Як стати сильнішим за президента

Є в моїй родині одна добра традиція: щороку, наприкінці листопада, в День пам'яті жертв Голодомору ми запалюємо свічку - за упокій душ безневинно вбитих українців. Не тому, що це "модно", а просто так - за покликом душі. А ще - йдемо до пам'ятника. Де аж до самої ночі повно людей.

Коли у вівторок на засіданні ПАРЕ Віктор Янукович зірвав аплодисменти російської делегації, відповідаючи на їхнє ж питання про Голодомор, стало соромно.Навіть здалося, що сам Янукович трохи почервонів. Але то так, лише привиділося.

В той момент, хоча оператори ПАРЕ цього й не показали — частина української делегації таки демонстративно покинула залу ПАРЕ – на знак протесту.

І тоді я зрозуміла: насправді Янукович дав ляпаса не українцям. А собі самому. Бо й говорив від себе особисто — а не як представник нас.

Бо, що б там не казав президент, а права запалити свічку – в День вшанування пам’яті жертв Голодомору – та прийти до монумента ані він, ані хто інший у моєї родини ніколи не відбере.

Як і депутат, котрий шматує національний прапор у Верховній Раді, не відбере в мене права пишатися жовто-блакитним стягом на власному вікні в день Незалежності.

І жодна угода на догоду російському флоту не зможе відібрати права у нас вбиратися у вишиванки 24 серпня ( як це давно заведено серед колег на 5 каналі). І навіть якщо ми в цей день у Севастополі.

 І жодна проросійська партія, ані жодна надумано "утиснена" меншина, не може - ані морально, ані фізично – позбавити нас права говорити солов’їною. Мовою, якою майже не спілкуються у побуті жителі української столиці.

І не зможе президент, хоч він і тричі академік Академії наук України (згідно з офіційними даними!),  переконати нас, що націоналізм – це погано, коли ми точно знаємо, що це – риса свідомих, грамотних громадян.

І ми самі, без його міністрів, суддів та російських друзів, розберемося, хто в нас національний герой, а хто – ні.  

А отже – нехай він хоч сотню разів виступає на замовлення російської публіки і хай хоч тисячі разів твердить те, що йому написали десь там на Красній площі – та щоразу наштовхуватиметься на демонстративний протест. Того самого, "третього" сектору держави, з яким ще з радянських часів не заведено рахуватися.

А дарма. Бо він – в сотні разів сильніший за якісь там поблажливі аплодисменти.