Гіядор Стрипський: «Москвофілізм, українізм і вітчизняні руснаки»

До них належить і пропонована нами до уваги читача стаття "Москвофілізм, українізм і вітчизняні руснаки", що вийшла друком у 1913 році в Будапешті. Тема статті актуальна і в наш час, особливо у зв'язку з так званим русинським питанням. Переклад оригіналу з угорської здійснив кандидат історичних наук Йосип Кобаль. Повний текст статті опубліковано в "Науковому віснику Ужгородського університету, серія "Історія", вип. 20, 2008". Тут подаються лише окремі уривки з роботи вченого.

"Про два з перших цих понять (москвофілізм і українізм. – Й.К.) наші газети хоч і писали достатньо, але суті справи жодна з дотеперішніх публікацій так і не торкнулася. Саме тому ми віримо, не буде зайвим, якщо ці питання намагатимемося висвітлити і з таких їх сторін, з яких про так зване рутенське питання до цих пір мови ще не було.

Щоб оминути непорозуміння, наголошуємо, що назви рутени, малороси, руснаки й українці – чотири різновиди найменування того самого народу. Назва малороси є породженням москальської політики нового часу, це не народна назва, а приставка "мало-" не відповідає й історичній дійсності. Рутени – не що інше, як латинізована форма середньовічної грецької назви нинішніх руських, що живуть на півдні Росії, яку, однак, вживали лише латиномовна наука та грамоти, а загальновживаною стала вона лише з часів епохи Баха. Але це також не власна народна самоназва. Угорська загальнонародна мова й історія протягом століть знає лише назву орос (руський) й вживає її для позначення малоруського елемента, позаяк для великоросів у них було своє окреме слово – муско (москаль). У самого народу, що має чотири різновиди назви, своє власне національне найменування є лише одне: русини й один його варіант – руснаки. Так називає себе цей народ як у Південній Росії, так у Буковині, Галичині й у нас. Однак, щоб позначити свою національну окремишність і окремою назвою, і щоб виключити можливість переплутування їх з москалями перед іноземцями, у своїй науковій і політичній діяльності закордонні руснаки останнім часом (20 років) перейняли назву українець, український від колишньої України, назва, яка, до речі, відома вже з ХІІ століття. Цим вони намагалися відрізнити себе від великоросів, національна назва яких (русский) дуже схожа до їх первісної назви русини. Позаяк, однак, в угорській мові слово русин є зовсім новим, а натомість одна з його похідних, руснак, яка теж є народною самоназвою, в угорській має глибоке коріння, тому по-угорськи можна вживати лише цю одну назву. (Зрозуміло, не у формі рушняк!). Ця назва виражає бажану відмінність й незалежність від великоруської (оскільки в угорській мові сьогодні назва "орос" вже є зарезервована за москалями), але вона одночасово відповідає і духу та історичному розумінню угорської мови.

Вітчизняне руснацтво є об'єктом двох дуже протилежних зарубіжних устремлінь: його добиваються москалі та українці. Обидва напрямки мають одну ціль: об'єднати всіх руснаків культурно й політично. Москальська агітація працює трьома різними засобами: 1. військовими агентами; 2. проголошенням етнічної й мовної єдності; 3. пропонуванням, нібито своїм греко-католицьким братам, греко-східної віри (схизма). Українізм є від цього набагато скромнішим: він покликається лише на братську спорідненість, а справами релігії не переймається.

Руснацький елемент Австрії й Угорщини до 1848 року був непомітним, невагомим тілом у монархії. Однак після завоювання конституції у них відразу пробудилася дрімаюча національна сила, і цьому вони завдячують, перш за все, зрушенням, що настали в їхній літературній мові. Справа в тому, що руснаки у 1848 році скинули з себе не тільки ярмо кріпацтва, але й, аналогічно до сербів, ярмо літературної мови. Адже до того у бідненькій руснацькій літературі модною була якась дивна, мертва, безбарвна суміш церковнослов'янської мови зі руснацькою і польською мішаниною. Як за мовою, так і за змістом це була десь така мова, якою була у ХVIII ст. в Угорщині писанина Давіда Сабова Борцофолві. Так само, як з мовою Чоконаї, Ороня і Петефі, яку вони запозичили від селян в полотняних штанах, розвиток угорської літературної мови остаточно був направлений у природне русло, це ж трапилося і у руснаків. Як тільки вони відкинули ту змішану мову, яка вбивала ідеї, була мертвою, й основою своєї культури зробили зрозумілу всім руснацьку селянську мову, перед широким загалом народу відкрилася книга знань й шлях прогресу. Сьогодні, через 60 років, українсько-руснацький народ має солідну літературу, мистецтво, науку й багато культурних установ. Цьому народові тим більше потрібно було звертатися до народної мови, бо все українство складається з демократичних елементів: із середнього класу, що виріс із селянства та колишніх кріпаків. Його аристократію поглинули польські й москальські історичні події: ці два елементи у 1340, а також 1654 році поглинули і їхню державність.

Однак у 50-х роках минулого століття і в Угорщині, і в Австрії серед руснаків здійняв голову панславізм, а краще кажучи, панрусизм. Цю течію започаткували релігійні й політичні причини, і вона розколола закордонне руснацьке суспільство на дві частини: українців, які стояли на руснацькій національній основі, і москвофілів, які кинулися в обійми москалів.

З тих часів, коли москальські армії, що придушили угорську революцію, пройшли через Галичину у нашу батьківщину, через пресу, рублі й особисті контакти все міцніше вкорінювалося вчення, що немає двох різних руських народів (себто велико- і малоросів), а є тільки один, тобто кожному руснаку у мові, національній самосвідомості й культурі треба жити з москалями в єдності. У Галичині, внаслідок польського спротиву, лише частина руснаків перейшла на бік цього нового вчення, однак серед угорських руснаків, на жаль, ці погляди стали виключно панівними. Тут, в якості противаги, не було поляків, а уряд Баха дав свободу всім національностям. Із-за цього, таким чином, сталося те, що майже кожен представник вітчизняної руснацької інтелігенції, яка складалася із священиків, перетворився на москвофіла. Це вже є історичним фактом.

Наскільки хибною є теорія руської єдності, найкраще підтвердило саме життя: ще й сьогодні, після 60 років боротьби, вона не зуміла пустити глибоке коріння поміж руснаками. Галицькі й угорські руснаки, які плавали у мріях мовної єдності, починаючи з 1850-х років надзвичайно силкувалися, що вони тепер єдині з москалями, і що їм можна писати, навчати лише на москальській мові, згідно москальських граматичних правил. Там під керівництвом Ставропігії й товариства Качковського, а у нас під керівництвом ужгородського Общества Св. Василія Великого та згідно з політичними вказівками Добрянського, розпочалося змосковщення: у газетах, шкільних підручниках, театральних виставах, суспільному житті – всюди устремлялися до москальщини.

Але прихильників лінії Добрянського очікувало величезне розчарування, причому як у нас, так і в Австрії: як лише не старалися, але засвоїти чужу для руснацької голови москальську мову ніяк не могли. Даремно вони написали граматику москальської мови з гучною назвою "По-російськи за одну годину", москальська культура в руснацькому грунті ніяк не хотіла прийнятися, бо її насилували лише в колі інтелігенції. Великі маси стояли від цього далеко. Угорські руснаки, коли переконалися про марність справи, з кінця 1870-х років почали відходити від москальської течії. Вони перервали свої зв'язки з галицькими москвофілами, перестали читати їхні газети, почали занедбувати ужгородське Общество Св. Василія Великого. Позаяк по-москальськи вони не могли ні писати, ні читати, ні розмовляти навіть між собою, а своя власна руснацька мова була для них із запахом сірячини, така, що не заслуговувала друкарської фарби, то вони потихеньку почали мадяризуватися.

Пропаганда москальської єдності була найкращим засобом мадяризації. Угорські руснацькі покоління, що народжувалися починаючи з 1880-х років, виростали вже виключено в угорському культурному середовищі; вони читають, розмовляють виключно по-угорськи.

Що я говорю правду, це доводить і повністю аналогічний приклад галичан. Австрійські руснаки-москвофіли чужу москальську мову теж не могли засвоїти (як це й нині не можуть ті елементи, які живуть під російським впливом і які в політиці фігурують під назвою старорутенів), а свою руснацьку мову не культивували. Із-за цього вони змушені були, на зразок своїх угорських побратимів, перейняти мову провідного політичного елемента, який постійно панував над ними: між собою вони ще й нині розмовляють по-польськи. Все їхнє існування вичерпувалося у запереченні українізму: із-за свого протиприродного напряму вони не виробили здорової думки ні в науці, ні в літературі, ні в господарському чи суспільному житті. Так само, як і угорські москвофіли. Їхнє життя підтримують рублі, як це підтверджують численні процеси над агентами ще й тепер.

З 1880-х років політична мрія руської етнічної єдності поступово випарувалася з голів вітчизняних руснаків, але зовсім інакше стоять справи із фантомом єдності літературної мови. Він все ще, мов примара, тяжіє над душею угорських руснаків.

І все ж таки вона залишила по собі один слід, але він опісля виявився фатальним. Його наслідки донині зносить все вітчизняне руснацтво.

Той, спочатку політичний москвофілізм, який пізніше згорнувся лиш до літературного рівня, розколов вітчизняне руснацьке суспільство на два повністю протилежні один одному, чужі табори: провеликоруську інтелігенцію і руснацьке селянство. Перший з них спочатку грався в московитство, чим у майбутньому всіма своїми пізнішими (навіть не москальськими) прагненнями будив в угорській суспільній думці вічну підозру "москальщини", а через двадцять років саме із-за цього докорінно змадяризувався. Однак селянський клас і тоді, і тепер залишився лише руснацьким, а саме неосвіченим, варварським руснацьким. Інтелігенція дуже природно, що зовсім не переймалася селянами і їхнім просвітництвом. Адже для такої гуманітарної роботи їм потрібно було б покласти на папір просякнуту запахом сірячини мову останніх, а від цього вони жахалися: не дозволяла фанатична москальщина. Таким чином в інтелігенції, яка зневажила руснацьку мову, вимер будь-який інтерес і зацікавленість до життя селян.

Якими були наслідки цього? Покинутий інтелігенцією простий народ почав занепадати, скорочуватися кількісно; він став жертвою лихварів, горілки і злиднів. В епоху москальського напрямку інтелігенція не хотіла підняти селянство з пітьми, а після того, як вона змадяризувалася, уже боялася взятися за це саме із-за тієї ж підозри у москальщині.

Головна помилка, все-таки, була в тому, що у свій час вони хотіли протягнути сюди чужу культуру. Бо це потім й помстилося на них: страшним занепадом угорсько-руснацького народу. Знаючи всю справу, рішуче стверджуємо, що у національному знесиленні руснацького народу значну роль відігравали москальські літературні ігри провідної інтелігенції. Сам економічний занепад, багато інших обставин лише прискорювали, але те, що вони залишилися самотніми, повністю беззахисними, і те, що сьогодні в Угорщині найбільше неграмотних є якраз серед руснаків, може бути списане лише на рахунок мислення типу Гомічкова.

Який спосіб захисту?

За руснацьку інтелігенцію не треба боятися. Вона на сьогоднішній день настільки угорська, що з неї не буде вже ніколи, якщо б вона того і хотіла, ні руснацька, ні москальська. Отже, мова може йти лише за простий народ, тобто про те, що до нього потрібно донести знання, які вимагає життя, й роз'яснити йому про москалів, їхню схизму, їхній Сибір. Але ж до його серця можна звертатися лише на його селянській мові. Позаяк, однак, ця селянська мова розвинулася у своєрідну, самостійну гунгаро-рутенську форму, яка стоїть далеко від української, але від мос¬кальської ще далі падеться, нам нічого не потрібно робити, як на основі законів, вибраних із цієї народної мови, створити особливу угорську руснацьку селянську мову. Дуже природно, однак, оскільки вона відрі¬зняється від них за змістом, щоб і її правопис стояв чим дальше як від українського, так і москальського. Інакше народ не зрозуміє жодного попереджувального слова, а так ми задовільнимо й національні інтереси.

Проти русофільських й україно¬фільських намагань цю важку проб¬лему можна вирішити лише так, якщо ми зрозуміємо необхідність того, щоб у певних межах і при необхідному контролі культивувати руснацьку мову. Хороший приклад для цього може дати практика романо-ла¬тин¬ських народів, що живуть на півдні Швейцарії. Ця етнічна група, подібно до руснаків, далеко випала з культурної спільноти романів та італійців, і хоча з італійцями вони такі ж безпосередні сусіди, як наші руснаки з галицькими, все ж вони тягнуться більше до німців: їхня інтелігенція послуговується у розмові й письмі німецькою літературною мовою, але, з іншого боку, у народному житті культивує свою рідну мову.

Але ж як потрібно цей прецедент створити?

Невеличкий угро-руснацький народ розмовляє на чотирьох діалектах, що є наслідком їхнього переселення сюди із різних місць у різний час. Письменники, боячись якраз від цієї різноманітності, не хотіли жоден з діалектів, на шкоду іншим, перетворити на літературну мову, а з міркувань зручностей та політичних причин у 1850-х роках з чотирьох ви¬брали п'ятий, москальський. На мій погляд, серйозна необхідність при допомозі серйозної роботи і тут знайде вихід.

З самою мовною реформою, однак, ми багато не зробимо. Для запобігання схизмі й напливу інших закордонних течій є обов'язкова необ¬хідність створення руснацького культурно-освітнього товариства, яке б цю просвітницьку роботу здійснювало й направляло".

Гіядор СТРИПСЬКИЙ, 1913 рік

Теги: Гіядор Стрипський, українізм

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати