Зайці – це не тільки цінний сміх

зайці, міх

“За двома зайцями” М.Старицького – дитинство українського театру, до якого завжди кортить повертатися. Хто би колись подумав, що ця комедія стане такою знаковою? Нібито звичайний анекдот, який драматург розтягнув на цілу п’єсу. А от – на тобі. Попри цілком вдалу екранізацію вона все одно не сходить зі сцени, причому кожний театр знаходить там щось своє, не побачене іншими.

            Луганська версія вийшла досить несподіваною. Це якесь повернення до витоків (порівняно з фільмом) – до літературної основи, до бурлеску, до буфонади, навіть блазнювання, яке закладав туди драматург. Блазень може сказати багато того, чого не ніколи не дозволить собі звичайний придворний. Так і ці актори – вони не повчають, не виховують, нічого не прорікають, вони просто захоплено граються, мов малюки. Але насамкінець відчуваєш, що тобі повідали щось езотеричне, що між усіма приступами реготу у тебе проникло і щось таке глибинне, чого ти раніше не знав.  

Актори грають, самі відчуваючи кураж від власної гри. Вони постійно заводять одне одного, а відтак фонтанують своєю енергією у глядацьку залу, заражаючи нею усіх. Це стиль ярмаркового балагану, де всі усіх поважають, кожний собі на умі, усі дружать з усіма проти усіх.  Як сказав би політолог, вільна гра політичних сил.  Публіка у залі буквально чманіла. Бо подивитися було на що. Театр нікого не вантажив. Кожний брав собі саме те, що хотів. Актори вражали пластикою. Час від часу над сценою зринали мильні бульбашки як метафора замилювання очей, мізків. Постійно лунав сміх, хоча нерідко – крізь сльози.

Вистава вийшла про чоловіка з роздвоєною душею. Шаліє за Галею, але упадає за Пронею. Бо «любов приходить і піде, а їсти хочеться усе”. А проте врешті-решт не витримує, бо естетичне почуття не відімкнеш. Пробує поєднати непоєднуване – як С.Єсенін: «Розу алую с чёрной жабой я хотел на земле повенчать”. Через це стає усе дурнуватішим і дурнуватішим, хоч відчувається, що хлоп із великими задатками. Врешті-решт взагалі втрачає відчуття реальності, навіть власне почуття гумору зраджує. Луганська вистава – про спробу чоловічої натури перехитрувати жіночу. Спроба начебто апріорно приречена на невдачу, але ж навіть негативний результат збагачує тебе цінними  досвідом.

Проня Прокопівна – роль-клоунада. Закохана клоунеса  більше нагадує чоловіка з усіма нашими штучками, аніж жінку. Навіть рухається відповідно. Теж, як і Голохвастов, сліпо вірить у хеппі-енд. Усе це приречено на крах, бо кохання буває щасливим тільки у казках – та й то до моменту «і я там був, мед-пиво дув”. Зате яка палітра емоцій, який букет гормонів!

Дещо містичний персонаж – подруга Проні, вся в білому. Ніби вона перш за все заради контрасту, але схоже, що не тільки для цього. Отака собі альтернатива обом крайнощам (багатству без краси і красі без багатства). Наприкінці ця альтернатива таки кидає весільний букетик через плече – отже, не все безнадійно.

Сценографія – дерев’яні модулі, що нагадують табурети – від мініатюрних до зовсім гігантських.  Усі персонажі пнуться по них кудись вгору, героїчно видряпуючись з одного рівня на інший, але головної вершини так і не сягаючи. Ще героїчніше стрибають донизу, щоб потім знову пробувати нагору. Наприкінці нібито всі програли, але після смак лишається апетитний.  Щось є у цьому анекдоті-притчі все одно життєствердне.  Принаймні, головний герой знову готовий до новий авантюр, а всі інші персонажі так вигадливо прощаються з глядачем, що зрозуміло: наступна зустрічі не за горами.

Теги:

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати