Ці дерев'яні шахи – власність св. п. д-ра о. Августина Волошина,
президента Карпатської України, 140-річчя від дня народження якого відзначатимемо в березні. Особисто подаровані українському лікареві
д-ру Івану Сіркові, з яким Авгутин Волошин часто грав у шахи.
Зберігаються в Українському Національному Музеї в Чикаго.
Внутрішньо все ще бунтую проти окремих ідеологем фільму «Майдан» Джехен Нуджем, американки єгипетського походження, який учора транслювався на «Громадському TV». Не маю на увазі досить майстерно вибудувану художньо-документальну канву тяжкої й трагічної боротьби з диктаторськими режимами за демократичні ідеали та соціальний добробут. Маю на увазі інше.
Фільм загалом ілюструє досить простеньку ідею: формування громадянського суспільства. Простежуються етапи чисельного наростання соціально-активного громадянства, загострення і подолання внутрішніх протиріч, фактори помилок, зрад, компромісів тощо.
Усе, як у житті. Майдан Тахрір, звичайно, – символ нескореності волі народу. Фінальні фрази звучать у загальній оптимістично-наснажуючій тональності: боротьба триває, все більше й більше громадян виходить на Майдан, усвідомлює необхідність порозуміння між собою у боротьбі проти спільного ворога. І не треба покладатися на лідерів. Лідером має стати кожен – і тоді все збудеться.
От саме ця теза послідовно й напучувально лунає в небі нашого Майдану Незалежності, я про неї уже згадував раніше й, на моє переконання, вона явно має коріння сторонньої мудрості. І ця сторона має клопіт зі світовим порядком й посутньо на нього впливає.
Але соціально-політичний експеримент зі спробою відтіснити людську природу, аж ніяк не надихає (за Евгеном Маланюком чи за Миколою Амосовим – тіло без голови). Майдани справді стали школою самоорганізації громадянського суспільства, власне, утвердження його як такого. Спостерігаємо процеси лідеризації великої кількості одиниць. Але ж очевидним є і те, що за наявності чіткої ієрархіації великої маси одиниць з єдиним проводом ці процеси відбуваються і природніше, і швидше.
У впертому наполяганні на конечній потребі лідерів чогось я не враховую. І цим «чимось» є капітал. Капітал, який творить Сім'ї. Яким пересновані суспільство, політика, бізнес, яким просякнуте середовище, з котрого «виростали» генерації лідерів різних сфер і рівнів.
«Революція» і «корупція» – рими не найкращі, але реальність поставила їх в один куплет. Такі ж банальні рими: «завдання – подолання» увиразнюють строфу, наповнюють її глибинним смислом.
Ця пісенька – довга, й виспівати її одним махом навряд чи вдасться.
І лише ця умова, що йдеться про масштабніші речі – про перезавантаження, очищення світу влади капіталу як вирішення глибших цивілізаційних проблем, примирює мене з духом фільму про єгипетський «Майдан».
Цивілізаційна криза, яку вже важко не зауважувати, серйозна криза світу капіталу, яка, однак, майже не артикулюється в реальних обрисах, шукає свого вирішення.
Бог дав світові Україну, і це той випадок, коли вона може відчутно цей світ порятувати. Порятувати не лише кардинальною зміною геополітичної карти, але й невичерпною позитивною енергетикою. Наразі конкурентноздатною на ринку енергоресурсів Єгипту чи Росії.
Учора ввечері мені здалося, що світ це усвідомив. Озвучена Джоном Керрі теза: «Ніде боротьба за демократичне майбутнє Европи не є сьогодні більш важливою, ніж в Україні», – це засвідчує.
Европа – великий боржник перед Україною. Зараз вона має шанс до покаяння. Зрештою, вона хоче спати спокійно, а це можливо тільки з Україною.
Европа зробила свій хід в інтересі українського народу. І самозбереження.
Далі – справа честі.