Хроніка творення незалежності. Влітку 91-го закарпатці обговорювали економічні реформи, дискутували на тему русинства й марили самостійністю

З того року обласних газет в краї стало вже дві: на початку січня вийшов перший номер видання облради й облвиконкому "Новини Закарпаття". Забігаючи наперед, відзначимо, що матеріали нової газети дещо відрізнялися як за змістом, так і за стилем висвітлення тем від основних і єдиних на той час конкурентів із "Закарпатської правди". З "Новин Закарпаття" справді віяло свободою й модним плюралізмом думок. І хоча час від часу в газеті й надавали місце багатосторінковим (або як кажуть в журналістиці – залізобетонним) звітам високих обласних чинів "про зроблене", однак таких матеріалів окремі обласні видання не позбулися й нині.

 

 

Відверто кажучи, молодь, яка не встигла пожити у "процвітаючому й благополучному" Радянському Союзі, як кажуть, ностальгуючи, поодинокі наші співгромадяни, прочитавши тогочасні закарпатські обласні видання, мала б запанікувати. Майже в кожному номері йшлося про порожні полиці магазинів, зростання цін на харчі і те, як вони відрізняються на "традиційному" та "чорному" ринках. Ба навіть офіційна статистика 1991 року свідчила про значне зниження економічних показників виробництва й торгівлі.

 

У кількашпальтному матеріалі з підбиттям підсумків першого півріччя обласне управління статистики повідомляло "...про складну ситуацію в народному господарстві. У промисловості погіршилося виконання договірних зобов'язань із постачання. Агропромисловий комплекс не вийшов навіть на минулорічний рівень виробництва та заготівель сільськогосподарської продукції. Не виконується програма в капітальному будівництві. Знизились обсяги роздрібного товарообігу й платних послуг". Дуже доступно й більш простими словами характеризує тодішню ситуацію журналіст Микола Рішко: "Щось дивне з нами коїться. Рухаємося вперед як черепахи, й не снилося, й не гадалося, що повернеться до нас те, що вже було: нестатки, пусті полиці магазинів, талони, а до них ще й купони. За чесно зароблені гроші не можна купити найпотрібніше! Люди змушені губити свою гідність. Збирати всяку всячину й відправлятися торгувати нею в інші країни...". Погодьтеся, чим не замальовка з наших теперішніх реалій, особ­ливо в пасажах про гідність та інші країни...

 

Однак чи не найбільшою проблемою крайової економіки 91-го року стала нестача...хліба. І не просто нестача – головного продукту фактично не було. "Останніми днями все частіше ужгородці, заходячи у продовольчі магазини спостерігають абсолютно порожні стелажі хлібобулочних виробів, – писали "Новини Закарпаття". – Навіть звичайна черства шкільна булочка стає у радість покупцеві". "Ми на напівголодному пайку, – зізнається в інтерв'ю "Закарпатській правді" директор виробничого об'єднання елеваторної й зернопереробної промисловості Микола Кубарич. – Хліба і зерна не вистачає не лише в магазинах, а й для корму худобі колгоспів. Звідси й нестача м'яса, і багато інших бід". Як мовиться, без коментарів...

 

 

Незважаючи на всі негаразди, КПРС перебувала в активних дискусіях щодо свого майбутнього. Тодішнім партійним керманичам улітку 1991 року, судячи з усього, і на гадку не спадало, що вже найближчим часом вони втратять усі важелі впливу на державу, а точніше – новостворені незалежні держави. У липні-серпні компартія проголосила кардинальні реформи у своєму середовищі і готувалася до схвалення нової програми. "Головне для нас, комуністів, – освоїти й сприйняти нові підходи у соціально-економічній політиці. Багато товаришів не можуть сприйняти всіх масштабів реальної зміни між партією та органами державного управління. Однак такі зміни вже настали. Компартія відмовилася від провідної ролі в суспільстві..." – йдеться у "Закарпатській правді", тогочасному друкованому органі закарпатського обкому партії. І, судячи із заміток у пресі, комуністи справді були готові підлаштуватися до нових умов. Але саме підлаштуватися, що, до слова, у них чудово вийшло після проголошення незалежності. Зі сторінок обласних видань тогочасні партійні керманичі активно проголошували потребу в реформах, зміни в структурі народного господарства, ба навіть перехід до ринкових відносин.

 

Звичайної комуністичної риторики майже не було на сторінках газет: усі забули про п'ятирічки, соціалістичні змагання й лідерів-вождів (до речі, жодного разу не натрапив на прізвища останніх у заголовках статей). Натомість конкуренцію в тодішньому політикумі комуністи сприймати ніяк не хотіли. Говорячи про тогочасних опозиціонерів, партійці використовували добре знайомі нам фрази якими користуються і їхні нинішні колеги: "Сьогодні ці люди відстоюють новий класовий інтерес і виконують замовлення "нових багатіїв" з такою ж старанністю, з якою колись обслуговували адміністративно-командну систему, яку вони проклинають сьогодні", – висловлює думку рядовий член компартії в "Закарпатській правді". Можливо, комуністи й не були такими далекими від істини...

 

 

Уся країна, зокрема й обласні видання, щиро відзначала 16 липня 1991 року першу річницю ухвалення Верховною Радою Декларації про державний суверенітет. Однак заголовки статей і привітань звучали саме про незалежність. "Вперше в історії нашої республіки відзначається День незалежності України. Але добре всі розуміємо, що шлях до повного суверенітету ще довгий і тривалий.

 

Та й політичні сили, як у республіці, так і за її межами, чинять все більший опір цьому процесу. Однак з дороги нам не звернути, український народ такого не допустить", – звернулася до мешканців обласного центру Ужгородська міська рада. Не знали тоді міські обранці, наскільки насправді близькою є повна незалежність і вже точно не передбачали, яким важким буде розвиток нової Української держави.

 

Не такими одностайними у своєму виборі майбутнього республіки були опитані "Новинами Закарпаття" ужгородці. Микола Горшунов, директор Закарпатського обласного заводу "Ремпобуттехніка": "У мене не той вік, аби легко змінювати погляди. Скажу відверто: навіть не уявляю, що мені доведеться обмінювати гроші, проходити митний контроль, коли їхатиму в гості до товаришів". Олександр Овечкін, начальник сектора Закарпатського центру стандартизації і метрології: "70 років ми щось разом будували. Нічого з того не вийшло. Тому і підтримую ідею незалежності України. Тим більше у республіки є все, щоб такою стати". Іван Гапак, робітник цегельного заводу: "Я за те, щоб жити в Союзі, але мати свого президента. Без допомоги навіть великі держави вижити не можуть. А ми тим більше, бо у нас багато спільного з іншими республіками. І тепер на зарплату нічого не купиш. А тоді, коли розійдемося? Ні, тільки в Союзі!".

 

У принципі і на нинішню зарплату українця нічого не купиш. Лишень нам уже нема що розвалювати чи об'єднуватися з кимось, аби вірити у краще життя.

 

 

"Співвітчизники! Громадяни Радянського Союзу! У важкій критичній для долі Вітчизни і наших народів час звертаємося ми до вас! Над нашою Батьківщиною нависла смертельна небезпека!.." Словами звернення до радянського народу Державного комітету з надзвичайного стану рясніли сторінки як "Закарпатської правди", так і "Новин Закарпаття". Окрім офіційних документів, у перші дні путчу крайова преса не надрукувала жодного інтерв'ю, найменшого коментаря, не кажучи вже про власну позицію. Боязнь тогочасних можновладців та журналістів зрозуміти можна: на той час – 18-19 серпня – ні Горбачов, ні Єльцин, ні навіть самі путчисти не могли передбачити розвитку подій. Щоправда, слід визнати: єдиним органом влади на Закарпатті, який дав принципову оцінку ГКЧП, бу­ла Ужгородська міська рада. Вже вранці 19 серпня 26 депутатів утворили ініціативну групу для скликання того ж дня термінової позачергової VІ сесії.

 

Це вже потім на сторінках видань з'являться за­яви депутатів, колишніх комуністів, які палко переконуватимуть, що впродовж путчу свято вірили у перемогу демократії й незалежної України. Але факт залишається фактом: саме депутати обласного центру першими на Закарпатті дали негативну оцінку подіям, що відбувалися у Москві...От що сказав під час народного віче 23 серпня в Ужгороді тодішній перший заступник голови міськвиконкому Василь Прокопець: "Не думайте, якщо Закарпаття далеко від центру, то у нас усе було спокійно і тихенько. Ця тиша оманлива. За очікувальною позицією наших обласних і районних органів державної влади стояла хитка заміреність на підтримку антиконституційних дій заколотників. Мовчали, бо знову хотіли нас повернути до часів остогидлої партійної номенклатури".

 

Акт проголошення незалежності закарпатські газети надрукували так само одностайно, як і звернення ГКЧП. Ще за кілька днів наші видання взялися описувати хроніку московських подій. Що найцікавіше: 27 серпня "Закарпатська правда" назвала себе незалежною громадсько-політичною газетою. У вступному слові редакція навіть спробувала виправдати себе й матеріали, які публікувала під час путчу. Однак це було смішно і насправді не потрібно. Як, власне, і виправдання вищих обласних чинів і депутатів. Як уже писалося, вони швиденько зрозуміли, куди дує вітер і на які позиції треба стати у вирішальний момент. Люстрації за польським чи чеським варіантом в Україні так і не дочекалися. Хоча, слід відзначити, спроби були, зокрема порушувала питання і крайова преса. "Закарпатська правда" на першій шпальті в стилі сучасних таблоїдів опублікувала таблицю колишніх компартійних функціонерів: ким вони були до незалежності, яку позицію мали під час путчу і які посади обійняли в новій Українській державі. Не хочеться називати прізвищ – просто погортайте сторінки старих газет – знайдете чимало нинішніх достатньо високих державних чинів обласного рівня.

 

 

Зізнаюся, читаючи газети початку 90-х, мене й на мить не по­кидало відчуття дежавю. Десь усе це я бачив, хтось мені нещодавно говорив про реформи, демократію, переконував, що вже ось-ось житиму краще і заможніше, що Україна здобуде визнання у світі, стане житницею Європи і ключовим гравцем геополітичної шахівниці. Ба навіть якщо облишити глобальні й економічні перспективи нашої держави – закарпатські ЗМІ з самого початку незалежності висвітлювали фактично ті ж самі проблеми, про які я, як журналіст, пишу й сьогодні.

 

Національне питання: "Що стосується прав обмеження угорців, то мене це справді дивує, – пише на сторінках "Новин Закарпаття" викладач із Виноградівщини. – Щоб переконатися в протилежному, не потрібно далеко ходити по факти. Я працюю близько 20 років у кооперативному профтехучилищі. У нас навчаються не лише діти українців, а й росіян, румунів, представників інших національностей. Упродовж 46-річної історії навчального закладу не було жодного непорозуміння на національному ґрунті".

 

Релігійне питання: "Після легалізації нашої церкви наприкінці 1989 року пряме переслідування греко-католиків хоч і припинилося, але триває ігнорування їхніх прав. Наша церква й далі перебуває в нерівному становищі, як порівняти з іншими конфесіями, особливо з Російською православною церквою, яка утверджує свої позиції за підтримки дій державних органів влади" .

 

І таких аналогій – безліч. Тут же активні дискусії щодо русинського питання, які так само актуально лунають і нині. Все ті ж проблеми з транспортом, комунальними послугами, збереженням культурного надбання. Звичайно, не справдилися наші сподівання 20-річної давності, і зі здобуттям незалежності ми не наблизилися до рівня життя навіть наших сусідів угорців та словаків, та все ж...Прочитайте ще раз слова зі звернення путчистів до радянського народу і задумайтеся. Незважаючи на нинішні негаразди – економічні, політичні, соціальні... – ми все ще залишаємося українцями в нашій же незалежній державі. Не вірю, що в когось з'явиться бажання повернутися в минуле...