Тривалі травневі свята, ніби пригальмувавши суспільно-політичне життя, перекинули його в історію, коли баталії розгортаються не так навколо нагальних проблем, як за можливість трактувати минуле, щоб виправдати теперішні дії. «Хто володіє сучасним, володіє минулим. А хто володіє минулим, володіє майбутнім», – наводив Джордж Оруел у своїй антиутопії «1984» принципи Старшого Брата. Але, здається, наші політики продовжують чітко їм слідувати навіть в епоху інтернету, самовіддано дурячи себе і своїх прихильників. Благо, приводів вистачає, бо тут і комуністичне 1 Травня, і Пасха східного обряду, і День Перемоги, котрий використовують для битв, а не примирення. Хоча цивілізаційні уроки великої бійні не мають нічого спільного з героїзацією війни.
Справді, закінчення Другої світової війни спричинило величезні ментальні зрушення в самоусвідомленні людства. Вперше в історії відбувся суд над військовими злочинцями, а насильство було визначено як неприйнятний спосіб з’ясовування міждержавних стосунків. Величезні імперії, спочатку Великобританія, згодом – Голландія, Франція почали добровільно відмовлятися від своїх колоній. Прийнято Декларацію прав людини, де визнано їх пріоритет в порівнянні з державою. Як прямий наслідок – європейські країни поступово відмовляються від смертної кари, тим самим освячуючи принцип, що жодна влада не має права розпоряджатися людським життям. Звичайно, процеси ці не такі прості, розвиваються десятиліттями, зазнають рецидивів насильства, але завдяки їм людство піднялося на якісно інший ступінь свого розвитку. На жаль, наші дискусії все ще не можуть вибратися з пут «холодної війни», тому стрічки й прапори важать більше, ніж людські долі.
Для Закарпаття, яке знаходиться в центрі Європи, питання історичного примирення має особливе значення. Бо наші краяни воювали щонайменше в 4-х арміях і кожний із них ніс свою патріотичну місію як її розуміли на середину ХХ століття. Це і карпатські січовики, і угорські рекрути, і воїни Чехословацького корпусу та Червоної армії. Але після війни хтось змушений був приховувати своє минуле, якщо не був безпосередньо репресований, а хтось, навпаки, всіляко рекламував, виборюючи різноманітні пільги. Хоча справедливості у будь-якому насильстві катма. Як не було її і в окупації Угорщини в 1956 році, чи Чехословаччини в 1968. Але одні, повертаючись звідти, отримували у нас квартири, престижну роботу, гарні пенсії і привілеї, а інші відчували себе чужинцями на рідній землі, бо не вписувалися в ідеологію КПРС.
Однак мова зараз про інше.
Використовувати партійне трактування історії заради здобуття політичних дивідендів є продовженням шляху в нікуди, коли одне насильство породжує інше і так до безкінечності. Тому коли обласні очільники одягають на святкування Дня Перемоги георгіївські стрічки, як символ «русского мира» та й ще говорять, що вони сприятимуть об’єднанню закарпатців, то це схоже на блюзнірство. І якщо вона все-таки є природною на лацкані В.Погорєлова, бо його батько якраз і опинився в Ужгороді на хвилі війни, то з боку О.Ледиди, І.Свища та їх підлеглих це є звичайним холуйством.
Вельми розчарував й ефір Савіка Шустера, присвячений 9 травня. Зовні ніби приваблива ідея, коли школярі змагаються у знаннях та тему Другої світової війни, насправді є найзручнішим способом маніпуляції свідомістю. Бо діти, хай і талановиті, є все-таки носіями чужих знань, критично неосмислених власним досвідом, а така глибока й неоднозначна тема його обов’язково потребує. Та й ще на додачу організацією команд займалося славнозвісне міністерство під проводом Дмитра Табачника, а головним суддею виступав політик. При всій повазі до Леоніда Кравчука та Савіка Шустера, в такому підході явно переважало шоу, що в контексті небувалої світової трагедії виглядає недоречним, як виглядала б недоречною пісня про Бабин Яр у виконанні «ВІА Гри». Хоча коли тему треба сплюндрувати, щоб триматися за усталені стереотипи, то це саме те.
Однак подібні підходи маніпулятивного самообману дуже часто ставали злим жартом для самих їх авторів. Можна лише пригадати, як пафосно у Російській імперії святкували 100-річчя перемоги над Наполеоном у 1912 році. А через рік - 300-річчя династії Романових. Під впливом такого екзальтованого самонавіювання царський уряд бездумно втягнувся у Першу світову бійню, зрештою занапастивши і Росію, і династію. Так само й наші політики, причому – як провладні, так і опозиційні, продовжують гордо крокувати з повернутою назад головою, не відчуваючи прірви протистояння, у якій згинуть усі, звільнивши місце для вусатих тарганів на кшталт Сталіна та Гітлера.