Безцінна сіль Солотвина, або Хто зацікавлений позбавити солотвинців батьківщини

Чи можливо сьогодні відродити колишню славу на виробничих горизонтах солерудника? Чи зникне водяна лавина в підземних соляних забоях? Чи запрацює колись це потужне підприємство? Хто із нинішніх чиновників прагне нагріти на бідах солотвинців собі руки і привласнити солерудник та всю довколишню рекре­аційну зону?

 

Про біди місцевого люду кореспондент "ФЕСТу" довідувався у старожилів селища, ветеранів рудника, солотвинців, котрих майже силоміць прагнуть звідси виселити.

Микола МИЙСАРОШ, колишній начальник Солотвинської шахти №9: "Наша родинна трудова династія в цілому віддала роботі на місцевому руднику 450 років. Тут був наш другий дім, тут заробляли на хліб насущний, тут знайшли свою долю. Добре пам'ятаю 1980 рік, коли колектив рудника видав на-гора рекордні півмільйона білосніжної харчової солі. Тоді за "старою системою" у підземних виробках використовували всього-на-всього 35–40 кг вибухівки. А потім дійшло до того, аби домогтися високих виробничих результатів, застосовували більше 500 кг вибухових зарядів, від яких одразу виникали глибокі тріщини, на котрі старалися не звертати уваги. А дарма! Бо саме тріщини відтак увібрали в себе воду, почали таїти грандіозну небезпеку. Саме це ігнорування призвело до затоплення 8-ї та 9-ї шахт. Тоді після робочої зміни у соляних виробках-камерах постійно з'являлася водяна калюжа. Нині 450-метрова глибина нашої шахти суці­льно залита водяними потоками.

 

Чи можливо відкачати із соляного підземелля воду? Треба. І негайно! При цьому не звертати ніякої уваги на "наукові гіпотези й припущення". Я переконаний, що солекопальні можна порятувати. Я знаю, кому це насамперед вигідно – тим, хто бажає розбагатіти на горі людському!

 

Судіть самі, яким чином може нормально функціонувати рудник, коли за останні 20 років в його виробничий потенціал не вкладено ані копійки?

 

До продуктивної роботи та співпраці треба залучати знаючих, досвідчених майстрів, виконробів, спеціалістів, які свого часу змушені були покинути рідне виробництво через безгрошів'я та матеріальну скруту. Чому? Бо саме вони знають, як свої п'ять пальців, соляні підземні горизонти і спроможні відвести будь-яку біду.

 

Не треба ставити хрест на майбутньому Солотвинських солекопалень. Їх необхідно відродити, відтак бережливо ставитися до підземних покладів і грандіозних запасів, яких, за точними підрахунками, вистачить, як мінімум, на 500 років. До того ж у світі всім відомо, що солотвинська йодована сіль – най­цінніша, найякісніша і найсмачніша!

 

Я – за відродження нашого рудника, тільки треба в цій екстремальній ситуації мати розумний, мудрий цільовий державний підхід, добросовісне вболівання за рудник".

Юрій АРДЕЛЯН, солотвинець: "Моя сім'я постраждала від підземних зсувів та карстових обвалів на руднику. Тут наше правічне родинне вітцівське гніздо, тут ми народилися і помремо.

 

Нікуди ми не збираємося переселятися. Тереблю собі придумали обласні та районні можновладці. Їм хочу сказати одне: "Ми у селищі самі собі раду да­мо. Що ви задумали – добре відомо. Таємне завжди стає явним! Ми переконані, що більшу частину солотвинців хочуть закрити у "тереблянську резервацію", відтак панувати на наших Соляних золотих озерах. Наруги і свавілля над нами – недопустимі. Не такі страшні карстові ями і провалля, як про них пишуть газети і журнали".

Михайло КЕДЕШ, бізнесмен: "Хтось із київських та обласних чинуш давно старається прибрати до рук від­починкову зону Солоних озер і тут владарювати. Але нахаби посягнули тепер не тільки на привласнення рудника, але й прагнуть закопати і закрити наш скромний бізнес. Не дамо, відстоїмо свій чесний шматок хліба!

 

Нехай обласні і районні начальники самі полишають свої котеджі і переселяються на пусті й оголені тереблянські ниви. Ні­якого переселення не буде. Ми в Солотвині народилися, виросли, жили, живемо і будемо далі жити! Чиновницькі махінації – не пройдуть! Вони нам давно відомі!"

