«Де я в житті маю втяти плужок у борозну?..»

Не зрадьмо наші рідні гори…

Петро Скунць

Наталія РЕБРИК: 
Життєвий і творчий шлях Ірини Невицької. 
До 130-річчя від дня народження

Аналізуючи феміністичний дискурс української закарпатської літератури, часто доводиться констатувати якусь ефемерність жіночої творчої долі: яскравий її спалах, активний розквіт, а далі – повне забуття, зумисне викреслення з літературного процесу, свідоме відсторонення від культурно-мистецького життя... А між тим, увага до жінок-авторок мала б бути повсякчас концептуальною настановою. М. Сріблянський свого часу зазначив, що серед жінок у літературі менший відсоток бездарностей; він відчув генетичну запрограмованість жінок-письменниць на «модерністичну революцію»: «жінки очищують повітря нашого мистецтва і дають великий зміст літературі, навіть позначають новий напрям.., письменниці більше дбають про людину, ведуть достойну боротьбу за її визволення» [1, с. 108]. Ще акцентованіший гендерний ракурс зустрічаємо у М. Євшана: «...за той порив, повний конкретної і живої сили, без домішки фрази – я люблю творчість українського жіноцтва...» [2, с. 612-613].

Розмову про «творчість українського жіноцтва» на Закарпатті годилося б розпочати з небуденної постаті журналістки й агронома, піонерки жіночого руху, редакторки й видавця, авторки багатьох дитячих віршів, казок, п’єс, байок, оповідань, першого історичного роману та свого часу надзвичайно популярної повісті «Пригоди Матія Куколки» – Ірини Невицької – діячки, подібних якій «мало можна знайти в нашій історії... Вона – натхненний народолюбець, письменниця, відважна, самовіддана та чесна патріотка, багатостраждальна жінка-мати...» [3, с. 448]. На сьогодні Ірина Невицька має в Україні єдине (!) видання [4] – тож її літературний спадок майже не відомий сучасному читачеві, хоч заявила вона про себе ще на початку ХХ століття й активно розгорнула мистецьку й громадську діяльність у 10-30-х роках, взявши до рук «покинуте предками заржавіле перо, впряглась у ярмо, щоб підняти нашу запустілу цілину серед дуже складних і несприятливих обставин, поклала на себе важкий тягар обов’язків культурно-освітнього діяча» [5, с. 144]. Чеська критика її співставляла з Елішкою Красногорською [6, с. 329]; Михайлові Мольнару вона нагадувала Наталію Кобринську [3, с. 449]; Олена Рудловчак вбачала в її діяльності «будительський струмінь» [7, с. 48]; а за літературними стремліннями й пошуками власної тональності вона близька Олені Кисилівській, Христі Алчевській, Надії Кибальчич, Галині Журбі, Іванні Блажкевич, Марійці Підгірянці, Уляні Кравченко, Ользі Кобилянській, Лесі Українці... Та попри всі ці порівняння (а всяке порівняння, як відомо, кульгає), Ірина Невицька торувала свій шлях в українське письменство, робила це свідомо й уперто, втявши глибоко і не один плужок у літературну борозну, виконуючи «надзвичайно приліжно каменярську працю... до кращого завтра нашого жіноцтва і взагалі нашого народу» [8, с. 3].

Утім, як печально-сумно зауважує Михайло Мольнар, «Ірина Невицька пішла від нас забутою», «підпорядкованою дискримінації, відмежованою від культурного життя свого народу» [3, с. 448]. Чи нема в тому й нашої вини? Ми ж згоджувалися з думкою про те, що І. Невицька – «продажна грошовому мішку, ворожа народу писака» [9, с. 7], а її твори позначені «духом клерикалізму, суб’єктивного дидактизму, християнського моралізаторства і національно-просвітянського обмеження» [10, с. 55]. Згоджувалися?! Але, звісно, не всі. Слід віддати належне нашому землякові, тому ж таки Михайлу Мольнарові, який на сторінках «Дуклі» в 1963 році виступив на захист письменниці, відстоюючи думку, що ця проста дочка Лабірщини прокладала шлях українській літературі, твори якої друкувалися в шкільних читанках та дитячих журналах і були улюбленими серед карпатської дітвори. Також Л. Бабота, В. Зозуляк, Ф. Іванчо, а згодом О. Рудловчак, Ф. Ковач, Г. Чаварга спричинилися до популяризації її творчості в Словаччині й на Україні. І уже, скажімо, у 1996 році у селі Удоль на Старолюбовнянщині з нагоди 110-ої річниці від дня народження Ірини Невицької проводиться науковий семінар «Ірина Невицька – українська письменниця і громадська діячка» [11, с. 61-62], відкривається меморіальна дошка на будинку, де свого часу вона жила. Тож, очевидно, відчувала Ірина Невицька, що «втявши плужок у борозну», полишить по собі добрий слід у пам’яті нащадків, які, хоч частково, та все ж оцінять і зрозуміють, для чого «співати удень пісень про біль», захопить читача галереєю образів нових сильних освічених жінок, мужніх свідомих чоловіків, безпосередньої допитливої малечі; навчить не зневажати слабого, помагати струдженому, любити і шанувати своє, не ганьбитися рідного слова, йти за правду в завзятий бій, щоб відстояти і піднести честь роду.

Ірина та Омелян Невицькі

Цих постулатів дотримувалася сама, цьому вчила власних дітей, таку науку передала нащадкам... «Ми жити хочемо і будемо!» [12, с. 49] – писала Ірина Невицька. Справді, треба було дуже хотіти жити на благо суспільної справи, жити так, щоб про тебе потім згадували всі, хто хоче пізнавати наше минуле, згадували і по-доброму, і по-злому, бо ж стала душею культурного й літературного життя, жила з глибокою вірою в народ, за який готова була прийняти найлютіші страждання, а, як прийде час, й з усміхом умерти. Це не звичайна декларативність, патетика чи пафос. Це, за сучасним психоаналізом, свідома себе самопожертва й самосутня жіночність – та, яка за гарним висловом О. Кобилянської, «є собі ціллю» і складає приналежний ґрунт для повновартісної літератури [13, с. 84]. Цьому свідченням – багате на події, та все ж сумне її життя.

Ірина Невицька народилася 10 грудня 1886 року в селі Збудська Біла Гуменського округу в сім’ї українського інтелігента, гімназійного професора Павла Бурика. Батько, власне, був сином бідного священика, проте вчився в державній мадярській гімназії у Пряшеві, потім у Дебрецені, а згодом в університетах Будапешта та Відня. По закінченні студій навчав сина графа Шмідека і разом з ним багато подорожував: був в Італії, Франції, Югославії, Німеччині, Швейцарії. Тож відповідно стався людиною широкого світогляду. Мати, Анна Ковалицька, донька сільського священика, жінка модерного прогресивного духу. Молода енергійна пара жила щасливо на обійсті діда Андрія Ковалицького, виховуючи трьох дітей: Павла (1883 р. н.), Ірину (1886 р. н.) та Ольгу (1888 р. н.). Але сімейне щастя було недовгим. У 1889 році помирає мати, перехворівши на тиф. «У домі настала безрадність і розпука... Через три роки батько оженився вдруге: Гелена Ханат, добра русначка-українка стала нашою мачухою» [12, с. 51].

Павло Бурик намагався прищепити дітям українські переконання, зберегти в родині національні звичаї та обряди. У хаті говорили тільки українською мовою. Першою книжкою Ірини був «Буквар» Олександра Духновича, і перші вірші навчилася з азбуки: «Мамко, мамко, куп ми книжку...» та «Я русин був, єсьм і буду...».

Щоб уберегти дочку від насильницького мадярського виховання, батько віддає її до німецької початкової школи в місто Сабинів, бо, як він каже, «на мадярщину ще є часу» [12, с. 52].

У 1895 році трагічно, у великодній понеділок, помирає Павло Бурик, заразившись на полюванні «титанусом». Перед смертю взяв обіцянку з дружини пильнувати дітей, а останнім заповів: «Діточки, слухайте маму, будьте добрі, любте свою віру і мову» [12, с. 52].

Гелена Ханат, опинившись у скрутному матеріальному становищі, доклала всіх зусиль, щоб виховати дітей національно свідомими, зробити їх справжніми людьми. З теплотою згадує Ірина Невицька другу свою маму: «Опіка про дітей вижадувала прямо фізичну і духовну роботу, і то все мала вести і вела та тиха, скромна мама чи мачуха. Те слово «мачуха» у такому розумінні, як то звичайно вживається, не хочу і не буду вживати, тільки – мама. То є моя свята повинність, ту жінку, котра так чесно і щиро виховала нас, як Мама, не мачуха, а мама називати» [12, с. 53]. Після закінчення початкової німецької школи Гелена Ханат віддала вчитись дітей у державну мадярську школу, так як іншої в містечку не було. Життя спонукало дівчину вивчити німецьку, угорську та словацьку мови і попри те – не забути свою рідну – українську, якою щоденно користувалась у побуті. Як згодом напише: «Тільки буквар Олександра Духновича і малий молитовник були знаком і зв’язком з рідним словом – руснацько-українським, яке у нашій хаті ніколи не замовкало, але завзято жила наша ціла родина, жила і я в його дусі. Дехто скаже: не є на цьому нічого дивного, похвального, щоб про це згадувати, але я кажу, що було дивного. Бо ми жили у містечку чужім, фанатично вороже настроєнім до руснаків – як зі сторони пануючих мадяр, так і автохтонних католиків, котрі, де лише могли, – не тільки діти, але й дорослі люди, – зневажали руснаків, не щадили надавками “шалений руснак”» [12, с. 53-54].

Великий вплив на формування національної самосвідомості мала і бабуся по батькові, яка особисто зналася з Духновичем, що надихав і її на письменницьку стезю. Вона багато і цікаво оповідала дітям про те, як допомагав бідним, як любив дітей, як одягався, які мав звички. Розказувала також казки, легенди, байки. І все це, звісно, українською мовою. Тож мала Ірка (так називали її в дитинстві) з перших днів свого життя, в родинному колі, від батьків, дідуся, бабусі всмоктувала в себе чарівне українське слово, мелодійну українську пісню, відчувала зримо, як «дух Шевченка стукав на тяжкі двері Карпат», як з граматикою М. Лучкая, букварем О. Духновича, піснями О. Павловича, заступництвом А. Добрянського в австро-угорському парламенті розвивалася народна свідомість, ширилися соціальні домагання і, хоч поволі, та все ж – еволюційно, йшла ренесанція української культури [12, с. 55].

І цілком закономірно, що пізніше (1928) в одній зі своїх статей про Шевченка письменниця зазначить: «Тарас Шевченко безсмертний не лиш як поет в літературі. Для нас він є все: поет, учитель, герой, мученик. Під ударами його слів правди рвалися окови неволі. Гарячим словом правди обличав і проклинав тиранів, двигав невільників, учив і любив свою найдорожчу рідну країну» [14, с. 121].

Юна дівчина тягнулася до знань, любила історію, географію, природознавство, літературу. Тому, мабуть, і вступила до Пряшівської учительської семінарії, але, правда, не закінчила її, бо в 1903 році вийшла заміж за літератора й громадського діяча о. Омеляна Невицького (1878-1939). Після висвячення на греко-католицького священика він разом з молодою дружиною поселяється в селі Чичава, де проживуть шість років, а потім ще дванадцять на парафії в селі Уяк (нині Удоль). Саме з Чичави починається літературна та громадська діяльність Ірини Невицької. Паніматка глибше знайомиться з життям простолюддя, уважно слідкує за працею свого чоловіка, активно допомагає йому, проводячи серед населення культурно-освітню роботу, пишучи статті і вірші, сповнені глибоких патріотичних почуттів, які друкує в «Науці» та «Неділі», що виходили в Ужгороді й Будапешті. Підписувалася вона А. Н., Анна Новак, Гірняк, А. Горняк, Н-ка, Н., Икс, прагнучи залишатися інкогніто.

Ірина Невицька (сидить поцентру) в жіночому товаристві

Знаменною для цього часу була і її стаття «До руських жін», в якій Ірина Невицька чи не вперше піднімає соціальні проблеми карпатського жіноцтва. В Уяку в 1912 році побачила світ різдвяна п’єса «Боже провидіння», котра в тому ж році була відіграна шкільною молоддю, оскільки й була написана для її благородної забави (в 1925 році п’єса опублікована в Пряшеві окремою книгою). Таких п’єс в доробку письменниці є більше: «Рожденственський дарунок», «Судьба» («Доля»), «Радості майстра Фулярдина», «Непорозуміння», «Все в порядку», «Князь Федір Корятович», «Безнадійні» – частина залишилась в рукописах, а частина – загубилась. Кожна з них писалась на злободенні наболілі проблеми. По суті, це відбувалось культивування драматичного роду на закарпатській сцені, як, свого часу, в українській драматургії робили корифеї професійного театру. І робили це свідомо, говорячи сучасною термінологією, як на соціальне замовлення, з метою не тільки плекання жанру, а й максимального наближення до споживача (тобто – глядача, читача), бо ж незаперечним залишається, що успіх будь-якого видовищного дійства залежить від якості тексту і режисури, гри акторів і... сприйняття глядачами. Тож і наші автори ліквідовували брак драматичного матеріалу, пишучи власні драми, комедії, трагедії, водевілі і подібні сценічні постановки. Як правило, в основу лягав колоритно закручений сюжет, додавалися наші закарпатські співучі мелодії й запальні танки, неповторні в кольористиці, фантастично-орнаментальні, чи то вишиті, чи то ткані строї, місцевий діалект – і репертуар театрального сезону інформаційно, та й видовищно, збагачувався. Так, з успіхом на сценах краю йшли п’єси Авґустина Волошина, Василя Ґренджі-Донського, братів Шереґіїв, Олександра Олеся, Миколи Аркаса, Спиридона Черкасенка, Миколи Чирського, Олександра Сливки, Марійки Підгірянки і, звичайно, Ірини Невицької. Відомо, що дві п’єси п. Невицької – «Радощі пана Фулярдина» та історична «Князь Федір Корятович» – ставилися на професійних пряшівській та ужгородській сценах. Хочеться сподіватися, що й інші, збережені в рукописах, дочекаються свого режисера, глядача і критика.

Перші поетичні твори Ірини Невицької, надруковані в «Місяцеслові» за 1913 рік, засвідчили, що в закарпатоукраїнську літературу прийшла не просто перша жінка-письменниця, а жінка-патріотка, що перед світом заявила про свою любов до рідного слова, краю, народу, про готовність стати на жертвенний вівтар заради вітчизни. Треба було мати неабияку сміливість, щоб так відверто заафішувати свої національні переконання, коли урядом проводилась політика денаціоналізації, вкотре розкручувався «язиковий вопрос», а жінки-інтелігентки говорили по-руськи хіба що з прислугою, відспівавши за законом Апонія «Вічную пам’ять» рідній говірці, та, сливе, й народ горда змадяризована інтелігенція називала «глупим, неуком, ще й вонячим руснаком». Саме у цей період напрочуд сміливо й гордо, відкрито й правдиво зазвучав голос паніматки Ірини Невицької, який зумів об’єднати прихильників українського слова. Тут доречно згадати «Спомин» Івана Гриця. 1904 року на похоронах у своєї тітки в Чичаві він познайомився з родиною Невицьких: «Та зустріч врізалась мені в пам’ять, вона мене переродила. В домі Невицьких чув я, по-перше, говорити про такі діла, про які в інших священиків взагалі не говорилося. Про роковину, служницю тут не говорилося, а осередком розмови був народ і його національно-культурне положення... До родини Невицьких став я ходити частіше і тут завжди набирав свіжого підкріплення моїх нових поглядів.., довідався про Шевченка, Франка й інших наших письменників...».

Самозрозуміло, що ліричні герої її перших поетичних творів – народнопісенні. Вони – то наповнені тугою і смутком (образ Сокола в поезії «Ой, соколе, соколику»), то протестом проти шлюбу з нелюбом (образ чорнобривої дівчини з вірша «Чорні очі, темні брови»), а то безжурним щасливим коханням (ліричний етюд «Біля керниці»). Ці твори з погляду тематики та ідейного навантаження цілком природно вплітаються в загальноукраїнську канву закарпатської тогочасної літератури, означену іменами сучасників поетки В. Ґренджі-Донського, Д. Торисина-Зубрицького, О. Олеся, П. Міговка, М. Вурсти, Ф. Лазорика, М. Щербей, Ю. Боршоша-Кум’ятського, М. Підгірянки, М. Божук та ін.

І художні тропи у них традиційні. Приміром, у поезії «Чорні очі, темні брови» постійні епітети: чорні очі, темні брови, біле тіло, біленький світ, чужі люди і т. п.; метафори: в личках кров бурлить, дали в найми – поховали мій біленький світ, порошені кроки стали сльозами, правдонька сія; порівняння: жила в мами калиною, в вікні рожею, тепер з мене зв’ялий квіток; метонімія – [нелюб] – пузатий, кривогубий. Якщо врахувати, що в тому часі активно ширилося москвофільство і «русский литературный язык», то наведені вище поезії Ірини Невицької набирають ще більшої ваги, оскільки це твори, якими можна було добитися до душі народу, щоб не зістав він убогим і некультурним.

Ірина Бурик, 16-річною вийшовши заміж за Омеляна Невицького, одного з найсвідоміших народовців і письменників єпархії Пряшівської, стає натхненницею і помічницею в освітньо-патріотичній діяльності свого вінчаного мужа.

Омелян Невицький – особа напівлегендарна – життя його мало досліджене, а громадська, політична, просвітницька, священицька діяльність належно не оцінені. Народився він 20 червня 1878 року (різниця між подружжям була 8 років) в селі Шеметківці на Свидниччині у сім’ї національно свідомого священика. Початкову й гімназійну освіту здобув у Пряшеві, теологічні студії закінчив в Остригомі та Пешті. По закінченні працював професором й вихователем Пряшівської учительської семінарії, де й познайомився з майбутньою дружиною. По весіллі висвятився на греко-католицького священика (1903).

Ще під час богословських студій молодий теолог активно віршував, писав патріотичнопубліцистичні статті, які поміщав у газетах «Наука», «Село», львівській «Українській правді». З історії відомо, що 8 листопада 1918 року (після розпаду Австро-Угорщини) завдяки його організаційним заходам у містечку Стара Любовня відбулась велика народна маніфестація, яка прийняла рішення про відрив Закарпаття від Мадярщини і приєднання його до ЗУНР. Було обрано перший народний орган русинів-українців – Руську Народну Раду, в циркулярі якої однозначно заявлялося: «Ми русини!.. На другому боці Карпат живуть такі ж самі русини, як і ми. Їх мова, звичаї та віра такі ж, як і в нас, а тому вони наші брати. З ними ми етнографічно становимо один великий багатомільйонний народ...» [15, с. 40-43]. Про ці події знаходимо захоплюючі спогади в Авґустина Волошина [16], Вікентія Шандора [17], Юрія Шереґія [18], Юліяна Химинця [19] та ін. Про державні змагання закарпатоукраїнців читаємо і в Ортоскопа: «Перший організаційний круг утворився якраз на заході, в найдальшій закутині українських земель. Провід визвольного руху взяв на себе піп Ем. Невицький. Він пішов за гаслом злуки з Україною, яке лунало серед широких мас.., в коротшім часі об’їхав сам багато сіл та приготовив їх до окружного з’їзду... Дня 8 листопада 1918 р. відбулося в Любовні перше велике віче українських народних мас і делегатів революційних рад... Тут серед великого одушевлення рішено відорватися від Мадярщини і злучитися з Україною»  [20, с. 9]і т. д.

О. Невицький був добре обізнаний з українською історією і культурою, відкрито називав себе українцем, ще з 1905 року був активним членом Львівської «Просвіти», а з листа Любиці Баботової у видавництво дізнаємось (це її власне припущення), що на національне усвідомлення себе українцем на Омеляна Невицького вплинули лекції пізнішого митрополита Андрея Шептицького, які той читав у Будапештському університеті, коли молодий теолог студіював там разом з Долинаєм та Шереґієм [21].

З вищенаведеного стає зрозумілим, чому обурена частина змадяризованих уніатських священиків називала О. Невицького «русинським бунтарем». Кінцем 1919 року за його сприяння  виникла й розгорнула свою діяльність Ліга русинів, об’єднавши найсвідоміших представників руської інтелігенції. На прохання губернатора Г. Жатковича уяцький священик їде в Америку провести грошову збірку серед земляків і спаралізувати москвофільський вплив А. Бескида. Повернувшись додому, стає об’єктом переслідування з боку ворожих до українства сил, а в 1921 році після обшуку на помешканні Невицьких, еміґрує до Америки, де проживе решту свого життя.

Наслідком від’їзду чоловіка й батька за океан було переселення сім’ї Невицьких до Пряшева.

Між горами, у зелені і квітах,

Немов на дні заквітчаної чаші —

Закоханий у голубих блакитах

Стоїть осяяний, надхненний Пряшів...

Високо знявся готикою храмів...

Пливе життя співучими струмками...

І спомини усміхнені снуються

По стежечках розкішних рай-городів...

Справді, їй, молодій, 35-річній паніматці з шістьома дітьми на руках, залишаться хіба що спогади і вічне почуття любові до того, хто спричинився до її духовного зросту, до її самореалізації  як освіченої, демократично настроєної і національно свідомої людини. Не відомо, чи вони ще колись зустрічалися аж до його смерті (30.12.1939, м. Міннерсвіль, штат Пенсильванія, США), та серця їхні билися завжди в унісон, а душі через роки й океани ще міцніше єднались між собою.

Керолайн Гейлбран влучно підмітила слов’яно-ментальну суть жіночності: «Бути «справжньою жінкою» – значить ставити мужчину в центр свого життя і допускати в перебігу останнього єдино ті події, котрі не суперечать основоположній ролі чоловіка...» [22, с. 20-21] І хоч це висловлювання сказане з іншого приводу і сприймається у феміністичному дискурсі, все ж воно найкраще окреслює подальшу долю Ірини Невицької, яка безоглядно і жертвенно віддалась служінню Великому Чину.

Магічний дух старих учительок:

Переписи тістечок, вишивання

І в окулярах «Псалтиру» читання,

Народовецький визначено крок.

Переспіви лемківських пісеньок,

Як бджілка та, усе життя при ділі.

Репетиційні зали, водевілі,

І Айзенштайн, і Чаплін у кіно.

Інтелігентний Пряшів, Еперєш –

До нього на спочинок ти прийдеш

Опісля літ виснажливої праці... [23, с. 9]

Пряшів... Це місто стало середовищем найпишнішого розквіту таланту Ірини Невицької, тут вона сягла вершин громадської та творчої діяльності. Пряшів став для неї оберегом і фортецею, відрадою і останнім прихистком. Саме тут 22 березня 1922 року нею був заснований «Союз руських жін», який мав за мету активізацію освітнього та духовного життя українців Східної Словаччини. Союз організовував недільні школи, гуртки художньої самодіяльності, сприяв заснуванню дівочого монастиря сестер Василіянок. Так, Ірина Невицька як голова «Союзу руських жін» передала єпархії 10000 крон (ці гроші були спонсоровані тодішнім апостольним адміністратором В. Мартяком з Америки на неозначену ціль), щоб уможливити поселення дівчат-василіянок у монастирі. Заслугою Союзу було видання, на жаль, єдиного жіночого календаря, що містив 17 статей пані Ірини.

В аматорському драматичному театрі, керівником якого була ця невтомна діячка, ставилися п’єси класичної української та зарубіжної літератур, а також її власні. Так, відома її драма «Огонь», прем’єра якої відбулась в Ужгороді 14 грудня 1930 року. Її постановку здійснив «Союз Підкарпатських студентів у Празі» з нагоди 10-річчя свого виникнення та 25-літнього ювілею творчості авторки. Із спогадів Ю. Шереґія довідуємось, що п’єса Ірини Невицької «Огонь» знайшла свого глядача і критика. У рецензії на виставу читаємо: «Драматичний кружок «Верховина» відіграв п’єсу досить інтересну, в ній виведені типи, яких наші драматурги навіть в Галичині ще досі не зачепили. Правда, подекуди слабі зв’язки, а занадто довгі діалоги, особливо судового розслідування, що тягнуться протягом двох дій. Тільки для інтерпретування потрібно добрих акторів. Коли це є, то справді бачимо психологічний аналіз села» [18, с. 214].

До пряшівського періоду творчості слід віднести й поважну кількість поезій, якими Ірина Невицька, за висловом Вишнянського (В. Желтвай), «аж сипле». Чимало їх друкується в Русскому слові». Поетка торкається найболючіших тем. Скажімо, у поезії «Доля маковичанина», побудованій на досить поширеному в літературі прийомі зіставлення, чи, скорше, паралельного змалювання двох світів: природи і людини, йдеться про сизого орла, що літає за сині гори, несучи з собою «біль Маковиці» по далеких світах. Відлітаючи, він прощається з лісами, полями, річками, соловейком, тобто зі всім, що миле серцю. З якою метою покидає рідні простори орел і чи повернеться до них знову – не відомо. Та, власне, це й не головне. Основне ідейне навантаження несе на собі друга частина вірша, де йдеться про долю маковичанина. Ліричний герой прагне відшукати щастя в широкому світі. Він ще тільки збирається залишити Маковицю, стоїть на розпутті (мимоволі зринає асоціація з нашими сезонними заробітчанами...), кидає оком на довколишню красу і розуміє:

Ні, не піду, повернуся,

Маковице, д’тобі.

Лиш в твоїх гаях сміється

Щастя, доля до мні... [4, с. 236]

Відвічну філософську проблему «для чого живу?» Ірина Невицька розв’язує напрочуд просто: кожен повинен у своєму житті втяти плужок у власну борозну на рідному полі, чи іншими словами: самовіддана праця на благо Вітчизни зробить тебе щасливим. І все. Це просто. Інше – побічне, другорядне, несуттєве...

У подібному ключі написана поезія «Соловей», присвячена Його Преосвященству доктору Дионизію Нярадію, який прославляв Бога руським словом у далеких закутках і найменших селах, гоїв рани бідним і потішав сиротину, пробуджував народну свідомість, віддав свою щиру любов і серце Карпатам [4, с. 237].

Як балада сприймається поезія «Карпатським героям». У Карпатському краю, між високими горами, де швидкоплинна Тиса, над якою шелестять берези і смереки, насипана висока могила. Вона поросла травою, березовий хрест схилився до землі, бо давно відлунав бій і забувся канонадний рев, висохли материнські сльози, «та ніколи не забудем карпатських героїв!». Могила безіменна. У ній похований молодий хлопець-сокіл, «що живот за край цей положив, буйну головоньку тут спочив». Пам’ять про його геройський вчинок свято бережеться живими: «Під хрестиком біла ружа густа зацвіла...» [4, с. 237].

Про плекання рідної мови говорить Ірина Невицька в поезії «Рідне слово» [4, с. 241]. Сьогодні воно звучить лиш «шепотом», тож годилося б його, «як найкраснішу квітку, щодня поливати дрібною сльозою». А у вірші «Завіяв вітер» [4, с. 240] поетка вірить, що над Карпатами зійде весняне сонце і цей сумний край перетвориться в справжній рай.

У згадуваному вже «Русскому слові» в рубриці «Читальня» поміщає Ірина Невицька поетичний переказ про прихід князя Федора Корятовича в Карпати, де головна ідея – злука українських земель [4, с. 239].

Є твори інтимного плану («З-поза гаю сонце сходить...», «У цвітистім оконечку стою я» і под.), що нагадують українські народні пісні, а також гумористично-сатиричні («Плітки», «Ґутен таґ», «Страх», «Той, хто смілий...» і под.) [4, с. 238-242].

Пані Марія з подивом довідалася про видання творів
своєї родачки Ірини Невицької в "Ґражді". Думала, що про неї давно забули...

Безперечно, поетична творчість Ірини Невицької вражає наївністю й хибує формою, проте є щирою й патріотичною, а якщо врахувати незакінчену освіту авторки й чужомовне оточення, то видається цілком прийнятною, принаймні, вартою уваги й пошанівку. «Як поет, Невицька слабка, – пише О. Рудловчак, – немає в її віршах гнучкості, вони часто аритмічні, важкі, хоча більшість своїх поезій вона намагалась укласти в ритм і мотиви народних пісень, щоб і цим продемонструвати свою пов’язаність з народною поезією і забезпечити кращий доступ своїм творам до мас... В поезіях Невицької – патріотичні заклики, релігійно-моралізаторські мотиви, повчальні теми, особливо виступи проти пияцтва і забобонів,.. інтимна і громадська лірика» [10, с. 131].

У царині прози Ірина Невицька посідає вагоме місце в літературі Закарпаття як авторка першого історичного роману «Правда побідила» (1923). Михайло Мольнар у 1958 році у розмові з письменницею довідався і згодом у своїй публікації подав цікаві дані про історію видання роману. Твір був вільною переробкою відомого роману Г. Сенкевича «Quo vadis» («Куди йдеш?»), публікувався в ужгородській газеті «Русин» з продовженням. Цю працю Ірина Невицька робила на прохання Ф. Тихого, чеського професора, який у тому часі жив і працював на Закарпатті. А в якості гонорару письменниця одержала тираж свого твору, виданого окремою книжкою. Так і з’явився на Закарпатті перший історичний роман [4, с. 452]. Твір переносить нас у добу переслідування християнства і має посвяту тим, «що борються за правду і волю». Олена Рудловчак оцінює його як бажання автора покласти підвалини для розвитку великого прозового жанру і бачить у ньому тільки історичну вартість [7, с. 371].

З дослідження Антоніна Гартла дізнаємось, що Ірина Невицька працювала ще над одним історичним полотном під назвою «Борис Коломанович» про сина угорського князя Коломана й дочки київського князя Святополка Предслави [6, с. 330]. Хоч доля твору для нас не відома, гадаємо, що саме про нього згадує В. Ґренджа-Донський, ставши в обороні своєї історичної повісті «Петро Петрович», що побудована на аналогічній колізії. Є всі підстави припускати, що «Борис Коломанович» та «Петро Петрович» мали й однакові засадничі авторські позиції щодо використання історичного тла для реалізації конкретних національно-ідейних концепцій. Варті уваги й оповідання, що увійшли до збірки «Дарунок» (1929). «Ця цінна китиця рефлексій із нашого життя» в цьому ж році ввійде до «Антології підкарпаторуської літератури» в перекладі на чеську мову. Авторка виступає в них як добрий психолог, порушуючи актуальні і сьогодні проблеми любові до ближнього, добра і зла, свого і чужого, людини і війни, людини й обставин, рівності перед смертю і Богом, духовної єдності багатих і бідних, простих людей та інтелігенції, моральних і матеріальних цінностей і т. д. З огляду на ідейно-тематичне звучання мала проза Ірини Невицької стоїть в одному ряду з оповіданнями О. Маркуша, Л. Дем’яна, Ю. Станинця, Ф. Потушняка, Ю. Федьковича, І. Франка, М. Коцюбинського і под. Але тільки з огляду ідейно-тематичного! Що ж до художнього рівня, то оповідання Ірини Невицької – предтеча закарпатоукраїнської соціально-психологічної прози, і як всякий предтеча свідчить лише про вміння авторки економно будувати сюжет, схоплювати настрій, окреслювати сільський побут, помічати сумне чи смішне у повсякденному житті, а також про неабиякі її композиційні здібності. І ще одне, на наше глибоке переконання, вельми суттєве: ці твори стилево явно тяжіють до феміністичної літератури: манера подачі, психологічне вмотивування вчинків героїв, легка лірична імпресія видають, що написані вони рукою (скорше — душею, серцем) шляхетної пані. Принаймні, після їх прочитання складається враження, що подібне зустрічалося вже в Марка Вовчка чи Ольги Кобилянської... Можливо, це справді тільки враження.

У 1930 році Ірина Невицька стала засновницею культурно-освітнього товариства «Просвіта» в Пряшеві. У цьому ж році видає першу газету «Слово народа», друковану українським фонетичним правописом. На її сторінках розгорнулися дискусії щодо утвердження української мови як народної, зрозумілої населенню. Ірина Невицька писала: «Нам не язика треба, бо ми його маємо – здоровий, красивий, як дзвін, але треба нам культуру власного язика...» [7, с. 124].  

За Оленою Рудловчак, «теоретично орган “Слово народа” мав суворі вимоги до літератури: ...знати літературну українську мову і тоніку віршування, мати широкий кругозір.., створювати і національні цінності, світові.., прекрасно знати і минуле, і сучасне свого народу, знати поезії кращих українських поетів, вирватись з місцевого «болота – незнання, байдужості, кволості, безпросвітності, тупості і короткозорості, перерости все це...» [7, с. 124].

Народовці, керівним органом яких була газета «Слово народа» і погляди яких поділяла Ірина Невицька, закликають до національного пробудження з летаргічного сну, пасивності, закостенілості. Вони попереджають противників народної мови, що прийде час і народ заставить їх визнати свою мову. Правду, яку народовці кидали у вічі охоронців застою й відсталості, важко зносили ті, що прагнули спокою й нерухомості, збереження «порядків давнини». Газета виходила двічі на місяць українською літературною мовою. Цим вона багато років випередила своїх сучасників на Пряшівщині. Проте Невицькій в її починанні не щастило: було забагато ворогів, для яких українська газета – як сіль в оці. Після того, як один їз найвідданіших співробітників газети, зацькований мовною боротьбою та всілякими інтригами, покінчив із собою, й не було коштів на подальші видання, Невицька переїжджає в Ужгород (1933). А. Волошин бачить у тому переїзді й інші причини: «...щоб дітей своїх могла в народнім дусі вишколовати і щоби для себе знайшла ширше поле праці...» [8, с. 3]. Зараз же вона закладає тут жіночу секцію товариства «Просвіта», стає заступницею голови «Жіночого Союзу» (опікується філіями від Перечина до Ясіня). Очолювала «Союз» дружина майбутнього Президента Карпатської України – Ірина Волошина, а членами були – найповажніші жінки краю: пп. Клемпушова, Тисовська, Горбачевська, Станкова, Бращайкова, Косникова й ін. Своєю метою бачили згуртування всіх українок краю і їх боротьбу за національні й господарські права. Вони вважали, що українська жінка повинна вирватись із безрадного господарського становища шляхом праці над собою. Крім того, висували чималий перелік політичних, національних і соціальних вимог.

Як згадує Марія Химинець, «початок для піонерок жіночого руху на Закарпатті був тяжким, бо треба було переборювати багато перешкод» [19, с. 359]. Але вже в 1934 р. українське жіноцтво нашого краю було настільки сильним, що взялося до організації першого Жіночого конгресу. Ініціювала й активно організовувала, а потім і проводила його, зрозуміло, Ірина Невицька. Це було поважно-величне зібрання, в якому взяло участь десь 3000 жінок і 1500 чоловіків, з найвищим державним представництвом в особах єпископа Стойки, начальника міста Грабаря, дир. А. Волошина, сенаторок з Галичини М. Рудницької, О. Киселевської та Павликовської; з великою Службою Божою, величавим ходом містом і зложенням вінків до пам’ятника Т.-Ґ. Масарику, духовим оркестром, декорованими возами і вітанням пластунів. Конвенція закінчилась прийняттям резолюції, готовністю жінок боротися за свої права [24, с. 1-4].

Та все ж, попри надзвичайну громадську зайнятість, Невицька пише. Перо її мужніє і міцніє, форма удосконалюється, образність поглиблюється, очищується мова. Незмінною залишається ідейність творів. Привертає увагу вірш «Верховина». Авторку турбує нещаслива доля її краю, в душі звучать тривожні запитання:

Чом ти, наша Верховино,

Чом ти така бідна?

Чом на світі занедбана

Твоя нива рідна? [4, с. 242].

Згадаймо Франкове: «Чом, чом, чом, земле моя?», або Тичинине: «Чом так рідко ростуть колосочки?», чи, може, Ґренджове:

Що у тобі все так сумно,

Бідний ти мій краю? [25, 78].

Як і Франко, Тичина і Ґренджа, Ірина Невицька впевнена, що кращий час для Верховини настане, але це буде при умові, якщо її діти любитимуть рідне слово, руську пісню, карпатську землю, «навчаться ниву обробляти, засіють свободи квіти». Поетеса свідома того, що русини-українці здобудуть для себе гідне місце серед інших народів тільки в боротьбі за свої права, за щастя для нащадків. Тому й звучить у вірші «Вечір зоряний» заклик до боротьби:

Повстань, народе славний!

Словом воєводи гримни:

– Вперед! Вперед в завзятий бій! [4, с. 246].

Ірина Невицька відчуває пробудження в народі, чує глухий гомін, бурління, яке набирає сили, бачить топір над головами тих, що перешкоджають переможному поступові народних мас. У короткому, але порівняно з іншими, високохудожньому вірші «Що то за гомін?» [4, с. 248] емоційно і піднесено звучить патріотичний мотив, оздоблений символом (топір) та алегорією (гомін).

Цікавий за містом і оригінальний за формою вірш «Ефіальти» [4, с. 247]. У перекладі з грецької «ефіальт» – «зрадник», точніше один з Алоадів – братів-велетнів, які шляхом зради намагалися побороти богів і домогтися кохання богинь, та за це були жорстоко покарані: прокололи один одного списами, якими намагалися влучити в Артеміду. У поезії Ірина Невицька говорить про вищий вияв зради – зраду національну, зраду Вітчизні, прирівнюючи її до зради Іудою Христа за 30 сріберників. Ця тема була актуальною в часи Івана Франка, Богдана Лепкого, Василя Пачовського і залишається такою ж у часи Олександра Олеся, Івана Ірлявського, Василя Стуса, Дмитра Павличка, Петра Скунця... Дорікаючи запроданцям рідного народу, порівнюючи їх з гадом кусачим, називаючи їх рабами, іудами й псами, просить все ж опам’ятатися:

Блудні сини народу,

Верніться, верніть! [4, с. 247]

Дається до аналізу й поезія «Дзвін перемоги» [4, с. 245], в якій без зайвої патетики накреслюється шлях, що має пройти закарпатський народ, щоб досягти своєї мети – свободи, науки, правди, долі.

Безсумнівно, вірші цього періоду здебільшого громадянського звучання. Можливо, їм не вистачає ліричної напруги, витриманого віршового розміру чи досконалої рими. Можливо, вони швидше нагадують віршовану публіцистику, та все ж заслуговують на увагу, оскільки торували шлях українській літературі на закарпатській землі, були першою її борозною...

У тогочасних закарпатських виданнях – «Пчілка», «Наш рідний край», «Русин» – друкувались віршовані та прозові байки Ірини Невицької «Кінь та Осел», «Мухи», «Осел і Тиса», «Бджола і Мухи», «Віл і Жаба» [4, с. 241-242]. Мораль їх полягала у вихованні любові до чесної праці, рідного слова, своєї землі, а втілювалася традиційними образами: Кінь, Бджола, Віл – позитивними, Муха, Осел, Жаба – негативними.

Лебединою піснею Ірини Невицької є повість «Пригоди Матія Куколки» [4; 26; 27]. Це, як у відомого поета: ми говоримо «Невицька» – розуміємо «Куколка», ми говоримо «Матійко» – розуміємо «тета Іренка». Вона створила образ хлопчика-сироти, що став близьким і рідним не одному поколінню карпатських дітей. Невичерпна фантазія, безмежна уява, сердечна доброта, гострий розум, кмітливість і винахідливість, вміння співіснувати з чужими йому людьми, викликати в них співчуття та милосердя, прагнення розбити стіну відчуженості та безсердечності викликають не тільки позитивні емоції, а й бажання творити добрі справи. Він схожий на Тома Сойєра, коли бешкетує, на Франкового Гриця, коли ходить до школи, на героїв Божени Нємцової з «Бабусі», коли помагав старшим, на Тютюнникового Климка, коли вчиться у майстра Шкробайла, на хлопчичків Алкотової, коли розходжує ярмарком, він схожий на наших дітей, адже вони теж бешкетують, помагають, вчаться...

Уперше повість прийшла до дітей зі сторінок журналу «Пчілка» у другій половині 20-их років, де були видрукувані окремі частини твору. А слід сказати, що повість складається з невеликих оповідань, кожне з яких може існувати самостійно. окремою книжкою мала вийти в 1939 році за редакцією М. Мухіна в Хусті. На жаль, цього з об’єктивних причин не сталося. Книга побачила світ тільки у 1968 році в Пряшеві, вже після смерті письменниці, й то лише перша частина. Лише в 1994 році Словацьке педагогічне видавництво випускає у світ «Пригоди Матія Куколки» в чотирьох частинах: «Матій Куколка на селі», «Матій Куколка на ярмарку», «Матій Куколка у майстра», «Матій Куколка в місті». Як підкреслюють із жалем Л. Баботова і Л. Лешканин у передмові, «останній розділ «Матій Куколка – вояк» залишився незакінченим і тому його не публікуємо...» [27, с. 7] Шкода... А, може, й ні... Якщо змінити назву і кілька імен, то оповідання «Подарунок» могло б стати останньою частиною повісті, тим більше, що відомо, що Матій Куколка гине. Але померти може будь-хто, а Матій мусить героїчно померти, так, як це зробив Андрій задля Мирона.

Зауважимо також наступне: у видавництві «Ґражда» маємо до диспозиції рукописи Ірини Невицької, так щиро і щедро передані її внуками Емілом і Наталкою. Серед них – і частина непублікованих розділів про Матія Куколку. Сподіваємось, що у ближчому часі при виданні повного зібрання творів Ірини Невицької вони побачать світ.

А ось як сприймають Матійка сучасні діти: «Прочитав я книжечку скоро.., з великим інтересом, захопленням і без особливих проблем... Я був задоволений прочитаним, попросив розповісти мені про авторку... Підготувався до уроку позакласного читання. У класі слухали зацікавлено, бо про письменницю та її повість нічого ще не чули...» (Андрій Р., 11 р.) [28, с. 5].

Це сьогодні – не чули, а колись, з нагоди 25-річчя творчої діяльності, згодом – 50-річчя від дня народження письменниці в будинку «Просвіти» закарпатська прогресивна громадськість влаштувала урочисті вечори [29; 30; 31; 32]. З вітаннями та доповідями на них виступали А. Волошин, Ю. Шереґій, Ю. Бращайко, Ю. Ревай, В. Гаджега, В. Желтвай, М. Бращайко, В. Ґренджа-Донський, П. Яцко та ін. Їй читали вірші Зірка Ґренджа-Донська, Анна Корж, Уляна Кравченко, їй бажали під сивим волоссям носити молоду охоту, молоду силу своїх благородних почувань, щоб сіяти зерна своїх ідей для блага улюбленого нею народу, їй співали «Многая літ», дарували квіти, аплодували стоячи... Уявляється вона – вельми скромною, до сліз зворушеною, можливо, щасливою...

Із сумерків імли,  з мрачних глибин

Підняла нам вона завітнії скрижалі.

Ми підемо за голосом її все далі... [32]

Та чомусь не пішли... Не схотіли засіяти ту нивку, що так жертовно розорювала вона своїм невгамовним плугом... То чи є надія, що наші діти зберуть покоси?..

Після придушення Карпатської України Ірину Невицьку прихистив Пряшів. Останні роки, коли вона відійшла на заслужений відпочинок і могла очікувати від своїх земляків теплого ставлення й пошани, були втіленням байдужості і невдячності [33]. Забутою відійшла вона у вічність 21 листопада 1965 року. Похована у Пряшеві...

У день, коли умру, ти не заплачеш...

Погасне тихо зірка в далині,

Я відійду і більше не побачиш

Ти смутку у мені.

Я відійду блакитними шляхами,

Уже назавжди і без вороття...

Тоді згадай все гарне, що між нами

Було ще за життя.

Ті дні, щи їх ми разом проспівали

По шовках трав, по соняшних квітках,

Ті вечори, що тихо догоряли

Над нами в небесах,

Ті ночі, що тремтячою сльозою,

Спливали в тиху пісню веретен, –

Заквітнуть знов криштальною росою

У тіні хризантем... [34].

Згадаймо Невицьку...

Література:

1. Сріблянський М. Боротьба за індивідуальність (З літературного життя р. 1911 на Україні // Українська хата. – 1912. – Кн. 3-4

2. Євшан М. Леся Українка // Українська хата. – 1910. – Кн. 1

3. Мольнар М. Згадка про забуту письменницю Ірину Невицьку. У кн: М. Мольнар. Зустрічі культур: З чехословацько-українських взаємовідносин. – Братислава-Пряшів, 1980. – с. 448-454.

4. Мандриченко Любов. «…Де я в житті маю втяти плужок у борозду?..». – Ужгород: Ґражда, 2005. – 274 с.

5. Рудловчак О. Післямова. У кн.: Ірина Невицька. Пригоди Матія Куколки. – Словацьке педагогічне видавництво в Братиславі. – Братислава-Пряшів, 1968.

6. Hartl Antonin. Literarni obzoreni Podkarpatskych Rusinu. – Прага, 1930. – 70 с.

7. Рудловчак О. Біля джерел сучасності: Розвідки, статті, нариси. – Пряшів, 1981. – 420 с.

8. Волошин А. Ірена Невицька: Промова дня 10. ХІІ в товаристві «Просвіта» з нагоди 50-літнього ювілею письменниці // Свобода. – Ужгород, 1937. – 2 січ.

9. Гірські квіти. Збірник творів закарпатських авторок / Упоряд. В. Микитась. – Ужгород, 1962. – 142 с.

10. Поети Закарпаття. Антологія закарпатської поезії / Упоряд. В. Микитась, О. Рудловчак. – Пряшів, 1965. – 662 с.

11. Яцканин І. Вивчати літературну спадщину // Дукля, 1997. – ч. 1

12. Невицька І. Моя праця: Спогади про моє життя // Дукля, 1991. – ч. 2. – с. 49-57

13. Забужко О. Хроніки від Фонтінбраса: Вибрана есеїстика 90-х років. – К., 1999. – 340 с.

14. Невицька І. Тарас Шевченко // Пчілка. – Ужгород, 1928. – Р. VІ, ч. 7

15. Творидло М. З кращих днів на Підкарпаттю // Календар «Просвіти на 1923 рік. – Ужгород, 1922. – С. 40-43

16. Волошин А. Твори. – Ужгород: Ґражда, 1995. – 488 с.

17. Шандор В. Спомини. Т. 1. – Ужгород: Ґражда, 1996. – 388 с.

18. Шереґій Ю. Нарис історії українських театрів Закарпатської України до 1945 р. – Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто-Пряшів-Львів, 1993. – 410 с.

19. Химинець Ю. Тернистий шлях до України. – Ужгород: Ґражда, 1996. – 396 с.

20. Ортоскоп. Державні змагання Прикарпатської України. – Відень, 1924

21. Лист Баботової М. від 15 березня 2004 року. – Архів видавництва «Ґражда». – 8 с. 

22. Heilbrum, Carolyn G. Writing a Woman’s Life. Balantine Book, New York, 1988

23. Мідянка П. Трава Господня. – Львів, 2001. – 24 с.

24. Газ. «Українське слово». – Ужгород, 1934. – 31 трав.

25. Ґренджа-Донський В. Скільки... // Ґренджа-Донський В. Твори. - Т. 1. - Вашінґтон: Карпатський Союз, 1987. - 488 с.

26.  Невицька І. Пригоди Матія Куколки. – Словацьке педагогічне видавництво в Братиславі. – Братислава-Пряшів, 1958. - 154 с.

27. Невицька І. Пригоди Матія Куколки. – Пряшів, 1994

28. Ребрик А. Нова зустріч з Матієм Куколкою // Бджілка. – Ч. 1. – Ужгород, 1994.

29. Гриць І. Спомин: З нагоди 50-літнього ювілею п. І. Невицької // Учительський голос. – Ужгород, 1937. – ч. 1.

30. Желтвай В. [Вишнянський]. Невицька. 1905-1930 // Свобода. – Ужгород, 1930. – Р. ХХХІ, ч. 1.

31. Зубрицький Д. [Торисин]. Ірина Невицька, її 25-річна літературна діяльність // Підкарпатська Русь. – Ужгород, 1930. – Р. VІІ, ч. 6.

32. Кравченко У. В день 10 грудня // Українське слово. – Ужгород, 1936. – ч. 44.

33. Рудловчак О. З творчого доробку Ірини Невицької // Дукля. – Пряшів, 1991. – ч. 2. – С. 48-49.

34. Ребрик Н. Степан-Севастіян  Сабол (Зореслав). – Ужгород: Ґражда, 1998. – Шкільна серія. – Випуск 3.

Стаття написана у співавторстві з Любою Мандриченко.

Теги: Ірина Невицька

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати