Петро Скунць в “Екзилі”. ІІ

Перше число “Екзилю” 1996 р., автором якого став молодий, але на той час уже досить відомий у наукових колах  історик Йосип Кобаль, було сприйняте по-різному, що цілком нормально. З-поза меж нормального виглядали спроби владного впливу на видавництво, які не забарилися. Але ми, члени редакції і редакційної ради – Іван Ребрик, Ян Тільняк (Пряшів), Петро Скунць, Надія Пономаренко, Прокіп Колісник (Пряшів), Йосип Кобаль, Богдан Зілинський (Прага), Михайло Ребрик та Петро Мідянка, – поділяли  кредо Тиводара Легоцького: “Від правди і своєї совісті не відступлю ніколи”. Петро Мідянка підготував друге число, яке мало побачити світ 1997 року. І в грудні ц. р. “Екзиль” був підписаний у друк, але в новому (побільшеному) форматі зі зміненою концепцією і як №1 1998 р. Видавася він уже як спільний проект “Ґражди” і “Карпат”, які я на той час очолював. Матеріали публікувалися за рубриками: “Вітальня Кліо”, “Пріоритет права”,  “Літературний ярмарок”, “Про наше”, “Іду Карпатами”, “Після одкровення”, “Інститут культури” і “Наша галерея”. І тоді пролунала команда...

Але наразі продовжуємо подавати письменницькі роздуми Петра Скунця в “Екзилі”.

Петро СКУНЦЬ:
А НАС ЩЕ Й НЕ БУЛО?

Потуги середньовічних хіміків створити гомункулуса – штучну маленьку людину – нарешті не просто дали результат, виробництво перейшло в так званому цивілізованому світі на потік. Дедалі втрачаємо зв’язок зі своєю природою, поселившись у віртуальному світі, де живуть за нас якісь примари, самі ж ми радуємося і страждаємо хіба їм на догоду, бо самі по собі нічого не значимо. Подібність життя для мільйонів стала дужчою за саме життя, і героїня якогось примітивного серіалу викличе в нас набагато більше емоцій, ніж сусід, навіть родич, що в своїх болях умирає зовсім несподівано для нас.

«Та я ж його тиждень тому бачив». Бачив, та мигцем, бо жив не своїм і не навколишнім життям, а придуманим.

Ти бідний? Отож і втішайся, бо багаті також плачуть. Ти дивуєшся, чому не розкрито, хто вбив ректора Ужгородського національного університету чи пограбував домівку видатного художника Ерделі, фактично вбивши його дружину? Але ж ми досі не знаємо, хто вбив президента Кеннеді. Так що подивись «Повернення Мухтара», – там мудрий пес усе доведе до людського логічного кінця.

Все важче в цьому обплутаному комунікаціями світі залишатися самим собою. Особливо незатишно стає людям мистецтва, які й творять оту подібність життя. А для чого, власне, її творити, коли треба просто жити? Іноді мені здаються всі наші мистецькі потуги смішними. Колись одному художнику-пейзажисту, що безмежно цінував себе, я запропонував зробити виставку на лісовій галявині: ану ж як там будуть дивитися його твори? Другий художник, що малював очі на жіночих грудях, весело мене підтримав, але от ми почали розмірковувати, що сталося б, коли б світ творив не Господь, а люди. Кожен із нас хоче продовжити себе. І от кожному доводиться самому виліпити своє продовження – сина чи доньку. Уявіть собі жахи, серед яких ми би жили. Та й самі якими були б. На цей раз явно вигравав художник-натураліст: він, бодай приблизно, зміг би наслідувати природу.

Отже, все найкраще, що ми здатні створити, – це те, що творимо без участі своєї свідомості. Я про дітей. А от твори мистецтва – їх також часто пробують творити без участі свідомості, керуючись ні за що не відповідальною підсвідомістю. Такі твори розуміти нібито не треба, вони мають свою ауру, яка нас може також собою осінити.   

Звичайно, людина таки щось має від Бога і Диявола – інші істоти творити щось своє з уже створеного не пробують.

Але в тім то й річ, що СВОЄ.

Масова «культура», себто псевдокультура, не раз виявляється незрівнянно дієвішою, ніж культура, розрахована на гідного співбесідника, власне, на співтворця. Розрахована на масові, тобто, стадні інстинкти, псевдокультура може викликати загальний шал, де все спотворено, аж до облич.

Коли автор цих рядків розпочинав свою літературну дорогу, а це було на початку 60-их років минулого століття, для поезії був на теренах СРСР благодатний час, особливо для російської поезії, що не знала мовного бар’єру. Після сталінської залізобетонної камери література вдихнула простір – вона перша вибухнула живою силою. Своїм громадянським звучанням вперше вирвалася навіть на стадіони. Тоді вперше і, мабуть, востаннє істинне мистецтво стало масовим. І модним. Однак не скрізь. Коли модний в СРСР Андрій Вознесенський у Будапешті запросив для виступу замість залу стадіон, йому люб’язно пояснили, що в них на стадіоні прийнято не вірші читати, а в футбол грати. Українська поезія також набула тоді народного дихання.Тепер можна тільки во славу тодішньому часові визнати факт, що роман у віршах Ліни Костенко «Маруся Чурай» вийшов разовим накладом 100 000 примірників, і все одно його довелося діставати по блату.

Звичайно, це унікальний випадок, − щоб література високої проби здобула такого широкого читача (а то вже був кінець 70-х років).

Але то був іще той читач − кінця 60-х років, коли свобода була дуже непевна, та живилася з потайних глибин.

Що ж тепер робити українському письменникові, котрий фактично втратив читача, насамперед, якщо він, письменник, український?

Нічого не маю проти творчості прихильників так званих андеґраундів, постмодернів, хоч ні в які літературні школи не вірю, вірю тільки в творчі особистості.

Коли я читаю хлопців, що збагачують нашу літературну мову лексикою чуваків і чувих − що ж, вони передають життя у всій його брутальній оголеності. Отже, ніякі вони не модерністи, а фотографи-натуралісти, що промишляють невибагливим продуктом.

Однак досить комусь із цих авторів роздобути якусь премію на Заході, починається його друге, вже на облагородженому рівні, визнання. Вибився чоловік у европейці!

Господи! Та ніде в Европі ми не знайдемо такого благодатного джерела для творчості, як у нас, у Карпатах.

Чеські письменники в 30-х роках минулого століття саме тут, у Карпатах, знайшли криницю, з якої напоїли Европу.

Недавно я прочитав автобіографічні твори двох видатних сучасників Івана Дзюби та Валерія Шевчука. Іван Дзюба виріс у Донбасі. Коли я вчитався, в якій зубожілій духовно обстановці він творив із себе українця, я відчував себе просто багачем від народження. Житомирянин Валерій Шевчук також переміг своє духовно виснажене середовище тільки власною внутрішньою силою, успадкованою від пращурів. Так плід, набравшись колись сонця, достигає згодом у темноті.

А ми в Карпатах ще вчора мали світ майже язичницького співжиття з природою.

В останні десятиліття цей світ руйнується на очах під напором осоловілої в своїй розгнузданості свободи.

Бо перша зі свобод, яку нам забезпечили наші зверхники, − свобода від землі, від коренів.

На очах ми втрачаємо себе.

Як же творити мистецтво, самого себе втративши?

Поет Володимир Базилевський спостеріг: «Письменник став співучасником кілерів духу. Замахнувся на людину як на подобу образу Божого».

Що ж, у спритних це називається йти в ногу з часом.

То колись ми втішалися думкою працювати для народу.

А що чи хто такий народ?

Вигадка для красного слівця. Де ви бачили народ? У залі? Так то публіка. На майдані? Так то натовп. У приймальні? Так то бидло.

Отже, гомункулуси. І ніякої тобі обтяжливої спорідненості, що заважає вільному розвиткові особистості.

Тільки де ж особистість?

В часи тоталітаризму казали: за нас думають.

Тепер уже нічого не кажуть. За нас кажуть. Те, що ми хочемо почути. І тому це − фальш. І тому втрачаємо єдине, що виділяло нас зі стихійного світу: пошуки свого призначення на Землі.

І на публічних торгах, де нині тусуються таланти, якось не хочеться ні з ким мірятися зростом і силою.

Може, тому, що літа нахиляють до неминущої мудрості, яку не возз'єднати з гомункулусом. «Людина міряєть не від ніг до голови, а від голови до неба». Так думав Конфуцій. За нас думав. Замість нас. Скажете, давно було? Але ж було. А нас, виходить, ще й не було...

Р. S. Здається, сказано, що я хотів сказати. А оскільки в самого діяльного життя чортма, погляну, як там живуть наші сучасники з телеекрана. І раптом примітивний персонаж такого ж серіалу каже те, що хотілося сказати мені. «Важливо не те, що ти маєш. Важливо, кого ти маєш». Поки так думаємо, мабуть, іще єсьмо. Тому в заголовку статті ставлю запитальний знак.
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №1(6). – С. 2-3)

Лауреати премії ім. Д. Вакарова Петро Рак, Василь Басараб, Василь Скакандій, Петро Скунць та Василь Вовчок

Петро СКУНЦЬ:
…І ПРИЙДЕМО ТУДИ, ЗВIДКИ ПРИЙШЛИ…

Перед кожною творчою натурою, як і перед кожним поколінням, постає потреба пошуку своїх доріг. Як немає двох однакових облич, так немає двох однакових судеб. І все ж нікуди не втекти нам ні від своєї звіриної, ні від своєї людської сутності, які весь час борються в нашому єстві. Творче начало якраз і є виявом нашої людської сутності.

Творчі пошуки молодих завжди викликають недовіру в попередників. Пригадую, на початку шістдесятих років, коли заявили про себе в поезії Микола Вінграновський, Іван Драч, а до них примкнув ніби й Віталій Коротич, більшість старших колег-літераторів зустріла їхні пошуки «в штики», та й ровесники найчастіше сприймали їхні екзерсиси як нечуване зухвальство. Один наш закарпатський поет взагалі проголосив порушникам творчого спокою анафему, хоч за ідейним спрямуванням їхня творчість була наскрізь соціалістичною:

Драчі та Коротичі

Мудрують щось, крають.

А хто ваші родичі,

З якого ви краю…

Про Коротича в майбутньому це виявилося доречним. А от Вінграновський та Драч стали згодом обличчям української поезії.

Виступив тоді на прохання одного з літературних видань зі своїм спокійним, розважливим словом Максим Рильський. Здається, докоряв він молодим поетам за надмірне самолюбування. Оскільки сам я був схильний до традиційної поетики, сприйняв роздуми майстра як належне, та самі винуватці тієї статті виявили своє обурення: консерватор, ретрогад, не сприймає новизни.

Коли прочитати ті вірші, що зняли тоді в літературних колах бурю, сьогодні, – то хлоп’яча бравада, справжні шедеври дадуться поетам пізніше, коли відпаде потреба дивувати світ, бо самі збережуть і розів’ють у собі дар дивуватися. Але ті, перші вірші, поетів вартують не менше, а може й більше, як майбутні здобутки. Бо розворушили застояне суспільне середовище.

У нас на Закарпатті в 70-і роки, коли вже впокориться Драчів талант, з’явиться ні на кого не схожий Дмитро Кремінь. Каюся, коли він мені показав одну зі своїх поем і пожалівся, що її не друкують, я необачно пожартував: «А навіщо друкувати, це ж написано для духів, а духи читати  не вміють». І тут же пошкодував: по очах поета побачив, що він не сприйняв мої слова за жарт. Пізніше я так і не знайшов тієї поеми у книжках Дмитра Креміня, але вона була неодмінним етапом на дорозі до творчої зрілості, як отроцтво, юність на шляху зо зрілості життєвої. На щастя, їх проскочити неможливо.

Петро Мідянка теж не подався в поезію второваною дорогою, а входив у свій поетичний світ через нетрі пошуків. І, як бачимо, не заблудився, забагнувши спочатку порозумітися з природою, а вже тоді, дасть Бог, і з людьми.

Мабуть, не дуже личить залучати в спільники мексиканського художника-комуніста Сікейроса – пишуть, ніби він був причетний до убивства Троцького, та одна його думка мені імпонує: всі мистецькі пошуки кінець кінцем приводять до реалізму.

Однак пошук важливий не тільки результатом, він є живильною силою, без якої б змертвіла й загнила наша дійсність, як стояча вода.

Отже, я не смію говорити про мистецькі пошуки нинішньої літературної молоді зі зневагою (читай – зі старечим роздратуванням).

Можливо, я вже десь писав про вірш Євтушенка про голову риболовецької артілі. Аби збільшити улов, цей передовик соціалістичного виробництва весь час вимагає в сітях зробити вужчі чарунки, з яких не зможе вислизнути молодь.

Російське слово «молодь» на цей раз стосувалося риб’ячих мальків. А ми, молоді українці, фразу «Так зачем же ты губишь молодь» читали як прямий захист нашої непогамовності: «Пусть подурачится молодь, прежде чем стать закуской».

І все одно нашій молодій літературі, по-моєму, якраз не вистачає молодості.

Згадаймо, в літературі колись була пора романтизму, який тепер називається завдяки великому Сервантесу донкіхотством.

Тепер маємо отротцтво і юність, геть позбавлені романтизму. І це жорстоким чином позначилося на творчості молодих. Бо це протиприродно – юніть без романтизму. А що протиприродно, то згубно.

Ми пробуємо все пояснити жорстокими реаліями нашого світу. Та мене цим не візьмете, я виріс і всі працездатні роки прожив у такому цинічному світі, що далі нікуди. Звична картина: той, що говорить, знає, що ніхто йому не вірить, всі тільки знають, що вірять, а ті, що слухають, знають: той, що говорить, розуміє, що йому не вірять, але вдає, що цього не знає...

Заплутались?

Але ж попередні покоління жили ще в страшнішому світі. Як не світові війни, то не менш кровожерна війна влади проти свого народу.

І все-одно романтика не вмирала. Бо вмирає вона не від напастей, а від пересиченості чи то наїдками, розвагами, чи то навіть культурою. В нас на Україні поки що чужими наїдками і чужою культурою. Якщо ми самі цього не помічаємо, бачать інші. В часописі «Критика» (грудень 2006) Семен Глузман подає спостереження іноземки, що вже понад двадцять років живе в Україні: «Українці, як і все колишнє совєтське населення, вельми полюбляють їздити до Европи й США. Те, що вони там бачать, дуже дратує, вони повертаються додому з погамини почуттями до власної країни. А їм би вчащати до Азії, до Африки: побачивши тамте життя, вони значно ліпше ставилися би до України».

Рецепт непоганий, та знов таки позбавлений романтики.

А я все таки за романтику, яка неодмінно народжується з кожним поколінням, але ми її навчилися вбивати в зародку.

Дарма!

Десь у шістдесяті роки минулого століття письменник Фелікс Кривін розповів мені єврейську притчу, яку я ніколи більше не чув і не читав. Може ви її також не знаєте, то послухайте.

Подивився Абрам на своїх обідраних верескливих дітей, на зачухану сварливу Сару і вирішив їх назавжди покинути. Був йому віщий сон. Якщо йти прямо й нікуди не звертати, на другому кінці світу є така ж країна, там живуть ті самі люди, що й тут, але щасливі: красива, або по-нинішньому, сексапільна Сара, входжені розумні діти. З ними і він буде щасливий.

Зі сльозами на очах зібрала Сара Абрама в дорогу. Скільки днів і ночей ішов Абрам, не знав і сам, бо втратив їм лік. Але йшов уже пустелею. Щоб не збитися з напрямку, лягаючи спати, Абрам ставив черевики один за другим носками в той бік, куди має йти.

Та одного разу інший мандрівник, що проходив мимо, побачив дивно поставлені черевики і жартома переставив їх задом наперед.

Відпочивши, Абрам продовжив путь. От і скінчилася пустеля. Нарешті побачив таке ж, із якого вирушав у путь, містечко, а в ньому таку ж хату. Зайшов, йому назустріч кинулися щасливі діти й Сара. Збіглися на радощі сусіди, затіяли гостину.

Так минуло кілька щасливих днів, та раптом невимовна туга закралася в серце Абрама. Його нестримно тягнуло додому – до покинутої Сари з дітьми. І ця туга не полишила вже його до кінця життя.

На цій сумній притчі можна й закінчити.

Бо куди б ми не тікали від себе повернемось до себе неодмінно, хоча й не будемо цього знати. І не треба в цьому шукати сенсу.

Всі ніби шукають смислу життя, а ніхто до пуття не може сказати, в чому він полягає.

То може, він у самому житті? В усіх його неосяжних виявах?

А де ще воно виявляється повніше, як не в молодості.
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №2(7). – С. 4-5)

Петро СКУНЦЬ:
ЧИ НАЛЕЖИТЬ МИСТЕЦЬ ДО ЕЛІТИ?

У наших політиків саме слово “еліта” викликає майже таку ж реакцію, як у сексуально стурбованого молодика “ерекція”. Бо еліта – то щось най-най… І неважливо, чи наймудріше, чи найдурніше, чи найтупіше, чи найнизькіше. Є елітна розсада помідорів. Але єсть елітні бики-запліднювачі. Політикам ближче другий варіант – стати запліднювачами нації. Для цього в їх розпорядженні, крім нашумілої “Віагри”, чимало східних стимуляторів, не доступних затурканій черні. І інтелегенції також. Бо що таке інтелігент? Це слово виникало відразу в багатьох державодержатилів, а в декотрих, як відомо, збуджувало рефлекс хапатися за кобуру. Особливо дратують владу митці незалежніші з інтелектуалів, що витворюють свою модель світу.

Не любив інтелігенції, зокрема – Ленін, вождь робітничого класу, хоч сам був вихідцем із різночинної інтелігенції і між робітниками бував хіба що на мітингах. Ти все ж оминути творчості Лева Толстого, що був на той час у Росії царем умів. Писав про могутній талант з революційним забезпеченням: “Лев Толстой як дзеркало російської революції”.

Зізнаюся, під час університетських студій я так і не зміг возз’єднати цю російську революцію з Толстим.

Згодом, побувавши в Казанському університеті і навіть посидівши за партою, де сидів Ленін, я спробував з’ясувати в екскурсоводів, чи справді Ленін так гарно вчився, що ми, всі інші, тільки ганьбили високе звання студента. Оскільки гостями університету були відомі письменники з усього союзу (проходили дні Горького на Волзі на честь 90-річчя письменника), явні міфи нам не розповідали, але й правди казати не наважувались, адже нас супроводжували мовчазні наглядачі з ЦК Компартії. Нижче по Волзі, в Симбірську-Ульяновську, показали нам двоповерховий дім, у якому жили Ульянови. Скажу вам, я б не проти жити в такому домі. І в гадці б немав ніякої там революції. Пізніше я побував на квартирі у Леніна в Кремлі. Троцького, що захопив було царські хороми, Ленін гнівно потурив, то й сам не міг уже там посилитися. Але й ця квартира, що засвідчує скромність вождя, мені скромною не видалася. Власне, мене в ній цікавила тільки бібліотека. Уявіть собі, я там побачив чотиритомний “Словарь української мови” нашого Грінченка. Були й твори Драгоманова. Але найцікавіше шо я почув від ескурсовода, – Ленін за все життя не бував на Україні. А писав про українські проблеми, ніби вони йому боліли. От що значить геній або ж нахабство говорити те, чого не знаєш, із переконанням, ніби тобі відома правда, одна на всіх.

По крові Ленін був інтернаціолістом – пишуть по-різному, але в жилах його ніби і швед гуляв, що загинув під Полтавою, верх над ним брав “друг степів“ калмик, закрався нібито єврей, а росіянин усю цю суміш прикрив слов’янським прізвищем. І я про це не писав би, та коли був розвінчаний культ особи Сталіна, ніхто ще не зважувався визнати порочною саму систему, все пояснювалося відступом від засад марксизму-ленінізму. Тоді й почали нас обережно підводити хлопці, яким тяжко дається звук “р”, до думки, що не буває справжнього політика-інтелігента, котрий не мав би домішку єврейської крові. Леніна вони вважали інтелігентом, отже, спорідненим.

І ще вони твердили: після Леніна імперією ніразу не правив росіянин. Сталін – чи то грузин, чи то осетин. Хрущов та Брежнєв – українці.

Про те, що українським гетьманом довго був Лазар Каганович, не згадували. Переходимо до Йосипа Джугашвілі, що став Сталіним.

Кажуть, потяг до прекрасного змалку в нього був, сам писав вірші. Коли був створений гімн Радянського Союзу, виникла проблема з його перекладом на грузинську мову. Ну, ніяк він не вкладався в грузинську поетику. Переглянувши всі варіанти перекладу, Сталін вибухнув злобою на земляків-поетів: “Самому, чи що, перекласти?“ І переклав би, бо його політичні твори, які мені доводилося вивчати, а окремі збереглися у власній бібліотеці, – це маразм на народному рівні. Мої однокурсники завжди віддавали перевагу Сталіновим творам над Леніновими. Ленін користувався тільки вичитаними фактами. Лише коли прийшов до влади, почав щось мудрувати в практичній площині. Типу, як організувати робсельінспекцію чи кооперацію. Все ж виявилося таким же не життєздатним, як його статеві клітини. Природа, хоч і безглузда, але позбавила Леніна продовжитися в дітях. Однак вона виявилася на цей раз безсилою: революційні збоченці всього світу визначили себе дітьми збоченця Леніна.

Тепер ми знаємо, що розумна Европа боялася революції в ії азіатському, російському варіанті. Мовляв, у них би, просвіщених, все було в міру. Не будемо залазити в нетрі далеких французьких революцій. У щойно прожитому ХХ столітті Леніна зі Сталіним можна списати на азіатчину. А як же батьківщина Ґьоте, Канта, одна з наймудріших націй світу, могла піддатись стадним інстинктам, мов загіпнотезована?

Гітлер так само, як Ленін, на глузд не дуже зважав, зате умів знаходити точки, відповідальні за низькі інстинкти. Хоч сам забавляється малярством, інтелігенцію в спільники він не брав. Бо зневажав її, як кожен невдаха, амбіції якого неспівмірні з можливостями. Але сам себе Гітлер у стаді ніколи не бачив, тільки над стадом. І соратників своїх наближав до себе тільки над стадом.

Був такий архітектор у гітлерівській Німеччині – Шпеєр (прізвище записано на слух). Він мав возвеличити Німеччину в небувалих забудовах столиці. З ним Гітлер іноді дозволяв собі поговорити по-дружньому: “Шпеєр, – впливав він душу, – ми з тобою зовсім іншої раси, як ці маршали, гауляйтери, ми обидва – митці!”

Архітектор справді своїми творіннями ніби підминав землю, вони всідалися на неї громіздко, мов назавжди.

А ви бачили зразки сталінської архітектури? Та придивіться до споруд Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Адміністрації Президента в Києві. Вони не стоять на Землі, вони тиснуть на планету, наче прагнуть зірвати її з орбіти.

Вони не запрошують до себе, а відштовхують.

В Ужгород навідався якось Борис Єгоров – російський письменник, що брав участь у боях за наше місто і написав про це в книзі “Далі буде...” Хотів іще дещо уточнити, дописати на місці.

А зустрівшись зі мною, поскаржився: “В Ужгороді не можна працювати, в Ужгороді можна тільки відпочивати”.

Звичайно, в порівнянні із зачумленою Москвою, наше містечко виглядало курортним.

– А от мені тут найкраще працюється, – сказав я москвичеві. – Я не зміг би працювати в Москві. Я там безбожно втомлююся, навіть нічого не роблячи.

В нас навіть будівля, в якій осіла обласна влада, зовсім привітна, а після того, як сперед неї прибрали Леніна, взагалі виглядає доступною, не знаю, як там почувається Шевченко (йому, здається, звідти доведеться піти, бо ласий шмат землі місто продає під забудову), але я певен, що без Шевченка площа стане правильнішою за формою і опустіє змістом.

Що творилося й твориться в будинку влади – то одне. Але площа – Народна не тільки за назвою, а й за призначенням.

Являв тут народ, бувало, й свою стадну сутність. Коли я був студентом, пам’ятаю, приїхали до Ужгорода радянський та угорський компартійні вожді: Хрущов та Кадар. Народ, що творив їм живий коридор, зажадав почути їхнє живе слово. Коли вождів проштовхнули двері народної ради (так цей будинок називали в народі ще з повоєнних часів), площа, на якій ніжилися під сонцем розкішні троянди, задвигтіла під тисячами ніг і застогнала, мов від орди. Юрба вимагала їй явлення лику вождів. І вони таки з’явилися на балконі будинку, і Хрущов дав усім знати: «Дела у нас в стране идут хорошо!»

Ми ж, студенти, між собою пожартували, що комунізму на Закарпатті не буде. Сказав же Хрущов, що комунізм не за горами.

Вожді поїхали собі, а площа ще довго стогнала від дикості, яку становить у собі людина у масі. Проте вона знала й щасливі години – коли народ виганяв з народної ради комуністичну владу.

За Союзу вождів держави далеко не всі її громадяни могли побачити живцем. Але в нас, на Закарпатті, вони з’являлися. З Брежнєвим мені довелося навіть жити по сусідству. Тоді йшли переговори в Черні-над-Тисою з керівництвом компартії Чехословаччини. Москва востаннє спробувала вернути в своє лоно бунтівного Дубчека. Як відомо, скінчилися переговори окупацією Чехословаччини.

Брежнєв тоді зі своїм почтом осіли в готелі «Ужгород». Хоч, може, сам генсек ночував деінде, – то було не нашого ума діло.

Проте один раз мене таки урівняли з генсеком. Не з Брежнєвим, але з Хрущовим. Щоправда, це відбулося вже по смерті Микити Сергійовича.

Беру довідник «Шевченківські лауреати» 1962-2001. На 591 сторінці (довідник укладено за алфавітом) знайома лисина Хрущова. Мої вуса – на 491 сторінці.

А от брів Брежнєва немає. А могли бути. Колись трилогія книги спогадів Брежнєва, хоч і написана літературними неграми, підлягала вивченню в кожному трудовому колективі. Кажуть, від того галасу, що виник навколо тих спогадів, Брежнєв повірив у їх геніальність і навіть збирався її прочитати.

Сусідство із Хрущовим іще можна витримати – він, будучи главою імперської держави, прийшов поклонитися генієві Шевченку на його могилу в рік святкування 150-річного ювілею поета. А колгоспники наші вперше при цьому почали одержувати, хай і мізерні, але пенсії. Він щось таки хотів доброго зробити, хоча ті спроби були наївними, а в комуністичних злочинах була задіяна вся комуністична верхівка, що вижила при Сталіні, отже – й він.

Та от бачу серед шевченківських лауреатів звичайного літературного спекулянта Володимира Канівця. Цей, не покладаючись на талант, узявся розробляти безпрограшний на той час образ – Леніна. І премію взяв за роман «Ульянови».

Та й це ще не верх блюзнірства у присудженні Шевченківських премій. Найбрудніша постать серед лауреатів – Микола Шамота. Це теоретик соціалістичного реалізму на Україні різав усе, що талантом звалось, без милосердя, але зі злорадством садиста.

І, звичайно, невелика честь потрапити в цю компанію.

Та все-таки, більшість митців, що удостоєні національної премії – від поета Бажана і до нашого Кременя, від Яблонської – до нашого Микити, від Білаша і до нашого Станковича – це люди, з якими варто було жити в одну добу.

Однак для мене немає жодного значення, хто став переможцем якихось конкурсів.

Елітне для мене те, без чого немислимий завтрашній день.

Мистецтво – це лише один із проявів суспільної свідомості. А отже – і несвідомості. І в ньому стільки нежиттєздатного, як і у всіх інших сферах життя.

Всі доцільно спрямовані суспільні режими намагалися поставити собі мистецтво на службу і тим самим облагородитися. Як не дивно, а саме фашистські режими найревнивіше ставилися до мистецьких уподобань. Гітлер нібито говорив, що до митців треба ставитися, як до коней: вони не сміють бути ситими, але й голодними також. Іспанський Франко визнавав, що письменників усіх без розбору належало розстріляти. Однак цього робити не можна, бо це димарі, крізь які виходить чорний дим суспільства. Кажуть, ніби й Сталін якось урезонював чи то Єжова, чи то Берію: «А де я вам візьму інших письменників?» Думаю, це легенда. Кінець кінцем жоден фашистський режим не прославився мистецькими здобутками. Гітлер записувався в одну расу з архітектором Шпеєром. І що з того? Адже амбітні плани архітектора могли реалізуватися тільки за умови тривалої перемоги Гітлерового режиму. А такі режими недовговічні. Найдовше тиранія трималася в Радянському Союзі. Але ж гавкнулася. Тепер твори, породжені соцреалізмом, стали мотлохом. Навіть талановитий Роман Іваничук якось зізнався, що дякує долі, яка надоумила його писати історичні романи. Бо інше, що здавалося тривким, зійшло нанівець.

Але для мистецтва свобода буває небезпечною не менш від тиранії.

Орієнтація на усіх – згубна на особистості.

В кого сьогодні можна завоювати визнання. Народ проковтує, не зморщившись, усе, що йому дають. А та мерзота, яка вважає себе елітою і платить казкові гонорари, все одно рано чи пізно падає пикою в гидоту, яку сама наплодила, і не змиє того навіть свячена вода, а мистецтво тим паче не облагородить.

До речі, бездарні митці нерідко ставали могутніми, навіть страшними політиками. Але даровиті політики не годні стати навіть посередніми митцями. Мабуть, річ таки в тім, що в політиці не можна досягти успіху, не занедбавши душу.

Тому не раджу талановитим митцям іти навіть на запрошення у владу. А раптом знову потягне на мистецтво? А туди нема дороги згори. Тільки знизу. Мабуть, тому, що вище нічого не буває.

Піддався було на політичну вудку великий актор Богдан Ступка.

Слава Богу, вчасно оговтався.

Україні ніколи не бракувало талановитих людей. І совістю народу ставали саме вони. Тому і не гріх вважати їх елітою.

У ХІХ ст. то був, насамперед, Шевченко. У ХХ – Стус.

Але ж яка різниця між Шевченком і просто народом: однаково страждали.

Ба ні, не однаково.

Народ просто мучився своїм болем. А Шевченко тим болем страждав.

Нині в нас засилля слова, яке невміє страждати.

Біль – то лише сигнал. А страждання – то вже мудрість дана тільки людині в рослинно-тваринному світі.

Нова мистецька так звана еліта, що взяла собі в достоїнства всі пороги народу, така ж скороминуща, як політична.

Чому народові ближче Янукович, як Ющенко?

Бо свій чоловік. У тюрмі сидів.

А от Стус не сидів. Стус страждав.

Якщо моя свобода вирвалася з карцеру Стуса, а не з «общаги» Януковича, я ще не закінчився як народ, що має свій елітний генофонд.

Тільки-но збирався завершити статтю, але тут звістка: Закарпатська обласна рада прийняла рішення про визнання в нас окремої нації – русинів.

Сталося. Серед таких умів записую себе в еліту без проблем.
(Екзиль. Науково-мистецький часопис. 2007. №3(8). – С. 4-5)

(Далі буде)

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати