Втрачений Ужгород

Перша книжка-альбом «Ужгород у старовинній листівці» була видана 2003 року і містила 303 листівки, друга – «Мукачево у старовинній листівці» побачила світ у 2007-му і в ній були зібрані 336 поштових карток із зображенням цього міста. Нині Олександр Волошин готує до друку третє своє видання, в якому мріє показати втрачені місця Ужгорода: будинки, церкви, крамниці, корчми, парки – словом, усе те, що сьогодні побачити в обласному центрі вже неможливо.

Сам Олександр Волошин розповідає, що альбом готовий до друку на 90 %. Уже відібрані цікаві листівки, а історик Йосип Кобаль підготує історичну розвідку, у якій спробує подати маловідомі, іноді зовсім дрібні факти, що стосуються тієї чи іншої будівлі або людини. За обсягом ця книга має бути більшою за попередні, адже зображень втрачених місць Ужгорода в Олександра Волошина назбиралося близько 500.

«Втрачені місця Ужгорода я намагався подати і в першій книжці про Ужгород, – розповідає колекціонер поштових карток, – але їх виявилося так багато і вони так зацікавили читачів, що я вирішив присвятити наступне видання саме цьому аспекту в історії міста. Зокрема, дуже цікавою для всіх, хто знається на історії Ужгорода, може бути рідкісна листівка початку 1900-х років, на якій видно корчму Герца. Нині на її місці знаходиться будівля МРЕМу, але сходи, які спускаються з сучасної площі Жупанатської до вулиці Фединця, існували вже в ті часи». 

За десятиліття свого захоплення Олександр Волошин назбирав величезну колекцію поштових карток із видами Закарпаття. Нині їх у нього 15 тисяч, із яких близько 4 тисяч – із зображенням Ужгорода. Від початку і майже до середини XX століття тут працювало чимало ательє і друкарень, котрі виготовляли поштові картки, але найперші листівки із зображенням міста над Ужем побачили світ за його межами, у Лейпцигу. Виготовляв їх майстер Карл Швідернох, котрий прославився своїми картками-літографіями на всю Європу. Це були малюнки, що множилися через літографський камінь, а тому витримували не більше 100 відбитків, на які потім наносилася фарба. Швідернох робив такі літографії з видами усієї Австро-Угорщини, а замовити в нього листівку з тим чи іншим містом вважалося дуже престижним.

До 1906 року, за правилами Всесвітнього поштового союзу, на звороті всіх листівок писали лише адреси, тому сам текст розміщувався на лицьовому боці. Звісно, це було досить незручно, до того ж люди часто псували зображення поштової картки.  

Літографії Швідерноха із зображенням Ужгорода і Мукачева нині вважаються хіба що колекційною і дослідницькою цінністю, адже вони робилися за принципом нанесення на одну листівку 5-6 невеличких мальованих сюжетиків, які не дозволяють розгледіти архітектурні деталі міста. Зате пізніші листівки, зроблені на основі світлин, дають змогу вивчити всі дрібниці, починаючи від одягу мешканців міста і завершуючи архітектурним оздобленням будівель.

Листівки із зобра­женнями Іршавщини – філокартична рідкість

Нині, коли громадськість усе більше уваги звертає на необхідність грамотного відновлення історичної частини Ужгорода з урахуванням того, якою вона була на початку XX століття, до Олександра Волошина доволі часто звертаються для того, аби він знайшов листівку із зображенням окремого місця. На жаль, далі декларування намірів відновити будівлю у тому вигляді, в якому вона була, не доходило, але колекціонер поштових карток все-таки сподівається, що колись Ужгороду буде повернено його старовинний шарм.

Саме для того, щоб показати цей шарм, Олександр Волошин у своєму третьому альбомі вирішив подати менше історії і більше самих листівок. «Після перегляду першої книжки люди казали мені, що все в ній чудово, окрім не зовсім чіткого розподілу, через що часто читачі не могли зрозуміти, яка частина Ужгорода зображена на тій чи іншій листівці. У книжці про Мукачево я врахував ці зауваження, а в третій книжці планую зробити чітку конструкцію, поділивши всі поштові картки на розділи: «Церкви», «Школи», «Ресторани», «Вулиці» тощо, аби читачам було легше орієнтуватися».

Вигадувати нову назву для наступного альбому колекціонер листівок не став, тому він, ймовірніше за все, називатиметься «Ужгород у старовинній листівці. Погляд у минуле». Слідом за цією книжкою, за словами пана Волошина, можуть з’явитися і наступні, адже в нього є ще цілий багаж цікавих і майже ніким не бачених поштових карток із видами Берегівщини, Мараморощини тощо.

Цікаво, що найменш відображена у листівках початку минулого століття нинішня Іршавщина. У той час, коли навіть такі маленькі села, як Баркасово (тоді цей населений пункт нараховував усього 300 мешканців), мали по кілька цікавих поштових карток із зображенням своїх вулиць, села Іршавського району, який тоді був поділений між Березьким, Угочанським та Марамороським комітатами, взагалі забуті.

«Привіт, мій милий голубе…»

Надзвичайно велику цінність становлять і тексти листівок. Сам Олександр Волошин стверджує, що дуже рідко дозволяє собі почитати чуже листування, бо вважає це неетичним, але іноді не втримується, особливо коли бачить, що воно може бути цікавим із точки зору збагачення наших знань про історію краю.

Так, зовсім випадково він натрапив на листівку, яку відомий комуніст Олекса Борканюк писав представнику Карпатської України у Празі Вікентію Шандору. «Я був вражений, якими теплими словами вітав Шандора Борканюк, – розповідає Олександр Волошин. – Вони ж були людьми із протилежними політичними поглядами, проте, як видно з листівки, дружбу берегли. Зокрема, там були такі слова: «Вітаю тебе, мій милий голубе. Як ти провів вакації? У нас усе добре» і таке інше. Дуже чудова, тепла листівочка. Загалом же тексти на поштових картках цікаві з огляду на те, що відображають тодішню культуру і менталітет мешканців краю». 

На жаль, сказати хоча би приблизну дату виходу третього альбому зі старовинними листівками Олександр Волошин не може. Пояснює це тим, що видавнича справа нині працює не в поміч, а скоріше всупереч автору. «До прикладу, в європейських країнах, – ділиться досвідом ужгородський колекціонер, – мої колеги формують таку ж за принципом подачі книжку, а далі продають її видавництву, знаючи, що її видадуть, розрекламують і довезуть у кожну книгарню.

У нас же автору потрібно самому знайти кошти на друк, а потім власноруч розносити свій доробок по крамницях, принижуючись і просячи, аби виклали книжку на свої полиці. Тож нині я ані грошей на її випуск не маю, ані усвідомлення, що вона комусь буде потрібна.

І попри це продовжую шукати установи, сувенірні та книжкові магазини, інфоцентри тощо, які б захотіли придбати в мене невеликі партії цього альбому за собівартістю. Бо ж я розумію: це не бізнес, а поклик душі – можливість показати людям, як колись виглядали наші міста і села, якими освіченими і шанобливими були наші предки і, головне, як вони поважали своїх близьких і рідних».