Як закарпатцям працюється й живеться в азійській столиці Російської імперії

Чергове україно-російське протистояння в уже традиційний новорічний період цього разу переросло із суто газової суперечки у продуктову війну. Наразі спостерігаємо лише одиничні постріли: росіяни бракують вітчизняний сир (і білоруси їм підгавкують), а українці кажуть, що російське м’ясо небезпечне для здоров’я.

Як закарпатцям працюється й живеться в азійській столиці Російської імперії

Можливо, і цей конфлікт обійдеться малою кров’ю, бо політики на те й існують, аби домовлятися. Хоча, коли зважити на березневі президентські вибори в Росії й несподівану непоступ­ливість української влади, можна прогнозувати й гірші варіанти розвитку подій. Утім тепер мова не про політичні передбачення, а про реальні загрози чи, радше, неприємності. Річ у тім, що тисячі закарпатських заробітчан уже найближчим часом, найімовірніше, потраплять під град осколків війни Києва з Москвою.

Урок таджицької

Для початку коротка політична ремарка. Українським заробітчанам у Росії найближчим часом, схоже, закрутять гайки. Хотілося б у цьому помилитися, але політика останнього року, яку веде  Москва, не дає підстав сумніватися: перед президентськими виборами влада старанно розігруватиме гастарбайтерську карту й підніматиме націоналістичний тонус суспільства. Оскільки білоруси вже давно не вороги, казахи знов стали братами після утворення Митного союзу, таджикам дісталося перед виборами до Думи, то мішень треба обирати серед українців і грузинів. Та зважаючи на те, що Грузія торік останньою з країн ВТО нарешті впустила Росію до Всесвітньої торговельної організації, Москві було б негоже одразу ж так «віддячувати» Тбілісі. Тому, хоч як прикро, офірними козлами можуть стати українці.

Аби вказати «молодшим» братам на свою вищість, навіть не треба скасовувати дозвіл 90-денного вільного перебування на території Росії. Достатньо просто нацькувати на будівельні об’єкти Федеральну міграційну службу – і 90 % заробітчан «погорять», бо не мають патенту на роботу.

Коли ж «ефемесники» чи навіть звичайні патрульні побачать закордонного гостя в робочому одязі, уже не відчепляться. У стані політичного миру між Україною і Росією це питання вирішується традиційним шляхом: починаючи роботу на котромусь із будівельних об’єктів, бригадир старається одразу ж познайомитися з місцевим дільничним поліціянтом і заплатити тому за «дах». У Москві таке «кришування» коштує по 35 доларів з одного робочого за місяць. До честі дільничних, більшість із них залишають бригадиру номер телефону, аби заїжджі колеги не «паслися» на його ділянці й не заважали людям працювати.

З представниками Федеральної міграційної служби знайти спільну мову складніше, а точніше – дорожче. Ці правоохоронці, до функціональних обов’язків котрих входить боротьба з нелегалами, у рейди їздять з відеокамерами. І хоча, як показує досвід, часто їх навіть не вмикають, зате,  аби «витерти» обличчя заробітчанина «з телевізора», деруть із того, скільки можуть. Сума у 150–200 доларів штрафу (до кишені, а не банку) з одного героя відеозйомки – звична річ.

Але, повторимося, такий по­рядок у Росії у стані миру між державами. Коли ж влада накаже цькувати нелегальних робітників, «ефемесники» і запрацюють активніше, і штрафи підвищать.

Дуже яскравим прикладом дієвого впливу Москви на неслухняну державу стало минулорічне показове приниження таджиків у відповідь на арешт російського льотчика. Півроку, поки в Душанбе тривав процес над порушником законодавства Таджикистану, мігрантів з цієї крани в столиці Росії лише періодично пощипували. Зате коли суд таки виніс обвинувальний вирок, каральні структури запрацювали, як уміють. Азійців-робітників гребли без розбору, а вже потім дивилися, хто таджик, а хто узбек чи казах. У період зачистки навіть смагляві закарпатці старалися не виходити в магазин по продукти чи сигарети – від гріха подалі. У підсумку, для того, аби Таджикистан відпустив російського льотчика, виявилося достатнім депортувати сотню-другу його громадян...

Москва – столиця Азії

Та все-таки треба зауважити, що нині Росія (а насамперед Москва) стала заручницею недалекоглядної міграційної політики, дешевих нафтодоларів і ліні власних мешканців. Зрозуміло, що один із найбільших світових мегаполісів – місто багатюще. Якщо претенденту на посаду касира в супермаркеті (до слова, без досвіду роботи) пропонують від 800 доларів зар­платні, зайве й казати, як непогано живуть мешканці столиці. І ось у той день, коли найбезпутнішому корінному москвичу стало соромно йти працювати двірником, у сусідній державі щось зламалося.

Нині слов’янина в Москві майже не зустрінеш не те що двірником, а й водієм маршрутки, продавцем у магазині, не кажучи вже про сферу громадського харчування чи житлово-комунальне господарство. Азійці заполонили Білокам’яну, і москвичі лише тепер починають усвідомлювати, наскільки вони залежні від тих самих таджиків чи казахів.

Приклад молодого узбека Науруса з міста Самарканд – лише одна з тисяч подібних історій. Менше ніж десять років тому він приїхав до Москви у пошуках роботи, не знаючи нікого й не уявляючи, де житиме і що їстиме. Як у більшості історій середньоазійських мігрантів, знайти роботу – сантехніком в ЖРЕРі одного з мікрорайонів – допомогла узбецька община. Комунальне підприємство виділило новому працівникові як житло... мокрий гнилий підвал із пацюками. Але азійців такі труднощі, виявляється, не спиняють. Нині, після кількох ремонтів, у тому підвалі обстановка майже як у звичайній квартирі. Щоправда, Наурус там уже не живе.

За цей час, працюючи сантехніком, він зумів не тільки перевезти з Самарканду до Росії дружину з донькою, батьків і рідних братів, а й купити паспорт громадянина Росії, машину й невеличкий напівособняк під Тулою. А в підвалі тепер мешкають чи то сусіди, чи то троюрідні брати. Які так само через кілька років, коли відкриють ларьок із шаурмою або зароблять двірниками чи сантехніками, вивезуть до Москви своїх рідних, куплять паспорти й стануть законними москвичами. А як стануть, вимагатимуть дотримання їхніх прав і шанування традицій. Як проковтне це нетерпиме російське суспільство, де середньоазійських громадян ледь не в очі називають чебуреками, чурками і  чорними, – питання часу.

Ми не цигани, ми – хохли

А що ж українці? Як вони почуваються? Звичайно, як і годиться українцям, кожен по-своєму у своїй хатці скраю. На відміну від азійців, які горою стоять один за одного, «западенці», як зневажливо називає нашого брата більшість москвичів, у конфлікти намагаються не встрягати, а їдкі насмішки про «незальожну Україну» ковтають, ніби приправлені густою сметаною вареники.

Якщо москвичі, яким однаково, хто їх обслуговує, через забудькуватість кличуть українців молдаванами, наші гордо вип’ячують пузо й обурено поправляють: «Ми не цигани, ми – хохли». А вже коли поліцейський, щойно забравши 35 доларів щомісячного побору, скаже: «Ви ж не чурки якісь, ви наші брати-слов’яни», підморгне і плесне по плечу – тоді наш чоловік взагалі ледь не радий. Бо ж усе майже як удома...

Звичайно, так поводяться не всі. Хтось любить руського брата ще з часів Союзу, і йому в Росії комфортніше, ніж дома. Дехто бере зарплату й крутить дулю в жебі, якийсь просто терпить, бо мусить, а хтось заздрить росіянам, які так добре живуть, і бризкає отрутою, коли заходить мова про Україну. А комусь просто щастить із роботою, і він потрапляє на нормальну людину, яка поводиться гідно, бо розуміє, що, безпричинно зневажаючи і принижуючи іншого, насамперед принижуєш себе. Як і всюди, в Москві також є нормальні люди.

Єдине, чим гордяться українці, – це своєю роботою. Бо й справді, зазвичай труд українських (особливо закарпатських) будівельників цінують за якість. І оцінюють значно вище, ніж працю азійців, молдаван чи білорусів. Це і є головний аргумент. Півтори тисячі доларів для досвідченого спеціаліста-будівельника – не найвища нинішня московська зарплата. І не біда, що жити і спати треба там, де трудишся, а робити, буває, мусай із 6 ранку до 11 вечора. До Москви ж не відпочивати їдуть, а гроші заробляти. Бо дома за московську місячну платню треба 5 місяців працювати. І нічого тут не заперечиш.

Ярослав Світлик, Ужгород-Москва-Ужгород

P.S.  У московських супермаркетах м’ясо і риба справді часто несвіжі, а білоруський сир – найдешевший і несмачний

01 лютого 2012р.

Теги: заробітчани, гастарбайтер

Коментарі

Ярослав Світлик 2012-02-20 / 14:06:45
коментатору спасибі

Demon Killer 2012-02-02 / 15:31:00
Хороший матеріал. Без ярликів, без гасел, без злості. Цікава інформація. Спроба змалювати проблему, дати якийсь аналіз. Автору - респект.

«П’ятиповерхівки ще нема, а квартири обіцяні і Погорелову, і Ратушняку»
/ 8Закарпатці організувалися у партизанський загін
/ 4Батьки дитини, яка померла в пологовому будинку Ужгорода, вважають, що немовля підмінили
/ 1Архієпископ Феодор: «Ми готові духовно підтримати наших військових у Криму»
/ 6Закарпатський інтерн оперував поранених на Майдані
/ 3З церкви в Мукачеві вкрали мощі святих, яким дві тисячі років
/ 3Чеські медики досі не наважуються вийняти з тіла уродженця Ужгорода картеч, "отриману" на Майдані
Подорожі чоловіка-мізинчика Сабоніса
«Виношу дитину за 30 тисяч доларів»
Заробітчанські поневіряння ужгородки
На Закарпатті послуги детектива поки що не надто популярні
/ 14На Закарпатті болісно відреагували на погрози "регіоналів" закрити УГКЦ
/ 3В Ужгороді прокуратура досі не знає, чи законно влада продала аптеки
/ 1Від новорічного похмілля допоможуть швидкий секс і контрастний душ
/ 1Люди захистили від дерибану футбольне поле у Горянах
Одержимий кухнею
/ 3Новий Рік в Ужгороді, або Стриптиз Снігуроньки – від 600 гривень
/ 1Розлучені, геї, ігромани – «клієнти» закарпатських психотерапевтів
Ужгород: Замість туалетів – заіржавілі дірки
/ 15Повернулася лікарка, яка продавала дітей
Скульптурний трудоголік. Роботи ужгородця Юрія Максимовича купують попи і прокурори
У Мукачеві Будинок офіцерів руйнується, бо казначейство не дає грошей
Презервативи, Ленін і цуцик за 10 «штук»
/ 2В Ужгороді "забули" відновити покриття пішохідної частини транспортного мосту
Отрутою і ґумовими кулями. Доґгантери в Ужгороді вбивають щомісяця 5–10 собак
» Всі записи