Слуги народу Закарпаття: історія, сучасність, перспективи (ПРОДОВЖЕННЯ)

2. ЯК «ЧУЖАК» СТАВ «СВОЯКОМ»

Вибори до Верховної Ради України, які відбулися навесні 1994 року, також повністю проводилися за мажоритарною системою. ЦВК і цього разу сформував на Закарпатті 11 округів, але тепер уже по них висунулося аж 144 кандидати. На цих виборах до парламенту не пройшов жоден із закарпатських депутатів попередньої каденції. Хтось не висувався, а хтось зазнав нищівної поразки, як, наприклад, М.Волощук або В.Бедь, тріумфатори минулих виборів. Причому М.Волощук висувався в тому ж Свалявському окрузі й здобув лише 4138 голосів проти 61131 чотири роки тому. У В.Бедя картина приблизно аналогічна: 1994 рік – 5694; 1990 – 43 614. Таким чином краяни висловили своє невдоволення владою.

Загалом настрої, які панували в сус­пільстві в цей період, можна схарактеризувати як політична апатія й розчарування. Романтична ейфорія перших ро­ків незалежності розвіялася, а жодних на­т­яків на нормалізацію життя не спо­стерігалося. Єдиним позитивним моментом, через який пройшли громадяни до середини 90-х років, можна вважати той, що вони зрозуміли: на державу покладатися нема чого, а все треба досягати власними зусиллями. Благо свободи – і політичної, і економіч­ної, і громадянської – було більш ніж до­статньо. 

Всі кандидати на цих виборах проживали або були вихідцями із Закарпаття, бо мода на «варягів» ще не розповсюдилася. Вперше її запровадили на довиборах у квітні 1997 року, коли депутатом на звільнене С.Устичем місце обрали київського адвоката В.Медведчука, який здобув приголомшливий результат – 66 905 голосів в Іршавському виборчому окрузі, що становило 94,2%. Це був перший поступ київської фінансово-промислової групи на Закарпаття, і він виявився надуспішним. З іншого боку, це фактично означало відмову обласного керівництва від «самостійницької» політики в межах області і пошук сильних патронів на печерських пагорбах.

Утім, слід зазначити, що В.Медведчук на той час об’єднав усю закарпатську еліту. Його, крім обласного керівництва, підтримали і В.Бедь, і В.Балога і навіть С.Ратушняк, які, очевидно, мали свої розрахунки. Наведемо лише одну цитату із звернення С.Ратушняка, опублікованого напередодні виборів: «Розуміючи всю відповідальність події, закликаю вас прийти на виборчі дільниці та скористатися можливістю і своїм голосом зміцнити нашу надію на краще майбутнє. Один із ваших кандидатів – Віктор Медведчук. Саме таких людей не вистачає в нашому парламенті. Голосуйте за нього. Знаючи цю людину особисто, готовий разом із ним взяти на себе відповідальність за виконання ваших наказів» (Ріо-інформ. – 1997. – 29 березня). Уже до кінця 1997 року вони стануть непримиренними ворогами, схрестившись на наступних виборчих змаганнях. Вибори 1998 року, які вперше проходили за змішаною системою, стануть тріумфом київських кандидатів в області.

Активне залучення киян на Закарпаття стало результатом загострення внутрішньополітичної боротьби у самому краї. Спочатку Сергій Устич, який представляв посткомуністичну номенклатуру, стикнувся в протистоянні з Віктором Бедем, що взяв на озброєння націонал-демократичні гасла. Їх змагання на прямих губернаторських виборах закінчилося перемогою С.Ус­тича – 58,8% проти – 32,4% у В.Бедя. Але протистояння збереглося. Згодом у цю боротьбу втрутився С.Ратушняк, що уособ­лював собою «нове під­приємництво». Причому цікаво, що спочатку він підтримав С.Ус­тича на губернаторських виборах, і сам став мером Ужгорода. А згодом вже пішов на союз із В.Бедем у боротьбі проти нового губернатора. Така тактика Сергія Миколайовича стане типовою для нього впродовж всієї полі­тичної діяльності.

С.Устичу полегшувала пошук спіль­ної мови з киянами і їх спільна політична доля в першій половині 90-х років. В.Медведчук та Г.Суркіс багато в чому завдячували у своїй кар’єрі Л.Кравчуку. Його ж вони активно підтримували на президентських перегонах 1994 року. Але поразка першого президента відкинула їх в опалу. Тим більше, що не отримали вони й депутатських мандатів, щоб стати у пригоді Л.Кучмі. Відтак змушені були шукати обхідні шляхи для наближення до нової владної верхівки. Подібне завдання стояло й перед С.Устичем, який активно залучав адмінресурс для перемоги Л.Кравчука, а тепер став повністю залежним від волі Л.Кучми. Тому нагода з виборами в Ір­шавському окрузі стала взаємовигідною для обох сторін. С.Устич відтісняв своїх конкурентів-опозиціонерів С.Ратушняка та В.Бедя і отримував впливового лобі­ста в Києві. А В.Медведчук здобував лояльний для нього регіон, що давало суттєвий козир у торгах за владу. Таким чином, напередодні нових виборів 1998 року на Закарпатті склався союз між місцевою обласною та районною елітою з київським бізнесом, який прагнув за рахунок прикордонної області наростити свої політичні м’язи.

Не можна сказати, що спочатку це була однозначна підтримка СДПУ(о) з боку влади. С.Устич, який займав офі­ційну посаду й підпорядковувався Кабміну, прагнув розкласти яйця в різні кошики, тому доручив своїм підлеглим опікуватися різними пропрезидентськими партіями, сам залишаючись ніби осторонь від виборчих баталій. Так, кампанією НДП займався В.Приходько – заступник С.Ус­тича і одна з ключових на той час полі­тичних фігур області, а кампанією СДПУ(о) і безпосередньо В.Медведчука – І.Різак, котрий обіймав скромну на той час посаду начальника організаційного відділу апарату ОДА. Інтересами Г.Суркіса опікувався П.Токар, начальник управління внутрішньої полі­тики ОДА. Однак не були на той час чужими в коридорах влади й Рух чи ПРП, а лінія протистояння умовно проходила між відверто антипрезидентськими партіями – «Громадою» П.Лазаренка, блоком Соціалістичної і Селянської партій О.Мороза та О.Тка­ченка, комуністами, ПСПУ, що представляли лівий табір, і тими, хто лояльно ставився до проєвропейських кроків Л.Кучми. Причому все це робилося вже з огляду на президентські вибори, які мали відбутися незабаром після парламентських.

Віктор Пащенко

Теги: вибори

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати