Третій день “Інтерляльки” був вирішальним

Третій день фестивалю “Інтерлялька” виявився найбільш насиченим виставами, яких пройшло аж шість при незмінних аншлагах.

Третій день “Інтерляльки” був вирішальним

Відкрився день виставою Кошицького театру, який згодом цілком заслужено отримав гран-прі фестивалю. Словаки продемонстрували спектакль з парадоксальною назвою “Рицар без коня”, де сплелися романтика, містика, гумор. Гармонійна взаємодія живих акторів і ляльок зачаровувала. Історія про те, як кінь і рицар шукали одне одного, оповідається то в антуражі старовинної бібліотеки зі стелажами-лабіринтами (привіт Умберто Еко), то у стінах давнього замку, то на битому шляхові. На сцену вихлюпується живе середньовіччя – принаймні, отаке, яким ми нині уявляємо. Тонко іронізується з приводу багатьох історичних міфів, зокрема про народних месників-опришків. Усе максимально продумано і відточено до філігранного рівня.  У блискучому акторському ансамблі кожний відчуває партнера навіть з заплющеними очима – на рівні вібрацій.

Поза конкурсом виступили два студентські колективи. Харківський національний університет мистецтв ім. Котляревського показав “Рибалчину русалоньку” за літературною легендою В. Короліва-Старого. Технічно в основі сценографії – диск-трансформер, який переживає цілий ряд перетворень. Проста історія про кохання козака і русалки завдяки численним суто ляль карським знахідкам і трюкам перетворюється на розкішну містерію. Ну а посмішки, з якими дівчата і юнаки про все це повістують, додають виставі особливого шарму.  

Київський національний університет театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого показав притчу “Стомлений диявол”. Це класичний театр маріонеток, яким вдалося цілком перебрати на себе увагу, рішуче смикнувши ковдру з живих акторів, котрі теж були на сцені. Ляльки схожі на шарнірні манекени, за допомогою яких у художніх вузах навчають малювати людську фігуру у рухові. Але що студенти витворяли з цими ляльками! Дерев’яні  творіння перетворилися на справжніх гутаперчевих хлопчиків. Це була пластика живих істот. Вони носили мотузку і штахети, виконували акробатичні вправи, а їхні  жести були не менш промовисті, ніж у людей. Історія про спокуси людини дияволом вирішена десь у стилістиці народних анекдотів, розказана невимушено, як, очевидно, і слід подавати найскладніші філософські істини.  

“Принцеса А-Чому” – дитяча казка з цілим рядом недитячих вставочок, розрахованих на сприйняття глядачів-батьків. Такий собі міні-роман виховання (у цьому десь перегукується з ужгородським  спектаклем “Чарівні слова”), який спершу сприймається як дидактичний конструктор з різних правил, з яких можна складати композиції на тему “Що таке добре і що таке погано”. Але поступово та історія все більше захоплює глядача, переходить від милих умовностей до проклятих питань, на  які немає відповідей.

“Блакитний шарф” – моновистава аргентинського артиста Фабіана Вілларіала. Це треба було бачити – як одна людина здатна 50 хвилин крутитися у невеличкому просторі, маніпулювати трьома ляльками і цілим рядом предметів реквізиту (в тому числі величенькою каруселлю), говорити кількома голосами і ще й перебувати у зворотному зв’язку з залом!  Техніка просто захоплювала.  Особливо вдався майстрові песик, який насамкінець сприймався глядачем як зовсім жива істота, незалежна від актора.   

Завершила день ужгородська вистава “У нашім раї на землі” (постановник О.Куцик), яка отримала відзнаку за найкраще режисерське вирішення. Спектакль цілком суголосний дитячим віршам і уривкам, мотивам із «Кобзаря”, за якими він і поставлений. Тарасу Григоровичу, мабуть, сподобалося би.         

05 жовтня 2017р.

Теги: