – завдяки людяній філософії.

Серед закарпатських письменників XX ст. приклад фізичного і творчого довголіття нам подав Зореслав, поет-священик, що закінчив свою путь у США. На його долю теж припало немало випробувань. Те ж стосується й нинішніх закарпатських літературних аксакалів Олександра Сливки із Хуста, Івана Іванчова із Пряшева і Юрія Керекеша із Ужгорода, що стали довгожителями зовсім не завдяки цілющому закарпатському повітрю.

Сьогодні – про Юрія Керекеша.

На його долю випало жити в семи державах: масариківська Чехословаччина, США, Карпатська Україна, Угорщина, Закарпатська Україна, УРСР, незалежна Україна. Натурою далеко не революціонер, Юрій Керекеш однак опинився на полі класових битв, часом абсурдних. Згадаймо бодай такий момент. Коли він навчався на медичному факультеті Будапештського університету (1940-1944), мав свідоцтво бідності: майно батьків становили 15 гольдів землі, дві корови на багатодітну сім’ю (неповнолітні діти поіменно були записані в свідоцтво). А вже по смерті батька, в 1947 році, його виключають із комуністичних рядів «за обман партії, саботаж хлібопоставок... як вихідця з куркульської сім’ї і скриття своєї участі в окупаційному журналі «Літературна неділя». Однак за що саме його відлучено від партійної «церкви», Юрій Керекеш дізнається аж у часи горбачовської перебудови. Та партактивістам цього було мало. Через пару днів виключили з колгоспу матір-удовицю: куркулька. Щоправда, згодом її поновили завдяки клопотанням впливових людей. А Юрій Керекеш поновитись у партії і не пробував, бо ж і вступав до неї неохоче, а на вимогу редактора газети, в якій тоді працював. Однак виключення з компартії тоді означало...

А втім, ми забігли вперед.

Народився Юрій Юрійович Керекеш 26 червня 1921 року в справді багатому селі Великі Лучки на Мукачівщині, однак батькові з того багатства дісталося надто мало, щоб завести сім’ю, і сімнадцятирічним хлопаком він їде на заробітки в США. Потім у ЕвропІ була велика війна. Повернувшись додому і одружившись на сироті, батько якої загинув у американській вугільній шахті, Юрій Керекеш-батько дочікується народження сина Юрія і знову їде за океан. У 1926 році, спродавши все майно, молода мати з сином їде за велінням батька у Новий світ. Про цей момент своєї біографії в радянські часи письменник волів мовчати, щоб уникнути ще однієї чорної плями в біографії. Керекеші мали намір оселитися в США назавжди, але п’ятнадцять років роботи в шахті вкрай підірвали батькове здоров’я, і він вирішив повертатися в рідне село, де й повітря має цілющу силу. На зароблені гроші прикупив віддалені клаптики землі – саме продавалися заплавні землі графа Шенборна. Тоді на Закарпатті батьки ще не вміли жити тільки для себе, підкорялися природному закону продовження роду, тож після Юрка на світ прийшов іще десяток дітей. Щоправда, троє з них не дожили до повноліття – тоді діти вмирали чи не в кожній родині. Учнем горожанки захворів на черевний тиф і Юрко, але вмерти не дали лікарі, що батькові немало коштували. Довго не міг Юрко навіть після тримісячного лікування нормально ходити. І коли б йому тоді хтось напророчив, що відзначатиме своє 85-ліття на своїх ногах, мабуть сприйняв би це за насмішку. Однак не падав духом і навіть записався в «Пласт» – шкільну організацію спортивно-військової підготовки. Кличку мав «Бурмило» – після хвороби швидко набирав у тілі і скоро став з-поміж усіх виділятися статурою.

Потім була реальна гімназія в Мукачеві, де викладали російською мовою викладачі різного рівня підготовки: чехи та мадяри, що побували в російському полоні, білоемігранти, а також місцеві москвофіли. Тому й не дивно, що писати Юрій Керекеш почав російською мовою. То були вірші, написані під впливом прочитаного. Тоді не думав, що стане письменником, і сьогодні цікаво простежити, ким Юрій Керекеш мав стати, а не став.

По-перше, не став емігрантом. З незалежних від нього причин. Бо виїхав із батьківщини дітваком.

Не став лікарем, хоча закінчив у Будапештському університеті чотири курси медфаку. Теж із незалежних від нього причин. Навесні 1944 року поїхав додому на канікули, аж виявилося – назовсім. Восени того ж року в Закарпаття ввійшли радянські війська.

Саме в Будапешті Юрій Керекеш, завдяки краянину Кирилові Галасу, пізніше видатному вченому-філологу, прочитав збірку оповідань Василя Стефаника «Земля». І хоча раніше читав деякі твори Шевченка, Руданського, Марійки Підгірянки і захоплювався ними, Стефаникова книжка, за зізнанням самого письменника, приголомшила його.

Тепер під віршами, вже українською мовою, Ю. Керекеш підписується псевдонімом Барвінок. Не знав, що такий псевдонім в українській літературі вже був до нього. Друкував початківець вірші в журналі «Літературна неділя», де працював Федір Потушняк. Не здогадувався, що ці невинні радощі публікації стануть для комуністів його непрощенним гріхом.

У листопаді 1944 року в Закарпатті почала виходити газета «Закарпатська правда». Видавали газету окупаційні власті, хоч формально редактором значився знаний в області літератор Іван Керча, само собою, місцеві кадри були потрібні, і Юрко приголошується на роботу в газету. Таких, що мали літературний хист і володіли пристойно українською мовою, в краї було негусто, і Юрка охоче приймають.

Так, ставши одним із фундаторів нової комуністичної газети, Юрій Керекеш не став газетярем. І ось чому. Ніяк не міг поєднати реальні образи радянських людей, з якими зустрічався, з газетним образом радянської людини. Двоїстість була не для нього, фальшивити так і не привчився.

Ми вже згадували, що під час роботи в газеті Юрій Керекеш записався, як він сам каже, в компартію. І не став комуністом.

Прочитавши об’яву про створення в Ужгороді обласного театру, Юрій Керекеш вирішив спробувати тетрального щастя, хоч раніше грав тільки в шкільних виставах. На диво, конкурс подолав. І, ставши одним із зачинателів нового театру в краї, так і не став актором. На той час він був уже одружений, чекав поповнення в сім’ї, а на акторських хлібах не розживешся. Вирішив повернутися в рідне село, де бодай за житло не доведеться платити. Вернувся в газету і навіть жінку влаштував коректором, та й це не виручало. Озброївшись посвідченням позаштатного кореспондента, Юрій Керекеш їде примножувати славу рідного села. І робота знайшлася – директором сільського кінотеатру.

Щоб ніколи більше не бути директором.

В селі трапилася щаслива нагода зустрітися з відомим українським письменником Петром Панчем. Прочитавши оповідання Керекеша, що вже перейшов на прозу, метр із Києва запропонував кілька оповідань молодого письменника в альманах «Радянське Закарпаття», який тільки засновувався.

Міг і письменником не стати Юрій Керекеш, до того все йшло. Однак, мабуть, Бог йому визначив саме письменницьку долю.

Серед афоризмів, які читач прочитає, зважмо на такий:

Усі – товариші,

А друзів – ні душі.

Юрій Керекеш своє кореспондентське посвідчення використав собі на шкоду. Начитавшись Леніна і Сталіна, сприйняв їхні писання як керівництво до дії. Писав про ідейні промахи в організації колгоспу. Кінчилося тим, що газета перестала друкувати його «наклепи», їх автора звільнили з роботи, а на матір наклали такий податок, що сплатити було неможливо, тож забрали з хати останнє зерно, а з двору хлів. Дійшло й до виключення «наклепника» з рядів ВКП(б).

І почались поневіряння.

На щастя, добрі люди захистили його ім’я, коли заочно вступав на українську філологію Ужгородського держуніверситету. Це дало змогу влаштуватися на вчительську роботу. Звичайно, в рідному селі про це не могло бути й мови, цього б не допустили «товариші». Поїхав у Хустський район, у знамените село Іза, що дало краєві немало світлих людей.

А оповідання Керекеша в «Радянському Закарпатті» тоді так і не вийшли, хоч їх рекомендував знаменитий на той час Петро Панч.

В Ізі вчительській роботі і Юрій Керекеш, і його дружина віддалися сповна. Організували, крім усього, найкращий у районі самодіяльний шкільний колектив. Та влада все робила, аби і вчителем Юрій Керекеш не став. Надійшла «бомага» в райвідділ освіти з вимогою звільнити штрафника з роботи. Та в районі таки знайшовся серед «товаришів» порядний чоловік. Розпорядження виконав, але невдовзі знов призначив Юрія Юрійовича на попередню роботу. А згодом вчительська родина перебирається до Нижнього Бистрого на Хустщині, де була особлива потреба в кадрах: там споруджували найпотужнішу в області Теребле-Ріцьку гідроелектростанцію.

Помер Сталін, і дихнулося легше. Вже можна було не славити «батька всіх народів», письменників уперто закликали писати про сучасність. Юрій Керекеш відгукнувся на заклик і написав оповідання «На присілку».

Та не догодив визволителям. Опубліковане в альманасі оповідання викликало спротив: герой твору фельдшер Діденко бере мзду в хворого, якому не годен допомогти. Керекеш дав свідомо героєві східноукраїнське прізвище: закарпатських фельдшерів тоді ще не було в природі. Та це було розцінено як випад проти визволителів. Виявилося, соцреалізм – то вже й зовсім не реалізм. «Добре, хоч не Дєдкін у мене герой, – самовтішався потім автор, – бо ще й націоналістом би зробили».

Але в пору ідеологічної віддушини талант потроху брав своє, і оповідання Керекеша починають друкувати республіканські журнали. Нарешті в 1958 році виходить збірка його оповідань «Парубкова дочка», що відразу дістала визнання. Однойменне оповідання Керекеша Петро Панч назвав серед таких здобутків малої прози, як «Палата № 6» Чехова, новели Коцюбинського, «Чайка» Васильченка, «Модри Камінь» Гончара.

Вчителем Юрій Керекеш таки став – освіті віддав більше десяти років, і це йому знадобилося пізніше, коли працював літконсультантом Спілки письменників, у роботі з молодими талантами. Та й написати збірку оповідань для дітей «Горішки» було б важче, коли б не довелося працювати з дітьми.

Робота в театрі теж не минула для нього намарне. В Закарпатському українському музично-драматичному театрі було здійснено вистави за його п’єсами «Два кольори» (1981) та «Медові дні Василини» (1993).

Колись літературознавці говорили навіть про закарпатську новелістичну школу, настільки жанр оповідання в нашому краї стрімко й самобутньо розвивався. Та згодом письменники, мов за командою, вдарилися в романістику – читач виявився прихильнішим до просторої прози. Піддався загальній тенденції і Юрій Керекеш. Спочатку пише повість «Христина», героїня якої, вчителька, прагне вирватися зі світу ханжеської моралі.

Та обставини й далі складалися так, аби Юрій Керекеш, ставши письменником, не дістав широкого визнання. Повість, здана до видавництва «Карпати», мала вийти спочатку в республіканському журналі «Жовтень». Щоб цього не допустити, один із заздрісників-видавців, тоді ще прозаїк-початківець, прискорив навмисне вихід повісті книжкою в першому кварталі 1967 року, хоч автор просто благав трохи притримати видання.

В 1981 році виходить друком роман Керекеша «Блукання в порожнечі». Цікавий твір насамперед тим, що письменник наважився проникнути в замкнутий світ євангельських християн-баптистів. Жодних політичних ризиків роман у собі не таїв: в ньому викривалося лицемірство людей, що, прикриваючись релігійним фанатизмом, насправді керувалися в житті корисливими інтересами. Але чорт не спить. На цей раз він підклав ногу письменникові, коли роман було перекладено в Москві. Та письменник одержав із видавництва верстку книги, в якій роману не було. Але ж перекладачка писала, що роботу над перекладом завершила. Виявляється, вона покінчила з життям, так і не подавши рукопис до видавництва. Це було в 1989 році. А там події так закрутилися, що й набір повісті та оповідань зник. Невдовзі Україна стала незалежною. І радість від цього допомогла пережити Юрію Керекешеві ще одну невдачу в реалізації свого таланту.

В доробку Юрія Керекеша – чотири книжки перекладів з угорської: оповідання Жігмонда Моріца, роман Дюли Морваї «Село під полонинами», роман Іштвана Галла «Сонцелюб», документальна повість Міклоша Барти про Закарпаття «На землі хозарів» – остання ще тільки почасти опублікована в газеті «Карпатська Україна».

А своє 85-ліття письменник вирішив зустріти збіркою віршованих мініатюр, яку писав фактично протягом усього творчого життя. Називає автор свої мініатюри дробинками, хоч з дробовиком його ніколи не помічали. І от таких дробинок набралося на цілу книжку, сам автор нарахував їх дев’ять сотень.

Хоча й на волі –
Рабів доволі,

так нас запевняє одна з мініатюр Керекеша, що виникли вже з реалій нової незалежної України.

Та попри все, жити варто, не віддаючи себе на поталу часові. Звичайно, сьогодні   для   мистецтва   світ   по-своєму   несприятливий.   Але   коли   був сприятливий. В тім то й сила наша – жити і творити не завдяки, а всупереч. Це ж ви, Юрію Юрійовичу, сказали:

Ліпше жити для ідеї,
Ніж віддать життя за неї.

Отож і живіть. Не всі знають, ким ви не стали. Та здалеку видно, ким стали і стоїте на повен зріст, всупереч, а не завдяки обставинам.
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №8(13). – С. 27-29)

"Я в цім житті був від епохи вище..."

Теги: Скунць

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати