“Тричі мені являлася любов”

Що й казати, дійство вийшло… Якщо одним словом, то дуже несподіваним. Зустрілися дві творчі манери, естетичні системи, бачення світу і життя. Одна – у 45-річного драматурга, інша – у 80-річного постановника. У результаті склалося щось середнє. Не середнє арифметичне, але близько того – щось на рівні 60 років. Саме стільки головному персонажеві, коли він уперше з’являється на сцені і коли сходить з неї. І стільки же консультантові вистави – І.Небеснику, авторові монографії про художника, публікатору його літературних творів.  

Жанр спектаклю тяжко визначити однозначно. Близько до мюзиклу, але значно драматичніше, акцент все ж на діалогах. У принципі, кожна вистава даного театру – це презентація нашого краю з найбільш вигідних ракурсів: трохи вина, трохи співів-танців, гори і доли, закарпатська школа живопису,  коктейль усіх культур Центральної Європи, «просили нянько, просили мамка”. Коротше, вийшло щось проміжне між відомим шлягером «Жил-был художник один” і закарпатськими народними балладами. Отими, що зібрав і видав П.Лінтур, а проілюстрували А.Кашшай і Ф.Манайло. Міг би і сам Ерделі, але не дожив.

На відміну від Г.Сковороди А.Ерделі мав би сказати про себе, що світ ловив його і врешті-решт спіймав. То історія про такого собі Колобка, який котився від однієї жінки до іншої по цілій Європі, але врешті-решт повернувся додому, де на нього і чекала  Лисичка.  Лисичка багатолика: заздрість колег, ідеологічні проробки з боку мистецтвознавців у цивільному, побутова «шариковщина”, злидні. Але і створення училища, новий злет у живописі, більш-менш налагоджений родинний побут і жінка, на якій серце заспокоїлося і упокоїлося.  Усе це врешті-решт проковтнуло його, але маестро все одно повторив долю повсталих матросів броненосця  “Потьомкіна”: хай і не перемогли, але ж і не переможені. Просто причалили до порту, звідки вже нема повернення.

Режисерською знахідкою є діалог між двома Ерделі – з 1950-х (А.Філіпов) і з 1920-х (М.Фіщенко). Вони постійно відвідують одне одного, не даючи згаснути, бо людина створена із пам’яті: це наш і скелет, і хітиновий покрив, і джерело енергії. А ще на сцені три жінки і три можливі варіанти художникової долі.  Три життя упродовж одного, але і три смерті, кожна з яких стає переродженням до якогось нового існування. Казка про чоловічу полігамність Герой входить у долю кожної нової жінки, як Іван у вухо Сивки-Бурки, як у нове  задзеркалля, звідки виходить зміненим до невпізнання.   

Лілет – життя у музиці, не обтяжене багатством. У виконанні Ж.Баранович це сирена, що надихає співати і самого художника. Хочеться кинути все і розчинитися у цьому співі до останку, злитися з її голосом. Чоловік перетворюється на зовсім маленького хлопчика, готового сліпо слідувати за чарівною дудочкою. Але й хлопчик не простий. Івасик-Телесик кладе на лопату то ногу, то руку, проте до печі так і не лізе. Лілет у золотому вбранні, а цей метал у реакції не вступає, хіба що розчиняється у царській горілці. Так врешті-решт і сталося.  

Натомість Женевьєва – та сама музика і достаток, аристократизм, французька богема. Ю.Чорна грає парижанку, здатну щодня влаштовувати чоловікові круїзи до раю і до пекла, стерти різницю між ними, заповнити весь світ собою, кинути тебе, повернутися до тебе, бути завжди з тобою і водночас лишатися собою. Це дама, для якої зникла межа між оперою і життям, між землею і космосом. З’являється у чомусь сріблястому, що нагадує скафандр, потім скидає його. Змінює шкурку, але не натуру. Беатріче, готова  провести всіма колами всіх світів. Очевидно, інтоксикація нею була особливо болісною і з багатьма психоделічними ефектами. 

Замість того – Ужгород з його сталінським сюрреалізмом, натурниця Розі-Магда, друзяка Йосип Бокшай (А.Мацак), «де родився, там і згодився”. Розі у виконанні К.Якубик-Гамаги – із тих жінок, котрі навіть тюремну камеру перетворюють на щось затишне: там фіраночку, там квіточку, там усмішку. Образ вийшов напрочуд теплий, домашній і грайливий. Нагадує відому фотографію зовсім ще юної Магди у чоловічому костюмі. Про стволові клітини тоді ще не знали, але вона діє на художника приблизно так само.  

Вистава вийшла дуже красивою. Хоч на художникові упродовж трьох десятиліть одна й та сама піджачна пара, що, певно, не раз перешивалася. Бо ж було з чого. На сцені постійно з’являються картини, але виключно зворотним боком до глядача.  Є ще багато білих полотнищ, які по ходу дії міняться барвами, типовими для художникової палітри – переважно різними відтінками фіолетового і смарагдового.  На заднику – урбаністичні і карпатські пейзажі змінюють одне одного.  Що ж до хореографії, то балетна трупа театру наступає на п’яти Закарпатському народному хору. 

Як кажуть у більярді чи шахах, партія! Однозначно вдала.