Аварійно небезпечна ділянка життя

Ну просто - такий відтинок дороги: не надто довгий, але пам'ятний... Першою "пішла" чорна перлина. З сережки. З улюбленої срібної пари. Де шукати заміни – не знаю. Відпускаю. Відтак – парасоля. Дурниця. Потім – підбір на чобітку. Відремонтований. Необачний рух на тренажері – синець на литці. Взяла до уваги. Підвернута нога на тім таки підборі на слизькій плитці коридору нової роботи... Зважатиму.

 

О, так, ще: цієї п'ятниці - зачеплені об крісло колготки, а геть на завершення робочого тижня – "виробнича травма" пальця, до крові, коли пакувала ноутбук до сумки. Вже загоїлося. Але це було ще не все – просто піді мною розвалився стілець, на якім сиділа за комп'ютером. Трохи забила стегно і руку. Нічого, куплю собі зручне крісло. Сьогодні ж уранці – сукня: підступне "трісь" по шву, коли сідала в таксі (як казала в таких випадках Раневська, "ніщо не витримує напору краси", чим і втішалася, доки привезли заміну)... Що ж - буде привід вибратися до моєї любої кравчині – давно не бачились, а тепер вже мушу...

 

Вкупі з недільним "приїхали!" - це знаки? Якщо так, то – вірю - лишень на те, аби себе опанувати. Ну бо... Багато відповідальності. Складні рішення. Рішення, котрі можуть щось змінити не лише для мене. Відтак - багато напруги. І - забагато емоцій. Власне, все, як я люблю... Тільки от авто шкода... І шия надвечір болить сильніше... Уже – майже нестерпно...

 

Це – ще й утома? Чи забагато беру на плечі? Ні. Все, що беру – триматиму. І біль – мине... І вже чекаю авто з ремонту. Кермо триматиму міцніше. Обіцяю...

 

Так, зараз у моїй, власне, відчайдушній, але тепер   вщент напакованій інформацією голові – майже постійний інтершум: лишень би не послизнутися; головне – ні в чим не помилитися; дбай - нічого не впусти з-під контролю!; тільки б не занесло... Буду обачною. Мушу. Мене випробовують – я міцнішаю. І йтиму рівно й упевнено, не спотикаючись.

 

А от у снах - я часом падаю... І це... мені подобається...