Михайло МОЛНАР, солотвинський ветеран праці, 75-річний пен­сіонер: "Щодня на прилеглих Солених озерах крутяться всілякі "грошовиті мішки", пропонують гроші за земельні ділянки. Яка Теребля? Нікуди ми не поїдемо! Теребля – для тереблянців, а Солотвино – для солотвинців!".

Михайло ТОКАР, голова солотвинської громадської організації "Надія": "У ситуації, що склалася, необхідно розумно, виважено розставити всі крапки над "і". По-перше, треба зробити все для того, аби чимшвидше реанімувати місцевий солерудник. Отоді все стане на свої місця!

 

Карстовими проваллями і ямами також не налякати моїх земляків. І ні в яку Тереблю вони не збираються переселятися. Афери та підлі оборудки можновладців нам також відомі. Ми про них знаємо".

Юрій УХАЛЬ, солотвинський голова: "Не про переселення треба думати, а про працевлаштування, гідне і достойне життя солотвинців. А то сьогодні вони не живуть, а скні­ють і животіють. Ніхто з українських багатіїв не хоче вкладати інвестиції у соціально-економічний розвиток нашого селища. Кожен з них має на­мір "накласти лапу" на рекреаційно-відпочинкову туристичну зону, зруйновані солекопальні, алергологічні лікувальні заклади. Шкода, що всі державні урядовці, які побували за останні 20 років у нашому селищі, палець об палець не вдарили, аби надати нам відчутну допомогу, аби вивести з прориву рідні солекопальні, яким ще, дай Господи, ді­яти і жи­ти довгі роки.

 

Як далі вийде – поживемо-побачимо! Переселятися на інші місцини солотвинці категорично не згодні і ніколи не покинуть рідні оселі".

 

Прокоментувати ситуацію в Солотвині "ФЕСТ" попросив першого за­ступника голови Закарпатської ОДА Івана Бушка:

 

 

– Я погоджуюся з тим, що багатоліт­ня байдужість власника солерудника – державного аграрного відомства, яке впродовж 20 років не турбувалося його життєзабезпеченням, призвела до сумного фіналу. Можливо, якби у солерудника був приватний власник, він би більш ефективно піклувався про нього. А так маємо що маємо.

 

На даний час триває природний процес затоплення старої шахти №8 (новіша і менша №9 уже затоплена). Регулярний моніторинг за цим процесом не ведеться. Фахівці Гірничного НДІ приїздять раз на місяць і відслідковують зрушення земної поверхні. Впродовж останніх двох місяців жодних зсувних процесів не зафіксовано.

 

Зрозуміло, що після затоплення відновити роботу цих шахт за старими технологіями буде неможливо. Річ і в тім, що шахтні виробки вже сягали меж житлової забудови селища, тому вести видобуток солі під будинками солотвинців неприпустимо. Застосування нових технологій є досить затратним, тому сьогодні мова йде про будівництво нового солерудника у Тереблі та відселення з небезпечної зони 117 сімей.

 

Друге питання є найбільш болючим, адже покидати рідні місця завжди важко. Цю проблему ми вирішуємо у такий спосіб, що, на прохання селищної ради, резервуємо для солотвинців земельні ділянки у найближчих із Солотвином селах – Нижній Апші та Білій Церкві. Саме Солотвино має лише одну вільну ділянку землі, але вона перебуває під загрозою паводкового затоплення. Щоб зводити житловий квартал, там спочатку треба збудувати захисну дамбу. А це надто дорого. Інший варіант – Теребля, де, за висновками науковців, розвідано запаси соляних пластів. Там можна зводити і житло, і новий солерудник. На виділені державою           98 млн.грн., сьогодні там розпочато будів­ництво котеджів та двоповерхових житлових будинків сучасного планування, школи і дитячого садка, та освоюються 10 млн. грн., які були виділені спочатку МОЗу, а потім, у зв'язку з неосвоєнням їх міністерством, перенаправлені Закарпатській ОДА на нову алергологічну лікарню.

 

Як здійснювати переселення – це компетенція Кабінету Міністрів. Стосовно небажання людей переїзджати: далеко не всі категорично проти. Звісно, найбільш радикально налаштовані ті, хто всілякими правдами чи неправдами заволодів ділянками біля солених озер та заснував собі там бізнес. Я розумію налаштованість тих людей, які свого часу вклали кошти, а сьогодні можуть по­збутися власної справи. Але мене ще більше непокоїть безпека тих людей, чиї домівки можуть бути знищені зсувами.