Назустріч 20-літтю "Ґражди". Крок за кроком. X

2001 рік

Цей перший рік, яким починалося багато чого, видався настільки важким, що ще й нині навертатися до нього дуже непросто. Але...

"Ґражда" придбала свій перший офсетний станок "Рото". Правда, друк  А-4 формату, пластини доводилося розрізати навпіл. Володя Яремчук, наш друкар, проявляв зразки справжньої  винахідливості, майстерності й витривалості. Траплялися випадки, коли майже в буквальному розумінні спав пару годин прямо біля станка, залишаючи на видному місці записку із зазначенням часу, коли його вранці розбудити.

Проти мене порушено кримінальну справу, яка загалом відібрала майже цілих п'ять років. Зловживання службовим становищем, нанесення державному видавництву "Карпати" матеріальної шкоди на суму щось до 5 тисяч гривень. І хоча все завершилося на мою користь, і хоча "Карпатам" довелося мені відшкодувати значно більшу суму, втіхи від того найменшої.

Здавалося, тому всьому не буде кінця. Був момент, коли я погодився б на будь-який вирок, лише б те все припинилося. "Іменем України" мене звинувачували у злочині... І всі розуміли, що й до чого...

Згадую Романа Офіцинського, який став свідком вилучення комп'ютерної техніки як речового доказу в справі. Ми якраз готували до друку монографію його брата Василя, який передчасно покинув цей світ. Роман вважав своїм обов'язком опублікувати братів науковий доробок. На тому чорному тлі це справді приємний спогад, бо не так багато друзів і приятелів витримали таке, на сьогодні вже буденне випробування. Він мені вірив. Мені сьогодні зовсім неважко вірити йому.

Маю по записниках досить "чорних" стишків з 2001 року. Їх дуже серйозно сприймав Петро Миколайович Скунць (до речі, він писав на мене характеристику, яка, однак чомусь із слідчої справи зникла, а був то оригінал, бо здуру собі я залишив копію; ще одну характеристику писав на мене Леонід Дмитрович Годований. Як я їм вдячний!). Так от, Скунць – це вся моя тодішня аудиторія. Як правило, після чергового судового засідання я заходив до Петра Миколайовича поплакатися. Він знав потішати! 

Я зачитав йому "свіжак" з посвятою нашому котові Попелю, котрого він також добре знав. Вірш дещо легковажний, тож реакція Петра Скунця мене приголомшила. Йому буквально перехопило горло, очі зблисли – я прочитав у них відчай безсилля зарадити. По дуже довгій паузі (ми вже закурили) він промовив: "...але заміни "гівно" на "лайно". Все-таки це поезія..." Це єдиний випадок, що я бачив Скунця таким.

*     *     *

Вірному котові

Це сучий світ –

лиш сукервиця й сеча,

і в оці – леп,

і в голосі – лайно.

Куди й від кого ще можлива втеча?..

Цьом-цьом, Попелику!

Ото ж бо і воно…

Спливає слиззю наче медом пісня.

І в песій голос всі твої слова…

Все буде добре.

Але буде – після.

Тікай, Попелю, відки голова.

09.05.2001

На "Ґражді" стали систематичними зустрічі: конференції, презентації, ювілеї (багатьом з нас у той рік виповнилося 40), імпровізації і т. д. 30-40 людей збиралося завжди. Якось воно завжди в найтяжчих обставинах так стається.

Було ще. Цього року, за офіційною версією, наклав на себе руки мій друг з Міжгірського Майдану, однокурсник, кореспондент газети "Сільські вісті" Василь Кущинець. Незадовго перед цим, у святковому (до дня журналіста) числі видання було опубліковано інтерв'ю з Василем. "Чи Ви, Василю, не боїтеся так гостро писати?..." – приблизно так запитувала його колегиня. "Я знаю, що пишу, не з чужих слів. Я живу в тих горах..." – щось так мав відповісти Василь.

*     *     *

Пропам’ятне для Василя

Василь пішов по дрова у четвер.

Василь пішов і вже не повернувся.

На жердці кури шориком сміються –

Вже Василя не буде відтепер.

По наших селах всуціль Василі.

Ще Івани, Михайли, Юри, Петри.

Натурами як не м’які, то вперті.

Тверді в усіх однако мозолі.

Та нафіґ поетичний реманент!

Сопух буденщини – гнила житейська проза.

Пропив коня. Ще доточили й воза.

Це – антисоціальний елемент.

Хо-хо! Статейки про нужду і гнів.

Задримбай ліпше чи візьми пищалку.

Або розслабся – промочи ґирґалку

І дякуй Богу, доки не здурів.

О Верховино! Рідна мамко! Вже

Затеребили хлопа. Без комашні.

Тебе ж ґвалтують прийшлі і домашні,

І кажуть – скурвилась, скопилилась. Авжеж!

Ці наші гори важчі од хреста.

Ці гори – наше невідступне горе.

Чи й Божа сила їх колись розоре!?

Василь на це чекати перестав.

У зворах присліпських цоркочуть камінці,

Бурчать буркути, вівкають смереки,

Їм зорі озиваються далеко…

За древнім звичаєм – забава при мерці…

16.08.01

Але повернемося до видань 2001 року.

Скунць Петро Миколайович. Лауреат На­ці­о­наль­ної премії ім. Тараса Шевченка 1997 року: Бук­лет / Упорядкування Олени Скунць; по­­езія Пет­ра Скунця; стаття Степана Пойди; ілю­страції Ва­силя Скакандія. – Ужгород: Ґражда, 2001. – 24 с. іл.

Чендей Іван Михайлович. Лауреат На­ці­о­наль­ної премії ім. Тараса Шевченка 1994 року: Бук­лет / Упорядкування Олени Скунць; по­­езія та стаття Пет­ра Скунця. – Ужгород: Ґражда, 2001. – 24 с. іл.

о. Августин ВОЛОШИН
Пам’яті Олександра Духновича / Літературна адаптація тексту та примітки Петра Скунця. – Ужгород: Ґражда, 2001. – 34 с. іл.
Августин Волошин народився 17 бе­рез­ня 1874 року в селі Келечин у сім'ї сіль­сько­го священика. Після закінчення бо­го­слов­ських студій в Ужгороді й Бу­дапешті одру­жився із своячкою Олександра Дух­но­ви­ча Іри­ною Петрик (померла 1937 року), роз­почав свою педагогічну діяльність вик­ла­дачем, ставши 1912 року директором учи­­тельської семінарії в Ужгороді.

А. Волошин писав і видавав на власні кош­­ти підручни­ки для початкових і горожанських шкіл, для гімназій та вчи­тель­­ських семінарій. Серед них: «Методическая грам­матика карпаторусского язы­­ка для народных школ» (1899), «Читанка для угро-русской молодежи» (1900), «Азбука» (1904), «Азбука і перва читанка» (1905, 1913), «Малая Биб­лия» (1904), «Наука о числах» (1919), «Наука стилізацій» (1920), «О письменном языці Подкарпатских русинов» (1920), «Физика» (1923) і т. д., а також – «Педагогіка і дидактика для вчи­тель­ських семінарій», «Коротка історія пе­да­го­гі­­ки», «Психологія» та цілий ряд ін­ших книжок. Його перу на­лежать п'єси «Ма­ру­ся-верховинка», «Без Бога – ні до по­рога», «Фабіола», «Князь Лаборець», кіль­ка оповідань, «Спо­мини», «Пам'яті Олек­сандра Духновича» тощо. Як ре­дак­тор А. Волошин у різні часи видавав газ­ети «Наука» і «Русин», «Міся­це­сло­ви», які сприяли поширенню освіти серед під­карпатських русинів. Був спів­ав­тором 12 «Науко­вих збірників товариства "Про­світа"». У 1938-1939 роках А. Во­лошин очолив державотворчі змагання в Кар­патській Україні. Після окупації Закарпаття Угорщиною А. Волошин опи­нив­­ся в Празі, віддався педагогічній і науковій роботі. Був завідувачем ка­фед­ри педагогіки Ук­раїнського вільного університету, потім проректором, а ще згодом – ректором.

15 травня 1945 року А. Волошина заарештовано у Празі, вивезено в Ле­фор­товську в'язницю до Москви. За свідченням медичних експертів, помер від паралічу серця 19 лип­ня 1945 року в лікарні Бутирської тюрми.

Кобаль Йосип Васильович
Історія Ужгородського замку: Буклет. (Українською та угорською мовами) – Уж­го­род: Ґражда, 2001. – 6 с.: іл/
Ужгородський замок – найдавніша та най­ім­позантніша будова су­час­но­го Уж­города. Фор­те­ця розташована на па­гор­бі вулканічного по­хо­дження у ду­же зруч­ному місці: на стику гір і ни­зо­вини.
З найдавніших, історичних часів і до кін­ця Пер­шої світової війни замок та мі­сто ма­ли назву Унг, Унгвар. Остання скла­дається з двох частин: «Унг» – слово тюр­кського походження, що оз­на­чає «річ­ка», «вода», та «вар», що у перекладі з угор­­ської означає «укріплене місце, замок, кріпость». Отож, назва Унгвар про­чи­­тується як «замок Унг», або «замок на річці». Сучасна назва – Уж­город – по­рів­няно молода: з'являється у XIX ст., але офіційною стає тільки після Пер­шої сві­тової війни.
Як свідчать археологічні знахідки, схили Замкової гори протягом ба­га­тьох тисячо­літь служили місцем поселення для людей. У X ст. тут виникає ук­ріп­­лене поселення, яке згодом стає центром комітату Унг. Під час монголо-та­тар­­ської навали, весною 1241 p., укріплення Ужгорода, очевидно, було зруй­но­­ване, бо кількома роками пізніше (1248) уже згадується «новий» замок Унг. Остан­­ній, між тим, спіткала та ж доля (1317).

До історії національних меншин Австро-Угорщини (XIX-поч. XX ст.) / Упо­ряд­кування Кобаля Й. В.; передмова Худанича В. І. – Уж­город: Карпати-Ґражда, 2001. – 89 с.
ISBN 966-671-008-0
Видання склали архівні матеріали та до­ку­мен­ти XIX – початку XX ст., які містять ва­жли­ву в ба­га­тьох аспектах інформацію про ста­но­ви­ще на­ціо­наль­них меншин в Австро-Угор­щи­ні, розкривають дій­сну картину шляхів і ме­то­дів урядового їх вре­гу­лювання, подають ві­до­мо­сті про намагання про­від­них пред­став­ни­ків то­гочасної закарпатської ін­те­лігенції ут­вер­дити ци­вілізовані принципи між­на­ціо­наль­них від­но­син.

Офіцинський Василь Андрійович
Дистрикт Галичина (1941-1944). Історико-по­­лі­тичний на­рис / Упо­ряд­­кування, вступне сло­во, під­готовка тексту, наукова редакція Р.Офі­­цин­­сь­ко­го; післямова Н. Антонюк. – Ужгород: Ґра­ж­да, 2001. – 142 с.
ISBN 966-7112-06-3
Великий фактичний матеріал, зібраний до­слід­­ником, глибо­кий ана­ліз, цікаві, цілком су­ча­с­ні висновки роблять роботу непе­ресічним яви­щем української історіографії. Пропонована пра­­ця ста­не вагомою цеглиною у створенні пра­в­ди­вої і повної картини віт­чизняної історії до­би Дру­гої світової війни.

Голомб Лідія Григорівна
Поетична творчість Федора Потушняка. – Ґра­жда, 2001. – 98 с.
ISBN 966-7112-01-07
У літературі Закарпаття Ф. Потушняк як по­ет-символіст про­ходить май­же одинцем. За на­прям­ком поетичної думки йому близь­кий хіба що Зореслав, однак філософсько-релігійна поезія ос­тан­­нього роз­гор­та­ється виключно в хри­сти­ян­сь­кому руслі й цілком вільна від язич­ниць­кого мі­фологізму Потушняка. Самозаглибле­ність митця ін­тро­вер­т­но­го типу відрізняє Ф. Потушняка від гро­­мадського активізму біль­шо­сті сучасних йому по­етів-закарпатців, які тяжіли до празької шко­ли.

Поетична творчість Ф. Потушняка належить до елітарної літе­ра­ту­ри й на рівні буденної сві­до­мо­сті не сприймається. Да­ремна річ – на­рі­кати на те, що вона не зрозуміла. Така поезія не під­да­ється «роз­шиф­ровуванню», раціоналістичному витлума­ченню, а сприй­ма­єть­ся че­рез суґестивне навіювання – інтуї­цією, суголосною вібрацією нер­вів, від­повідною психологічною на­строєністю, належно розвинутим есте­тичним чут­тям. Вона вима­гає від читача певного обов'язкового рів­ня літературної ос­ві­че­ності та духовної культури.

Ребрик Андрій Іванович
Шевченко і Куліш / Науковий керівник Лідія Стеців; рецензент Лідія Голомб. – Ужгород: Ґражда, 2001. – 62 с.
Пропоноване видання є підсумком участі ав­то­ра в конкурсі-захисті науково-дослідницьких ро­біт учнів-членів Малої академії наук. У 2000 році пра­ця відзначена Управлінням освіти і науки За­кар­­патської облдержадміністрації та Малою ака­де­мією наук Закарпаття Дипломом І ступеня за пер­­ше місце на обласному кон­курсі, а також Ди­пло­­мом ІІ ступеня республіканського конкурсу.
Продовжуючи дослідницьку роботу, автор роз­ши­­рив тему, залучив нові матеріали. На цьо­го­річ­но­му обласному конкурсі-захисті вона отримала перше місце.

Мураній-Мейсарош Георгіна Іванівна
...Потім не спом’яне нас ніхто... / Передмова Івана Ребрика. – Ґражда, 2001. – 80 с.: іл.
ISBN 966-7112-33-0
Книга табірних спогадів Георгіни Мураній-Мей­сарош – не ли­ше вагомий викривальний до­ку­мент радянської доби, але й – на­самперед – па­­м’ятник незнищенності людського духу. Доля жін­ки-інтелігентки, продовжувачки славних за­кар­патських родів Духновича й Сільвая, скром­но викладена на папері, містить однак достат­ньо енергетики Будительства. Руїнницька, смер­то­носна суть комуністичної ідеології, звичайно, най­повніше проявляється у ви­падках, коли вона стає домінуючою в державі, та злочинно не по­мі­­чати небезпеки, яку містить вона і в умовах де­мократичного сус­пільства. Уникнувши суду й ви­року, вона вишиковує свої ряди й готова до ре­ваншу. Невже історія нічому не вчить!?

Жінки України та їх роль у розвитку науки, лі­тератури, мистецтва: Збірник ме­то­дичних роз­ро­бок та наукових дослі­джень вчи­те­лів та учнів гім­назії м. Ужгорода /Упорядкування Л. І. Сте­ців. – Шкільна серія. Випуск 9. – Ужгород: Ґражда, 2001. – 92 с.
ISBN 966-7112-27-6
Пропоноване видання присвячене темі міс­ця і ро­лі жінки в суспільному та історичному кон­тек­сті. Його особливість полягає в тому, що вмі­щені тут матеріали є педагогічним надбан­ням вчи­телів та учнів гімназії м. Ужгорода. Ме­то­дичні розробки уро­ків ук­раїнської мови та лі­те­ратури, що аку­му­лю­ють багаторічний педаго­гіч­ний досвід, а також пер­ші спроби учнів гім­назії в науково-до­слід­ни­цькій роботі творять до­сить-таки виразне й по­важ­не об­личчя нав­чаль­но­го закладу насамперед в гу­манітарній сфері. По­­за сумнівом, збірник має не стільки під­су­мо­ву­юче, скіль­ки мобілізуюче й спонукальне значення. Практичне його за­сто­су­ван­ня вчи­телями-гуманітаріями інших навчальних закладів нашого краю ба­жане й до­цільне, оскільки тут зібрано й професійно опрацьовано чимало куль­ту­ро­ло­гіч­ної, історичної, мово- й літературознавчої інформації.

Марія Келемен
Петро Михайлович Світлик: Подвижник з Бор­жавської долини / Передмова М. Келемен, Н. Реб­рик. Шкільна серія. Випуск 10. – Ґражда, 2001. – 180 с: іл.
ISBN 966-7112-28-4
Українська нація упродовж драматичної істо­рії свого розвитку завжди видавала з себе величні по­статі в різних ділянках науки і культури, яких ні­коли не огорне темінь забуття і в духовності яких нація немовби виправляла свій історичний ріст. Вона подару­вала людству цілу плеяду вчених та винахідників, письменників, поетів, ком­по­зи­торів, просто «чорноробів українського пись­мен­ст­ва», що принесли нації світову славу і поклали на олтар Вітчизни знання і талант. Серед них своє скром­не місце посідає наш земляк – видатний закарпатський народний вчи­тель, фольклорист, етнограф, самодіяльний композитор Петро Михайлович Світ­лик. Він зумів піднятися до вершин загальнолюдської культури і стати гор­дістю свого краю, своєї держави, своєї нації.
Видання присвячене 100-річчю від дня народження видатного за­кар­пат­ця П. М. Світлика.

Сливка Олександр. Минулося, та не забулось...: Короткі спо­га­ди. – Ужгород: Ґражда, 2001. – 42 с.
Видання містить тринадцять сюжетів-спо­га­дів Олек­сандра Сливки, які, спо­ді­ва­є­мо­ся, стануть для пе­дагогів, як також і для ши­рокого чи­тацько­го загал­у хорошою лек­ту­рою, багато в чому пов­чаль­­ною та спо­ну­ка­льною до творення добра.
Збережено датування та нумерацію автора.

Ходанич, Петро Михайлович
Міст через Тису: Оповідання, короткі повісті, п'єса. Ужгород: Ґражда, 2001. – 211 с.
ISBN 966-7112-09-4
Автор відомий читачеві книгами "Тиждень у го­­рах", "Степанова земля", "Портрет орендатора", чи­­сельними публікаціями в українських та за­ру­біж­них часописах, збірниках наукових праць з історії пе­дагогіки та культури Закарпаття.
Че­рез призму сьогодення й минулого героїв ав­тор змальо­вує моральні переживання своїх сучасни­ків. Реаль­не і художнє органічно переплітається у сю­же­тах творів. Стиль книги динамічний і образний, мо­ва легка і колоритна.

Повх Лідія
Гілка глоду: Поезії. – Ужгород: Ґражда, 2001 – 58 с: іл.
ISBN 966-7112-29-2
Нова збірка поезії відомої закарпатської ав­тор­ки відтворює багатогранний і складний ду­хов­ний світ сучасника. Лірика позначена фі­ло­соф­ським спря­муванням, своєрідним коло­ри­том, самобутньою образ­ністю, звернена до ви­то­ків національної культури і ментальності.

Андрела Лариса Василівна
Дивосвіт світання: Поезія / Передмова Наталії Ребрик.–Ужгород: Ґражда, 2001. – 58 с: іл.

ISBN 966-7112-09-4
«Дивосвіт світання», – так назвала молода за­карпатська авторка свою першу поетичну книжку. І якби треба було одним словом дати характеристи­ку збірки, визначити її настрій, окреслити дух, то це було б слово «світанкова». Це справді «світанкові вірші» – легкі, ніжні, приємні, багатообіцяючі.

Свічадо душі / Упоряд. та передмова Є. М. Мошкіної. – Ужгород: «Ґражда», 2001. – 18 c.: іл.
Пропонована збірка є додатком до ме­то­дич­ного посібника «Слово як свічадо людської душі» Єв­генії Мошкіної.
Видання містить переспіви та переклади ві­до­мих зразків світової класики, здійснених зок­ре­ма й учнями 5-6 класів на уроках розвитку зв'яз­но­го мовлення з зарубіжної літератури, а також ди­тячі ілюстрації до них.

З цього ж року й присвята Миколі Матолі, про якого нечасто згадуємо, але згадуємо:

*     *     *                        

Колись було... І вже нема.

Німа безока ніч.

Спроквола скапують слова

В тісну підземну стіч.

І лиш слабенький промінець

Ген – пнеться до небес.

А отже, мав земний кінець

Оптимістичний сенс.

Мине потому пару літ,

А, може, й п’ятдесят,

І готуватиметься світ

До Великодних свят.

І в тій житейській метушні

В якусь неждану мить

В ще не просвітленій душі

Нестерпно защемить.

Було, було... І вже нема.

Комусь Христос воскрес…

По нас лишилися слова...

Невже у цьому сенс?

08.04.01

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати