СТЕЖКАМИ ІОВА

Із Галиною Іванівною Алексик ми повинні були говорити ще у 2007 році. Дочка вчилася у четвертій міській школі, і ми по-батьківськи приходили на свята чи то першого, чи останнього дзвоника. Пам'ятаємо, тоді було якраз свято останнього дзвоника. Зазвичай, все відбувалося без надмірної екзотики: трафаретно, буденно-святково, з легким совковим нальотом... Але раптом ми стали дивитися фільм. Фільм називався "Вчитель". На шкільне подвір'я вийшла невисокого зросту старша вчителька: струнка постава, благородні риси обличчя... За нею йшло з десяток учнів 9-10-річного віку, які теж виділялися із загального числа різновікової шкільної малечі внутрішньою зібраністю і дисциплінованістю. Це не була муштра, це був якийсь напівзабутий епізод з "Доживём до понедельника". Повіяло неможливою в цьому світі класикою. Під час врочистостей ми час від часу кидали погляди в сторону цієї групки, а після лінійки наша цікавість повела нас до класу. Під дверима почули строгий голос, який на російській мові давав вказівки і настанови... Так ми познайомилися з Галиною Іванівною - вчителем молодших класів, яка єдина в той час продовжувала вести російські молодші класи в колись російській міській школі № 4. Тоді ми і домовилися про інтерв'ю.

На жаль, інтерв'ю не відбулося (ми якось тоді один одного не знайшли і не дочекалися), і, як після зізналася нам Галина Іванівна, вона довго тоді на нас сердилася, навіть рік не віталася. Виявляється, ми залишилися її єдиною надією на продовження роботи в школі. Директор поставив умову, що вона повинна набрати хоча б 7 учнів у перший клас, а було всього 5. Надія була на те, що через статтю в газеті вдасться знайти ще тих двох... Але стаття не вийшла, двоє не прийшло, і дзвоник дійсно став останнім...

 Згодом ми почали зустрічати Галину Іванівну біля банку, що в центрі міста на розі, біля колишнього фонтану. Вона з тою ж поставою і майже тим благородним виразом обличчя стала виконувати функції прибиральниці банку. З віничком, совочком, низько схиляючись, дуже відповідально і старанно... Фільм про "Вчителя" закінчився, поповзли титри і кожне прізвище в чорні рамці... Ми знали, що одна, як мінімум, рамка наша, бо здороваючись із вчителем, завжди щось таке вкололо (акупунктура совісті). Ми розуміли - є борг, але як віддати? Напрошувалося дуже примітивне - гра на контрасті: відмінник освіти, старший вчитель, гордість районної освіти ... з совком і віником у центрі міста. Але ми якось відразу відкинули, як крайню недоречність цю вульгарну соціальщину. Не ліпилося воно до образу. І ось минулої п'ятниці Галина Іванівна щось там виносячи у вуличну сміттєву урну звернулася:

- Добрий день. Хочете, я вас розсмішу?

- Розсмішіть.

- Мені прийшов лист від керівництва банку, де пишуть, що у зв'язку із важким становищем в економіці України, мою зарплату прибиральниці скорочують на 50%. Хто ще може допомогти Україні в її важкому стані, як не пенсіонерка-вчителька, яка змушена, щоб вижити, працювати прибиральницею? Але ви щось не смієтеся.

- Галино Іванівно, а давайте ми з вами у понеділок проведемо інтерв'ю.

- Для чого?

- А так, поговоримо про життя. Ви підготуєтеся про своє життя говорити, ми заправимо диктофончик, і ось там, за столиком, кваску поп'ємо.

- Ну, я не знаю, якщо ви хочете. А раптом не прийдете, як тоді?

- Я вранці підійду, добре?

- Добре.

У понеділок, не так дуже і "вранці", бо було вже біля 12.00, ми таки сіли навпроти пані Галини і... Ми не знали, що з цього всього вийде, але раптом на нас глянули такі очі, така оголилася, поступово проступила доля, що це вже перестало бути схожим на просто розмову.

Дитинство і юність

- Я народилася в оренбургських степах, в селі Кірсановка Тоцького району. Батько був військовий, під час війни його військова частина під Тоцьком, де були всесоюзні військові табори, знаходилася на переформуванні. Там він зустрів мою 18-річну маму. Сам він був з Кіровоградщини, українець, тому моє дівоче прізвище Осипенко. Дівчата тоді були дуже строгі, нічого такого не можна було... хіба що через сільраду. Тому вони розписалися, пожили три місяці, старший лейтенант Іван Осипенко сформував свою танкову частину і поїхав на фронт. Це був 1942 рік. А у 1944 під Львом мій батько загинув, згорівши в танку. В листі з фронту написав, що народжену дочку просить назвати Галею. Так я стала Галею Осипенко серед Іванових, Сидорових, Петрових... - плодом короткого фронтового кохання. Такого, напевно, чистого і сильного, яким тільки воно і може бути посеред війни, серед горя і руїни... Через якийсь час мама вийшла заміж. Вона ж зовсім молодою була – 19 років. Мене забрала бабуся. І я росла з неграмотною бабусею. 

Бабусю мою звали Наталія Петрівна і виховувала вона мене, в основному, трудотерапією. Там же води не було, колодязі глибокі-глибокі, ось і доводилося її викачувати вручну. Грядки не такі як тут – високі, а навпаки – глибокі. Кожного вечора ми туди заливали воду. Я зовсім не страждала від цього, думала, так і треба жити. Спочатку в мене були маленькі відерця, потім більші. В школі я добре вчилася і все думала, що після закінчення піду вчитися, щоб бабусі допомогти.

- Бабусю ви любили.

- Не те слово. Мені здається, таких людей більше немає. Вона мене не гладила, не цілувала, а просто, коли я захворію, мене будить: ось я тобі варенички твої любимі з картопелькою зробила... Неможливо це забути. Її чоловік теж загинув на війні. Я його могилу згодом, як і батькову, знайшла. Він загинув під Ленінградом. Я коли виросла, то і родичів батька знайшла, і всіх могили, до всіх з'їздили, бабусю повезла на могилу діда.

- Важке було дитинство.

- Важкувате. Жили із натурального господарства: картопля, капуста, огірки, помідори. Взимку те ж саме – тільки в соленому вигляді. Навколо степи, клімат сухий, якщо дощ випаде один за літо, то і слава Богу. А зими холодні, снігу до покрівлі, на санчатах з того даху катаєшся. Рідний брат моєї бабусі був директором дитбудинку – відповідав, так би мовити, за мій інтелектуальний розвиток. Він мене навчив книги любити. Спочатку ти у мене на першій полиці все прочитаєш, потім на другій... Я сама і читати навчилася, питаючи сусідських школярів: а якщо паличка так і так, то це яка буква? Так у 5 з половиною років я навчилася читати. Напевно, я все таки перестаралася, бо виросла дуже книжною баришнею. Але при всьому цьому, на час закінчення школи я так і не вирішила, куди йти вчитися. Приїхала в Оренбург, йду центральною вулицею і думаю, який навчальний заклад першим попадеться, туди і піду вчитися. Дивлюся, написано: Оренбургське педучилище. Я туди заходжу – і приймальна комісія. Вони дивляться мої відмінні оцінки: о, і екзамени здавати не треба. Перевірили мій музичний слух, розповіла "Буревесника" Горького, мене і зарахували. Після 4-ох років навчання, як хорошу студентку, мене направили працювати у велике місто – Орськ. Які мені там люди зустрілися!!! Завучем працювала заслужений педагог СРСР, – пам'ятаєте, була така країна – яка ходила до мене на уроки. Напевно, щось таке було, бо вона казала: якщо в тебе на уроці така тишина, що чути як муха летить, значить ти, дитино, будеш справжнім вчителем. А потім, коли вона мені привела, довірила свого внука, я зрозуміла, що може і справді, я вчитель.

- Ви така симпатична, напевно, чоловіки так і вилися навколо молодої вчительки?

- А я і не встигла погуляти. У вересні, коли почала працювати, до нас прислали молодого завуча по виховній роботі – Алексика Яна Дердєвича із Закарпаття. Тоді ж був всесоюзний розподіл. Дівчата тільки його побачили, кажуть: ну, хто перший його окрутить? І так сталося, що 7 листопада ми одружилися. Знаєте, він як почав розповідати мені про гори (він же студентом водив туристів), про те, що тут мінеральна вода б'є ключем, що йдеш по вулиці – горіхи падають, черешні... А в мене ж оренбургські степи, тільки ковила і перекотиполе. І через три місяці я сказала: все, я хочу туди. Коли я провела Яна на службу в армію, то написала його батькам, що хочу там жити. Це був 1968 рік.

На Закарпаття

- І як батьки сприйняли?

- Я не можу вам передати, які в нього були батьки. Не знаю, але мені все життя щастило на людей. Бабуня Юля, яку я до цих пір забути не можу, курила піпу. Говорить мені: ну давай, дитинко, я тебе буду вчити наші закарпатські голубчики готувати.

- А як ви їх розуміли? Адже у Ком'ятах не говорять як в оренбургських степах.

- Вони мене вчили: це лабош, це лавор, це фіранок... І я дуже швидко навчилася. Невже це так важко один одного розуміти? Батько його мені постійно говорив: маскальочко ти моя золота. І коли мене хтось іноді питає: хто ви? Москалька я, ну і що?

- То ви не відчули якогось дискомфорту?

- Ну що ви. Я як включилася в ті роботи: помідори, капуста... Поки чоловік служив, я жила у Ком'ятах, взимку пікірувала розсаду разом з усіма. Їм, напевно, сподобалося, що я не білоручка, а я ж з дитинства до роботи привчена була ще бабусею моєю. Спочатку я пробувала у виноградівській російській школі знайти роботу, але місця не було. Тому цілий рік прожила у Ком'ятах – мамка мене годувала.

- Як ви в школі почали працювати?

- Через рік прийшов чоловік з армії. Знаєте, як це робиться на Закарпатті, потрапив на друга, який влаштував його у відділ культури. Він був такий спритний, грамотний. Його взяли в райком партії спочатку простим інструктором, а потім він зробився заввідділом пропаганди і агітації. А він був такий, що коли всі здали комуністичні білети, він не здав.

- А ви?

- А я що? У мене: робота, школа, діти. Він мене, звичайно, соромив. Левчук, наприклад, постійно говорив: вступайте в партію, будете директором школи.

- А ви що, не були комуністкою?

- Ні в якому разі.

"Москалька"-антикомуністка

- Ви що, серйозно? Працюючи вчителем, будучи дружиною заввідділу пропаганди та ще й росіянкою за вихованням?

- Я коли виросла, порозумнішала і не хотіла бути комуністкою.

- І усе-таки, чому не захотіли вступати в комуністичну партію? В який бік ви порозумнішали?

- Мене книги виховали: класика, дворянство... Напевно, мене книги в інший бік виховали. Я бачила комуністів, які вони. І мій комуніст поряд жив.

- Ви свого комуніста любили.

- Любила. Але вони такі тут всі неідеальні були. Я з ними, з комуністами, ніде так не стикалася, тільки тут. Все моє доросле життя тут пройшло. Мені сказали: от ви станете комуністкою і зможете бути директором школи. Та не хочу я, кажу, бути директором, ви мене просто не чіпайте – я люблю вчити маленьких діток. Знаєте, це дуже особисте, тут так багато потрібно філософствувати. Ну не хотіла бути я комуністкою і все.

- Чому ми вас так розпитуємо? Ви жили в ту епоху, практично вам не було з чим порівнювати. Епоха була дуже закрита, моністична... Ви ж і Церкву не знали, напевно. Тільки це могло якось в інший бік відвести, запропонувати іншу реальність...

- Так, Церкви я не знала. Добре, давайте я переб'ю вашу промову. Напевно, такі приклади мені показали, що щось неправильно... Ось, ми жили з бабусею. Вона працювала в колгоспі і ви читали, що гроші не платили, а ставили палички. Я помираю, в мене кір, я маленька дівчинка. І тут зранку стукають: "Наталія, на роботу!". Бабуся: у мене внучка хворіє. А ті вже вікно розбивають. Вона мене обняла, поставила на табуретку водичку, перехрестила і пішла. А я пити захотіла і ненароком кружку перевернула, воду розлила, сповзла на підлогу і поповзла до відра. Там, на холодній підлозі, в нетопленій хаті пролежала до ночі. Кір, видно, дав ускладнення на ноги - я обезножила. Бригадир, який бабусю так гнав на роботу, дав підводу (людина все-таки) і мене повезли в районну лікарню. Там стали колоти голкою, а я ніг не відчуваю і нічого не відчуваю від пояса до низу – все відмерло. І ось прості лікарі безкоштовно, що особливо важливо підкреслити в наш час, за місяць мене підняли. А потім мені стало просто везти. Виписали з лікарні, я почала потроху ходити, але інші функції не відновилися... І тут бабусю викликають у школу, і стається чудо: мене, як кращу ученицю, направляють в "Артек". Там я потрапила до лікаря Кучук Олени Олександрівни, яка почала мене лікувати... щоб по ногам не текло. Дівчинка, усе-таки доросла вже. А потім, напевно, ви правду говорите, що Бог мені помагав, закінчується таборова зміна, Олена Олександрівна каже: ох, шкода, тобі ще б підлікуватися. І тут мені повідомляють, що мене безкоштовно нагороджують ще однією зміною... Олена Олександрівна так зраділа, ніби я її дочка. Вона мене так гарно підлікувала. І коли я вже приїхала у свою школу, то наді мною ніхто не сміявся.

Або ще одна картинка з дитинства. Коли я навчилася писати, то і бабусю навчила писати її прізвище. Вона так смішно писала А-Л-П-А-Т-О-В-А. Їй за втрату годувальника- чоловіка приносили один раз на місяць 5 карбованців. Я маленька була і не розуміла, чому бабуся розписується за ці 5 рублів і плаче. Але коли вже трохи підросла, то стала розуміти, як то образливо 5 рублів заплатити за втрату чоловіка. Ще я запам'ятала, як виганяли орати поле. У нас з бабусею була корова - худенька така. І ось її виганяють поле орати, а вона корівку обнімає, шкода ж... Я не знаю, може вони, комуністи, так країну підняли. Ось такі приклади є... Але щось неправильно було, неправильно... Звідки я знаю, чому я до цього дійшла, але воно було неправильно. Або ми з бабусею хліба відріжемо, але так, щоб до вечора ще залишилося. Ми так економили. І капусту, і картоплю – тільки б нам вистачило. Важко було. От чому я не комуністка – зрозуміли ви чи не зрозуміли – не знаю. Не можу я їм пробачити свою любиму бабусю. А вона все одно встане, перехреститься і бігом працювати, а я за нею, маленька. Коли підросла, побачила, що можна інакше жити. Але живуть інакше чомусь нечесні люди... А тепер що, інакше? Ось я вам розповідаю, виходить сумно, а мені здається, так я добре жила. Сусіди дивувалися, чому я вже в 7.15 біжу на роботу в школу.

Вчитель

- Люблю я цю роботу. У мене після випробовування атомної бомби, яке секретно провели у 1954 році недалеко від нашого села, коли мені було 11 років... Ось звідси моя безплідність, мої погані судини. Чорнобиль – 30 кілометрова зона, а у нас було 15 кілометрів. На людях випробовували атомну зброю. Нарили окопів, в домі у нас солдатик був, зверху лежало мокре одіяло... Але все ж таки я вискочила подивитися, що то за атомний гриб. І подивилася на свою голову. Майже всі мої однокласники після того повмирали від раку крові і інших онкозахворювань. В мені той гриб все і убив. Я живу чудом, бо потрапила на Закарпаття: в це повітря, в цю воду... Мене Закарпаття врятувало.

- А що ви побачили, коли вискочили з дому?

- Не я одна вискочила, всі люди, всі діти були на вулиці. Хто тоді знав, чим все це може скінчитися? А побачила я велетенський гриб, такий красивий, такий захоплюючий... До нас нагнали війська, в епіцентрі зробили коло крейдою, було багато техніки, мотоциклів... А наші хлопці потім ті мотоцикли крали, а вони, напевно, так зашкалювали. Одним словом, моє село майже вимерло. Але нас нікуди не виселяли. А до чого я все це говорила?

- Ви почали працювати вчителем у Виноградівській середній школі № 4. Хто був директором?

- Григорій Семенович Задорожний. Це така людина. Я його зараз бачу і в мене душа болить. Він виглядає зовсім не так елегантно, як раніше. А зараз якийсь такий... Ну, пенсіонер, такий недоглянутий. Неправильно це... Я хоч можу підробити, а він не може, він старший від мене... Ой, який він був строгий. Був випадок – я перша пофарбувала волосся в рудий колір. Тоді фарба така була – "Рубін". Він мене викликав і каже: "Галино Іванівно, це що ж таке, ви який приклад дітям показуєте?!" А я: Ви про що? А він: що це у вас на голові? А я: це не змивається і т. д., і т. п. Потім ще одна пофарбувала, ще одна... Ну що з нами робити? Ось такий він був суворий. Жінкам вчителям тоді в штанах ходити було заборонено. То тепер все можна. Ми раніше якісь такі були вчителі – справжні. На класній годині говорять дітям – курити шкідливо, а вчителі стоять і курять на ганку. Ти справою доводь: якщо шкідливо, то і ти не кури. В мене перший вчитель був мужчина. Він, напевно, у мене якісь артистичні дані заклав. Вийде до дошки, а в нього видно був талант художника: розповідає, а паралельно на дошці з'являється і палац, і золота рибка, якісь гори казкові. Ось такий був у нас сільський вчитель – Іван Федосійович Лапін. Везло мені на гарних людей. І в училищі у мене був Михайло Васильович Черних – літератор. Каже: я тобі, Галю, дивуюся. Ти коми правильно поставила, дві крапки, а точно правила не вчила. Це відчуття мови. Звідки в людині відчуття мови? А ще я ніколи в своєму класі не вела української мови, бо мені соромно було це робити погано. Хоч я спокійно можу писати диктант без помилок, мови ж споріднені. Я втрачала в коштах, але кликала професіонала із старших класів і він проводив урок. А я сиділа на задній парті і сама вчилася. Слухала, слухала – мову мого батька.

- Ви строга вчителька була?

- Так. Я дуже люблю дітей. Але в мене любов завжди розумна.

- Як то?

- Де треба, можу бути строгою.

- А міра? Де у вас закінчується строгість і починається любов і навпаки?

- Наприклад, у мене була одна дівчинка, як зараз говорять, з крутої райкомівської сім'ї. Вона мені: ви тут командувати не будете, мій тато вас звільнить. Я її витягла із-за парти, вивела в коридор, беру за плечі і кажу: ніколи не буде по-твоєму, ніколи, я звільнюся з роботи, але ніколи не буде так, як ти хочеш, ти будеш робити тільки правильно. Я завжди вміла наполягти на своєму. Але в мене є один закон, який дуже гарно працює: дітей потрібно в собі влюбити.

- І як ви це робите?

- Хіба це поясниш?

- Спробуйте.

- От я набираю перший клас, батьків прошу вийти, закриваю двері... і в мене міняється голос. Я починаю із казок: розповідаю, розповідаю... Мій голос то тихіше, то голосніше... Вчу їх, наприклад, скоромовку: пошепки, пошепки, потім голосніше, голосніше... І через якийсь час я вже відчуваю – вони мої. Це ж не обов'язково відразу наука, наука... Спочатку потрібно їх взяти в полон. От батьки і дивуються. Діти розбалувані такі, а як вони вас слухають! У мене були сестрички Боднарчук Оля і Юля. Зараз вони вже дорослі. Покінчали університети, у них діти. І от другий клас. У 7.15 я вже в класі. Відкриваються двері, забігає Юля: Галино Івані-вно, я так хотіла вас побачити, що у мене ноги за шиєю не встигали. Ось так. Я знаю, що діти мене любили.

- А як у вас з начальством виходило?

- Напевно, і начальство, і батьки були розумні. В мене завжди в класі було до сорока і більше учнів. Тоді модно було в російську школу давати. Я вам розповім, як я 8 років перепрацювала і сама почала проти себе працювати. Мої учні почали до мене вести своїх дітей, а я їх давай відмовляти: для чого, давайте в українські класи, поступати буде легше. Я дуже любила дітей, знала їх, завжди намагалася довести, що немає поганих дітей, чи там глупих. Заохочувала вчитися, тягнутися... В школі було добре. У мене все життя страшні головні болі після 1954 злощасного року. Ще з молодості, з юності... Звикла все життя на ліках. Але коли заходжу в клас, бачу дітей, все як рукою знімає. Тому ніколи не могла працювати з одною дитиною чи з двома, тільки з класом. Колега моя, теж вчителька молодших класів, була така повільна, спокійна. А я така: скоріше, скоріше, скоріше... Наприклад, у мене закон був: дзвінок - і я вже двері закрила. Учні вже стоять біля парт. А вчителі ще: ля-ля-ля-ля... А я не можу й хвилинки втрачати, в мене все так продумано.

- Ви готувалися на кожен урок, чи вже були якісь сталі напрацювання?

- А як же. Ось, наприклад, ввели в першому класі на математиці – x. І я придумую гру: хто там ховається у віконечку? Щось там вирізала, малювала – журналів раніше дитячих було багато, всякі "Барвінки", "Мурзилки"... У мене все було одноразове таке, не те що зараз: магнітні дошки... Найголовніше, щоб урок був творчий і цікавий. Це найголовніше.

- Розкажіть про дочку.

Дочка

- Я навчалася в Івано-Франківському педагогічному інституті ім. Стефаника. Мені дуже подобалося вчитися. Я з таким гордим виглядом їздила на сесії. Але мені дуже хотілося мати дітей. Коли сказали, що в мене дітей не буде, то я... Але тут у дитячому будинку з'явилася новонароджена крихітка. А там був лікар-гінеколог, який з моїм чоловіком вчився в одному університеті. Вони дружили. І ось він зателефонував чоловікові в райком: слухай, тут така дівчинка народилася. А ми вже всюди по дитячих будинках говорили, що хотіли би новонароджену дівчинку. Ми поїхала дивитися, а дівчинка очі свої карі відкрила, подивилася на мене припухлими, як в мене оченятами, то я відразу зрозуміла: моя. Дівчинка народилася в грудні, але мені дозволили трохи змінити дату, ім'я... І ось 1 січня 1972 року народилася на світ Алексик Тетяна Яношівна. Я відразу залишила інститут. Як вчитися, коли в мене такий скарб з'явився. На третьому курсі залишила, і ніколи не пошкодувала. Ох, якби ви читали її листи!!! Вона брала червону пасту і починала: мамочко моя, сонечко, радість, і тільки після вже синьою розповідала про свої справи. Я і як вчитель була строга, і як мама була строга. Жили ми в райкомівському домі в мікрорайоні. Кличу: Таню! – не йде. Таню! – не йде. Беру скакалочку, скакалочкою – раз! Наступного разу вже тільки одного разу вистачало.

В перший клас я її спеціально віддала колезі, але коли вона якось прийшла до мене на урок, посиділа на задній парті, то після закінчення уроку вся в сльозах таки напросилася, щоб я її взяла до себе. Вчилася в школі вона дуже добре. Потім ми з чоловіком розлучилися.

- Ви розлучилися з Алексиком?

- Так. Він полюбив Христину Михайлівну. Завуча школи №2, секретаря парторганізації. Вона тоді була Боднарчук, а зараз ми обидві Алексички. Чоловік її працював начальником станції.

- І вона з ним розлучилася?

- Так. У них з Алексиком сталося кохання і я подала на розлучення.

- Ви не терпіли.

- Мене ображати не можна, я себе дуже поважаю (гірко всміхнулася). Але, напевно, про деталі вже не треба? Коли ми з чоловік розлучилися, то ми з дочкою подивилися фільм "Господарка дитячого дому". Таня мені говорить: мамочко, який жах. А я їй: дочко, давай я тобі розкажу. Адже ти теж могла бути там. А якщо хтось тобі розповість, розповість не так...

- А чому ви вирішили розповісти?

- Намічалося, що їй скажуть. Але все це таке. Як добре, що я це зробила. Знаєте, вона мене любила як маму, а тут вона стала мене боготворити. Це, ніби, як ангел з небес спустився. Вона каже: Боже мій, як мені повезло! І коли вона поступила в інститут, то листи її були написані тільки червоною пастою... Якщо не вірите, то я можу принести. Минуло 18 років з дня її вбивства. А я їх з того часу не торкалася.

Я після розлучення пішла підробляти ще на одну ставку – групу продовженого дня. Міський голова Біланчук мені допоміг: нашу квартиру розміняли. І стали ми жити по вулиці Зої Космодем'янської. Алесик в однокімнатній квартирі з новою дружиною в першому під'їзді, а я в однокімнатній квартирі в третьому під'їзді. Вони ходять біля мене, а я так не можу, вони не вітаються. Я рік потерпіла, а потім підійшла і кажу – люди, що ж ви робите, невже ж вас Європа не вчить. Христино, я же з ним 20 років прожила, це ж мій родич. Вони і пом'якли. А потім у нього інсульт був і я допомагала, що треба. А коли у мене чоловік другий став, з Росії, то весь дім дивився, як ми ходили до них зустрічати Новий рік. Вас це дивує?

- Трошки. А вас?

- Мене – ні. Він же родич мені, перший чоловік.

- А ревнощі?

- З ревнощів я його покарала – позбавила своєї особи. Тепер у мене другий чоловік, якого я полюбила. Він людина віруюча, не п'є, дотримує постів. Трохи мене наблизив до Бога.

- Він?

- Так. Не райкомівський же працівник. Ми з ним повінчалися в церкві, що біля школи № 4.

- Ваша дочка куди пішла вчитися після школи?

- Я повезла її у своє місто Самару. Туди, де моя мама, щоб вона за нею приглянула. Я хотіла, щоб вона поступила в медичний, хоч знала, що вона не хоче. Але вона знала як мене взяти: ранком обняла, сльози як горох – мамочко, я так не хочу бути лікарем, я хочу бути фізиком чи математиком. А тоді вже мода пішла на комп'ютери. І ми замість медичного здали документи в політехнічний інститут. Вона здала один екзамен – фізику на "5" і поступила. Боже, яке то було щастя – моя дочка поступила. А потім вона зустріла хлопця з аерокосмічного інституту. Вона гарно вчилася, а він взагалі розумник, закінчив з червоним дипломом. Батько – професор, мама - директор школи, а тітка взагалі була представницею президента в регіоні. Весілля робили вони, я внесла якусь частину. Це відбулося в серпні і я чомусь все весілля проплакала. Ніби і не рідна дочка, а я якби відчувала, що через три місяці її втрачу. А Таня така щаслива була у той день. Ми з нею бідненькі були, тому плаття самі придумували. Вони працювали з чоловіком у "Комсомольській правді", в самарському корпункті. Вели рекламний відділ. Справи у них пішли гарно і вони захотіли машину. 17 років тому в Закарпатті можна було купити машину, перегнавши з Угорщини. На роботі їм дали кредит в доларах, а Алексик їм допоміг з машиною. Вони приїхали за нею, купили і поклялися мені, що не будуть їхати вночі... У мене, не знаю чому, такий страх був... Вони виїжджали з двору по Зої Космодем'янській... Я не вмію молитися на людях, все ж таки 46 років пропрацювала вчителем, але тоді мені так захотілося їх перехрестити... І я перехрестила... але, напевно, не побачили мене.

Вбивство

- І ось вони їхали, їхали, і під Воронежем офіцер міліції на заправній станції передав по рації: хлопці, готуйтеся... А там же Росія: степи, темнота... Вони розмотали шипову – гумову стрічку з шипами... Ігор проколовся, вискочив і його першого вбили. Я на суд не їздила, не змогла... і зараз важко. Мені розповідали, що там на суді вбивця говорив, що вона, коли її вбивали, закривалася руками і кликала мене: МАМОЧКО!!!!! МАМОЧКО!!!! А потім вони розкидали їхні тіла по області. Ігоря прикопали в одному районі, Танечку зовсім в іншому. А я чекала... чекала... чекала.... Їздила до мольфара в Івано-Франківськ. Сказали, що вони живі, що дуже серйозна поломка в машині. Вони виїхали 14, а 16 вночі їх вже не було. У мене телефону не було, бо коли нас розлучили, то телефон залишили чоловікові... А потім я вже не могла ні працювати, нічого не могла. Я сиділа у колишнього чоловіка і його дружини біля телефону і як дебілка качалася. А вони не телефонують і не телефонують... Згодом я подала заяву на розшук, в той же час батьки Ігоря подали заяву. Стали шукати машину, Таню, Ігоря... Таня була в яскраво-червоному костюмі. Я дуже старалася для неї, працювала на дві ставки. Тут у нас можна було на базарчику дістати щось цікаве: костюмчики, спіднички і я із задоволенням пакувала їй посилки. Пам'ятаю, в останній день вона сиділа в кріслі і якось по-особливому пилкою доглядала нігті і раптом каже: "Господи, як у тебе добре. Мамочко, від тебе ніби проміння тепленьке йде..." А через три дні її не стало. Ні, не через три, бо її два тижні шукали. А знаєте, що допомогло? Її пастух знайшов. Біля посадки на жовтому листю лежала дівчина в червоному костюмі і таке довге-довге, говорить, волосся, як одяг. І потім її зак... поховали і хрест поставили. На хресті написали "невідома дівчина". А Ігоря не поховали, в іншому районі його тримали в морзі. Як знайшли? Я їй подарувала гаманець старенький, шкіряний і туди поклала долари... Ну які долари, невеличку суму. Ось бандити їх взяли, а гаманець викинули. А в куточку гаманця було її пробне фото. Його збільшили і так знайшли. Тоді такий час був, що не було грошей. Мені не було на що їхати. Соромно було просити від Алексика гроші, мовляв, візьми мене з собою туди... Я про нього тоді і думати забула. Треба їхати ввечері до Львова, потім до Воронежа летіти... Мене викликають, а я сиджу і качаюся як у сні... Я не дуже пам'ятаю як тоді все відбувалося, тільки знаю, що йшли мої учні і їх батьки, бабусі і клали форинти, клали рублі, долари, купони... Хтось потім взяв ті гроші, купили нам з Алексиком білети. У Воронежі в аеропорту нас зустрічала міліцейська машина. Я в аеропорту кажу: Ян (я його так в молодості називала), я не хочу на цю землю дивитися, я не можу дивитися на цю землю... Так він мене до машини із закритими очима і довів. Вже в міліцейському відділі кажуть: подивіться на ці речі, якщо впізнаєте, то це ваша дочка. Я їй подарувала на 17-річчя колечко з перлиною і сережки. Вони з неї їх не зняли. Вони з неї взагалі нічого не зняли. Вбивця її - Козлобаєв - згодом на суді говорив, що шкода йому стало: "Девка больно красивая была". Сподобалася йому... Коли мені дали ці сережки, то я, напевно, знепритомніла. А коли прийшла до себе, то знову ці сережки перед очима... Добре, що ще? Потім повезли мене в село під назвою Анна, Воронезької області. Написано "невідома дівчина", а раптом не вона? А там церква. Я пішла в ту церкву. Вона була закрита. Я до дверей притиснулася... Тут мене і знайшов батюшка. "Що, горе, дівонька?" Горе, кажу, батюшка. Дав мені іконку і каже, якщо то твоя дочка, то притули іконку до неї, а потім візьми собі і будеш з нею зв'язок тримати... Розкопували екскаватором, а я руками допомагала... О-о-о-й! Ви пробачте мене, будь ласка, так все нахлинуло. Розкопали її, труна ціла була. Я нігтики її впізнала, волосся і руки прострілені, як він сказав: вона закривалася і маму свою кликала. Кістки перебиті всі.... Мені коли по телефону сказали, що знайшли дівчину вбиту в червоному, то кажуть, що я на Бога сердилася і дуже кричала: Ти ж мені її Сам дав! Чому Ти її забрав! Ти ж мені її дав, це була така нагорода!!! І тоді, там, у Воронежі, за нами їздив фургон з написом "Комсомольська правда". Там родичі були, колеги Тані і Ігоря. Вони запаслися спеціальними ліками і як тільки я починаю кричати, мені 2-3 пігулки... Я потім на них два роки жила. Але в мене така сила волі... я знала, що мені потрібно працювати і я відучила себе. Два роки мене так душа боліла!!! Так боліла!!! Я привезла із собою гарне плаття, поклала іконку. Плаття мені сказали покласти наверх... Я хотіла зняти із неї білі тапочки. Як же, думаю – тапочки, вона в мене така стильна була? Підійшла жінка і плаче. Ми, каже, її одягали, я сама їй ті тапочки купувала, не знімайте... І я не поклала модельні туфлі, які привезла із собою. Уявляєте собі, приїжджаю я додому і мені сниться сон, що Таня водить мене по взуттєвим магазинам... Що це? Підсвідомість? І каже: мамочко, купи мені нормальні туфлі, що ти мене в тапочках поховала... Одним словом – не приведи Господи. От тебе везуть, а перед тобою фургон "Комсомольська правда", а там труна моєї дівчинки.

Після нас повезли в інший район. Я перша впізнала Ігоря, в нього була рознесена голова. Я їм кажу: "Що ж ви робите, перебинтуйте, зараз повинні під'їхати його батьки!" Я так пам'ятаю, як кричала. І вони перебинтували. А згодом знову провал, потім знову...

- Що це були за люди?

- Головним у них був полковник міліції. Набрав вбивць і справа у них була поставлена на конвеєр. Коли два тижні їх шукали, я молилася (тут я і Бога згадала), молилася, як вмію, то вони на нашій машині і попалися. Перебивали номера, оформляли документи... Скільки душогуби людей вбили із-за тих грошей... Машину повернули. Свати кажуть: приїжджай, продамо. Я говорю: продавайте, робіть, що хочете. Правда фірма, бо в мене не було грошей (які гроші в учителя молодших класів), поставила гарний пам'ятник. Поховали їх в центрі Самари, на старому кладовищі, де давно вже нікого не ховають. Дозволи всі зробили (тітка ж представник президента), а єпископ дозволив поховати труни одна на одній, бо виділили тільки три метра. Кожне літо, в серпні, я їжджу в Самару. Цього року білет маю на 3 серпня. І ось, я йду по доріжці і вже рахую: раз, два... Новіков, Пожаров... і від них п'ятий ряд - пам'ятник у вигляді паруса. А на ньому от це фото. Вони на мене дивляться... Я, напевно, туди їду, щоб скоріше... я кожного року там умираю. Розумієте, я кожного серпня там умираю. Я їду до живої мами і мертвої дочки. Ось такі в мене 17 років відпустки. Кожного року збираю гроші, щоб поїхати до дочки. А зараз білет коштує 3000 грн. туди і назад. І це простий плацкарт... Я, напевно, вас завела в якісь нетрі. Воно якось так сиділо в мені. Я усміхаюся, ходжу, дружу із сусідами, з їх дітьми дружу, приношу їм цукерки... А воно в мені таке сидить. Я і не знала, як сильно. Горе таке...

- А як ви далі працювали?

- Я приїхала з похорон, а в мене перший клас. І знову мені Бог допоміг – прийшла практикантка. А в мене рот не відкривається. Я їй: дівчинко, ти пробач мені. Я сіла на задню парту і місяць там сиділа. В мене рот не відкривався. Напевно, вона їм щось сказала, бо вони підійдуть до мене, притиснуться... я їх вже встигла в себе влюбити. Я зрозуміла, що таке траур. Я нічого, крім чорного, не хотіла носити, тільки чорне. Раніше я того так не розуміла. Я ні з ким не розмовляла, тільки сусідам кивну, слава Богу колеги не заговорювали. А я худа така була, страшна, як ворона чорна. А потім заговорила, потім чужі діти мене повернули до життя.

- А як ви стали тут працювати?

- В школі я довго працювала. 8 років після пенсії. Згодом, як вже говорила – стала працювати проти себе. Відмовляти, щоб давали до мене, щоб не давали в російські класи. І так сталося, що я одного року не набрала 7 учнів, як було необхідно за новими правилами, бо росіяни зараз меншина. Тому змушена була звільнитися. А після втрати дочки я дуже стала хворіти, дуже сильно. У мене і так після атомної бомби були погані судини, а тут спочатку тиск був 140, потім 150, а зараз і взагалі 170. Мені постійно потрібні ліки, я на них живу. Ви би бачили, скільки я приготувала на відпустку тих пігулок, а ще й Таню буду бачити. Тому шкідливі звички: спиртне чи щось інше мені не притаманні, навіть якби хотіла – не можна. Свої кошти я розподіляю так: спочатку плачу всі послуги. В мене ніколи за 40 років не було заборгованості. Потім купляю ліки... а на інше вже і не вистачає. Але ж і інше потрібно. Ми ж люди.

- А чому ви в банку почали прибирати?

- Місто маленьке, знайомих багато, хтось порадив, зайшла, - мене і взяли.

- А психологічно не важко було почати в центрі міста банк прибирати?

- Ой, як важко було. Раніше була інша керуюча і інший набір працівників. Це дівчатка, які вміють працювати "мишками" від комп'ютера, але які, напевно, холодні серцем. Вони могли мені сказати: ще тут всяка прибиральниця буде вякати. А я ж не вважаю себе прибиральницею, я ж себе вважаю вчителькою, яка 46 років нею пропрацювала. Я просто підробляю... цією проклятою шваброю. Мені не подобалося, наприклад, коли вони сідають, як тут кажуть, на "гостину", питають: а чому прибиральницю не покликати? Керуюча була правда така, що, видно, розуміла. Вона намагалася мене посадити з ними, а вони, дівчатка, на мене так подивилися, що я зрозуміла – не треба. І я перестала туди ходити "присажуватися". Мало які приводи бувають: День народження, Різдво, Пасха... А зараз керуюча інша, інший колектив і я прямо аж зітхнула. Та була ділова, вся в роботі, їй все рівно... А я не жалілася, на що жалітися, що черстві дівчатка? Я спочатку думала як в школі: постаралася зробити, щоб всім було затишно, посуд мила, чистоту всюди наводила... А вони кажуть: ось ви як прийшли, то посуд перебили. І я не втримала. Все, кажу, дівчатка, я вам нагадую, що я не прибиральниця, я вчителька, яка потрапила в таку важку ситуацію, мені платять за квадратні метри і будьте добрі, мийте за собою посуд самі. І як відрізала. За останній рік я жодної чашки не помила. А спочатку, я як дурочка, прислужувала, мила чашки, хоч розуміла – це не треба. Але хотілося як вдома: щоб туалет блистів, щоб підлога блистіла...

- Туалет чистите?

- Так. А я не бридлива.

Після виходу першої частини статті, Галина Іванівна захотіла дещо доповнити. І вийшло так, що ми знову повернулися в її молодість.

- Я не все вам тоді розказала. Але раз ми вже почали... Чому я приїхала в Закарпаття? Після того, як ми одружилися з Алексиком, його забрали в армію. Я продовжувала працювати в школі. Але раптом різко погіршилося моє здоров'я. Я ні з цього, ні з того стала втрачати свідомість та ще й прямо на уроках. Я до лікарів, а вони кажуть, що необхідне тривале лікування, що це наслідки 1954 року. І я зрозуміла, що життя моє закінчилося, робити я не можу, жити не можу - бомба підірвала моє життя. Хто мене буде лікувати, та ще й цілий рік, звідки взяти на все кошти... Я була у відчаї. І тоді я написала два листа. Один своїй мамі в Оренбург, а другий у Закарпаття, мамі Яна. Відповідь прийшла із Закарпаття – "дочко, приїжджай". Ви не уявляєте як я зобов'язана цим простим людям, цій землі. Проста жінка, доярка, передовик всяких там соціалістичних змагань дала мені кошти і на Ужгород, і на Київ. І лікарі мене повернули до життя. Я перестала втрачати свідомість, я змогла працювати. Тільки дітей своїх так і не змогла мати. Ось ви питаєте, чому я пішла в прибиральниці. А я як пішла в серпні на пенсію, то як ви думаєте, куди я пішла шукати собі роботу – в книжковий магазин. Я ж такий книголюб, а зараз ще і всеїдна – ну все підряд читаю. Ви би спитали, хто така Алексик у наших бібліотеках. Вони мене питають: Галино Іванівно, ви що, вже по другому колу читаєте? Одним словом, прийшла я в книжковий магазин і мені сказали – так, ми вас беремо. І ще в такий відділ – методична література. Господарку звали Наталка. Я пропрацювала в тому відділі рівно один день. Чому? Це був серпень, коли всі вчителі готуються до нового навчального року, шукають літературу. Я подивилася, а між літературою, методичками - детективи. Я їх віднесла на їх полицю. І я знаєте, як напрацювалася, порох всюди повитирала, така задоволена була, обслуговувала клієнтів, все, що продала, записала в спеціальний зошит, працівниці магазину мене так гарно прийняли. Наступного дня, коли я приїхала на роботу, Марта Петрівна, дуже гарна і мудра жінка, яка там працює, каже: ой, Галино Іванівно, не потрібно було тут порядок наводити, у неї тут свій порядок. Та ні, кажу, вона мені зараз подякує. Господарка прийшла, глянула і ні, не звільнила, а викликала мене на вулицю Маяковського. Я поїхала, думала, напевно, похвалять, скаже – так тримати. Але вона каже: ви звільнені! Я прямо задихнулася: а можна, кажу, хоч дізнатися за що? А вона: в моєму магазині ви свої порядки наводити не будете. Я ще так чемно: до побачення. Йду вулицею і думаю: ось я вперше зіткнулася з диким капіталізмом. Не гарно так. А в банку думати не потрібно, знай собі чистоту наводь. Зараз ще й колектив став теплий. Тепер мені тепло. Зайду, а зі мною розмовляють... В перші два роки мені так було холодно. Я звикла у себе, що діти, вчителі: Галино Іванівно, Галино Іванівно, а це як, а це як... А тут ніхто, як на ворога дивляться. Тепер я із задоволенням махаю шваброю.

- Будучи дитиною, вам довелося важко працювати, голодувати, отруїла атомна бомба на все життя, мами своєї ви не бачили, навряд чи це не ранило. Потім навчання, хвороба, розлучаєтеся з чоловіком, втрачаєте найдорожче – дитину, ви, яка все життя стільки працювали для чужих дітей. А зараз живете в цьому місті, працюєте прибиральниця в банку, зводите кінці з кінцями, купуючи вкрай необхідні ліки, рахуючи мізерну пенсію, на яку не живуть, а доживають. А ще збираєте копійки, щоб їхати на кладовище в Росію і там помирати ... Чи не забагато для однієї людини? Чи немає у вас образи на життя, на Бога?

- Я не маю права Бога судити.

- От ви Бога не осуджуєте, а чи ви Його любите?

- Напевно, ні. Хоча мені страшно казати, що я Бога не люблю, але противно говорити і неправду. Я знаю, що Він є. Я весь час і Алексику говорила, що Він є. А що Його потрібно любити? Ну ніяк не можу, в мене серце... Але й не можна сказати, що не люблю, я ж кожного вечора у Нього прошу пробачення. А чого ж я Його прошу? Я не можу заснути, не перехрестившись. Може це і є любов: тихенька така. Не те, що у моїх сусідів, які постійно б'ють себе в груди, які вони віруючі. Чому, кажуть, ви по монастирям не їздите? А я думаю, от ви так хреститеся, кожну неділю в церкву ходите... Ох, як Він їх карає! Навіть не буду говорити як – страшно. Я вам докажу, чому я люблю і боюся Бога. У мене з дитинства дикі головні болі і Бог послав мені роботу таку цікаву, яка мене просто рятувала. От я закривала двері в клас, бачила обличчя і я починала перед ними: я сяяла, світилася... а потім йшла додому напівмертва від болю. Сусіди мені кажуть: Галино Іванівно, ви якась не товариська.

- Але ви сказали, що ви доведете, що ви все-таки Бога любите.

- Якщо б у вас день і ніч, 50 років, боліла голова, ви б, напевно, теж не захотіли жити. Мені і перед новим чоловіком соромно, він такий золотий... Я постійно себе стримую, щоб не жалітися, щоб не помітно було, а потім буває сяду і думаю: от зараз, як ковтну все, ну не можу я більше терпіти цю муку. А потім – ні, не можна, це ж великий гріх. Я Бога боюся, я хочу до Нього потрапити, а Він вже там розсудить. Напевно, гріхів багато, але такого страшного гріха не потрібно. І я багато раз була на межі самогубства. І коли дочка... Ох-х-х-х, я тоді вже все приготувала, навіть стакан з водою, найсильніші пігулки... я б замертво впала і через хвилин 15 мене би вже не було.

- Що стримало?

- Не знаю. У нас з бабусею сімейна ікона Микола Угодник. Я собі таку ікону купила, у мами така ж. Сіла, приготувалася - я ж одна жила, думаю: Тані нема, здоров'я нема, нікому не потрібна, чоловік кинув... і тут як глянула – Микола Угодник стоїть. І такі в нього очі були, ну ось прямо в душу. Я тоді аж закричала, і все викинула в туалет. От так і живу. Мене просто хімія рятує, іноді не дуже. І є в мене ще одні ліки від головного болю – книги. Я у всіх сусідів все перечитала. Зараз поселилася в домі сусідка, яка може собі дозволити виписати книги із серії "Аргументи і факти", то я все в неї читаю перша. А коли я читаю, то не відчуваю болю. Але як тільки закрила книгу... А ще, я ж забула вам сказати – я оптимістка. Не все ж мене болить голова. Я дуже люблю дивитися різні глупенькі шоу. Мені все цікаво, коли мене перестає боліти голова. Я починаю прати, готувати, наводити блиск... Дуже чесно, три рази в день годую свого чоловіка, всім свіжим, смачним. Про політику не хочу говорити. Я ж як обиватель до неї відношуся. От зараз прийду і спитаю чоловіка, чи був суд. А гарно вона б'ється.

- Дякую вам за розмову.

- Ой, а мені здається, що нічого ви від мене і не почули...

***

Галину Іванівну багато хто знає в місті. Її можна побачити посеред дня на велосипедику з повним мішком, прив'язаним до багажника. Це вона везе сміття з банку у свій сміттєвий бак, що по Зої Космодем'янської. Банк економить. Нам чогось здається, що там не тільки сміття банку, там все сміття нашого міста. А його зараз все більше і більше... Як воно тільки поміщається в ящик Галини Іванівни. Але вчителька, вона і є вчителька. Ось і зараз дала нам всім урок. Максимально відкритий урок. Урок-наскрізь, урок-настіж, через все своє життя, через всю свою душу урок. У Сомерсета Моема є твір, який називається "Театр" і там відома актриса, яка вже наприкінці своєї кар'єри опинилася на сцені з молодою суперницею, що полонила красою та молодістю і режисера, і коханця, витісняючи жорстко, нахабно... Природній, так би мовити, відбір, зміна поколінь, виживає сильніший, молодший...Та під час спектаклю раптом пауза... "Джулія мовчала і дивилася в зал, а суперниця безпорадно намагалася вести діалог... І в цій паузі-протесті було сказано все і суперниці, і зрадникам, і залу, і Богу..."

Це була пауза Галини Іванівни Алексик-Осипенко. Пауза між головним болем, шкільними зошитами і книжковими полицями, підмітанням і швабромаханням, між ядерним грибом і кладовищем в центрі Самари, між Карпатським горами і Оренбургськими степами... Між людською гідністю і рабською повсякденністю, холодом загорнутих в доларову купюру сердець і дикою пульсацією гарячої, натхненної крові. Всі почули цей крик - крик живої душі, надірваного серця?! Всі відчули як болить серце, як пульсують зношені судини?! На базарах і торжищах світових – всі почули?! Бог кожну сльозу витре, панове, але є сльози, які стануть дарунком і миром там, де сліз немає.

Володимир Мочарник

Теги: вчителька, школа

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати