Тересвянська "Лелека" проміняла життя в Польщі на пекло передової (ФОТО)

Важко повірити, що старший солдат Оксана-Маріанна Кузьма, тендітна мініатюрна білявка родом із закарпатської Тересви, з легкістю обходиться з важкою зброєю та щодня носить бронежилет вагою в понад 20 кг.

Тересвянська "Лелека" проміняла життя в Польщі на пекло передової (ФОТО)

Ще важче збагнути, що заради захисту України в її Збройних силах жінка покинула Польщу, де мала все для комфортного життя – вид на проживання, квартиру, достойну роботу, громадську діяльність і гарні перспективи. Але кількох хвилин спілкування з Оксаною вистачає, щоби зрозуміти: за духом вона справжній воїн, сміливий і рішучий професіонал із великим хоробрим серцем.

Із волонтерів – у військові

Рік тому закарпатка підписала контракт зі 128-ю окремою гірсько-піхотною бригадою й подалася в саме пекло війни, на передову. Хоч починався її бойовий шлях значно раніше, у 2014 році, з волонтерства. Оксана-Маріанна Кузьма організовувала й возила на фронт сотні тонн благодійних вантажів із Польщі – від «натовських» аптечок до міні-сонячних електростанцій. За гуманітарну місію в АТО вона нагороджена відзнакою Президента, має багато інших нагород. «Шалена Оксана» – так називали безстрашну волонтерку на лінії вогню. Зараз в українській армії її позивний – «Лелека», бо ці благородні птахи оберігають оселю від лиха й завжди повертаються додому. Та навіть статусу учасника бойових дій у неї немає: бракує часу оформити документи. Хоча публічності та уваги журналістів, як сама зізнається, намагається уникати, та в телефонному інтерв’ю по-земляцьки погодилася розповісти про те, як нарівні з чоловіками несе варту на одній із найнебезпечніших ділянок фронту в околицях Зайцева.

Як починалася для Вас війна?

– Народилась я на Іршавщині, виросла в Тересві. Після смерті батька їздила по заробітках. Потім залишилася в Польщі. 17 років жила у Варшаві. Займалася громадською роботою при посольстві, допомагала українцям. Коли почалася війна на сході, треба було підтримувати наших хлопців. На фронті є багато моїх друзів: кому спальний мішок треба, кому ще щось… Якось відправилася в Біловодськ. Повернувшись, казала, що більше ніколи не поїду. Але допомогу знову назбирали, і треба було знову комусь відвезти. Відтоді почалося щомісяця – коли фури, коли бусики. Найбільше проблем було на кордоні, бо наші закони не такі досконалі, аби можна спокійно перевозити такий вантаж.

Вдавалося обходити бюрократичні перепони?

– Вдавалося. Там знали, що я роблю добре діло, не краду, не везу для себе. Посприяли посол України в Польщі Андрій Дещиця, військовий аташе Держприкордонслужби генерал Кучеренко. Серед моїх підопічних були шість дитбудинків і військові: абсолютно всі прикордонники, які стояли на лінії Луганської та Донецької областей, 79-та бригада, 37-й батальйон і, звісно, моя улюблена 128-ма, яка мене й «заманила» й де зараз служу.

Чому Ви вирішили піти до війська?

– Чим далі, тим важче було волонтерити. Людям набридла війна, в них немає грошей, вони «видохлися». Навіть там, у Польщі. А щось хочеться ще зробити. Я й підписала конт­ракт до кінця особливого періоду: слава Богу, на той час мені ще до 45 років двох місяців не вистачало. Та перед цим я спершу приїхала на передову як волонтер – привезла вантаж. Машину відправила в Польщу, а сама залишилася, щоб переконатися, що зможу. І два місяці жила там, із піхотою. Побачила, що не перелякаюся і здатна допомогти. Відтак пройшла «учебку» зв’язку в Полтаві. І ось уже рік служу радіотелефоністом у 128-й. Не сиджу в штабі, а на самій передовій, зі всіма, в околицях Зайцева. Мусимо там бути, бо й далі гинуть хлопці, буває, і по троє на тиждень.

Амуніції – 23 кг, а сама важить 42

Як зараз минають ваші будні на війні?

– «Сепари» настільки знахабніли, що криють цілодобово. Це ми їх так називаємо «сепари», але то насправді росіяни під своїми ж прапорами. Також осетини… Під час чергового обстрілу всі сидять у підвалі, а я працюю у приміщенні метр на метр – комутаторі, бо мушу передавати інформацію, щоб наші хлопці знали, до чого готуватися. Звісно, завжди ходжу в «броніку» й касці, бо така в нас робота. Разом із аптечкою, пристебнутою до ноги, – це 23 кілограми. А сама важу сорок два. Є в мене пес-улюбленець на кличку Магніт – прибився до нас, я його з собою заберу, на війні не залишу. Є ще кішка Ізмєна. Бійці займаються спортом. «Аватарів» у нас немає, і командир чудовий. Волонтери передають книги, читаємо.

Як готуєтеся до чергової зими на передовій?

– Живемо в старій сільській хаті-мазанці. У нас є пічка-буржуйка, хлопці облаштували чудову лазню з вогнетривкої цегли, обклали камінням, зробили передбанник, лавиці – всі до нас купатися ходять... Дрова є. Бензопила, правда, зламалася, але з зарплати скинемося. Без неї ніяк. Генератор теж вийшов із ладу. Це через те, що лиш світло включать – «сепари» знову і знову стріляють по стовпах. Будинки навколо вже всі розбиті. Усе прочесане снарядами, земля зрита. Та до обстрілів звикаєш. Навіть знаєш: коли стріляють – можна спати, а коли тихо – то вже підозріло, значить, можуть лізти. Іноді від «сепарів» прилітають і нестандартні снаряди, напхані хлором. Мало того, що він вистрілює, так ще й розпилює хлорку.

А от продуктів у нас вдосталь, не бідуємо. Якщо хтось у соцмережі викладає, що бійці голодують, – то це брехня, бо я на самій передовій і бачу, що нам привозять. Круп, каш уже надлишок, ділимось із тутешніми мешканцями.

«Найстрашніше – коли не встигаєш попрощатися»

Що для Вас найважче на війні?

– Ніколи не повірю, якщо хтось каже, що там не страшно. Страшно, коли ти виходиш за потребою, а тебе відносить вибуховою хвилею, все бабахкає навкруги. Не раз бувало: говорю по телефону – як раптом стріляють. Кидаю мобілку й заповзаю до хати. А влітку якось сховалася від спеки на лавиці під виноградом – чую, снаряд у трубу над головою потрапив, аж іскри пішли. Хоча я вже таке бачила і за волонтерства. Ми завжди їздили на саму передову, і бус наш згорів на Сартані у 2015-му… Але найстрашніше – це коли не встигаєш попрощатися з хлопцями. Ось він сидить, п’є з тобою каву – а через 15 хвилин не дійшов до позиції, бо нас накрили з міномета, і загинув... Страшно, коли слова «у нас двохсотий» сприймаєш як норму. А потім вони сняться…

Чи відчуваєте упереджене ставлення з боку чоловіків-військових?

– Упередженого ставлення до мене немає. Бо вони, мабуть, іноді й не помічають, що я жінка. Раніше жили в одній кімнаті з хлопцями, а тепер вони зробили перегородку з цегли, і в мене вже є окремі «апартаменти». Ми як одна сім’я, мене всі поважають. Не маю жодної догани. Багато подяк, грамот, медалей, та жодного разу їх не вдягала. Навіть статус «учасника бойових дій» ще не оформила. Щоб зробити його як волонтер, я не ходила збирати документи і ставити печатки, а їздила на передову. І зараз – то сфотографуватися часу не було, то якихось паперів не вистачає… На війні все зовсім не так. Не ті критерії, пріоритети, що на «гражданці»… Тут у людини розкриваються всі найкращі й найгірші якості. От багато хто не розуміє, як це – залишити все в Польщі й піти в болото, бруд… Багато хто каже, що ми йдемо туди гроші заробляти. Та не в грошах справа.

«Армію тепер одягають, і зарплата хороша»

І скільки ж заробляєте?

– Слава Богу, армію тепер одягають, взувають, і зарплата хороша. До Дня захисника отримали по 3 тисячі премії. Ще 8 тисяч – зарплата з доплатами за нагороди. І рівно 10 тисяч бойових, бо ми на першій лінії оборони. Разом – 21 тисяча за минулий місяць.

А які потреби зараз у військових на передовій?

– Дуже потрібні зимові маскувальні сітки. Це – найактуальніше. Листя опало – і ми у ворога на виду.

Що допомагає Вам на фронті?

– Обов’язково мусить бути молитва, своя ікона, дитячий малюнок. У мене є фотографія племінниці Юльки, де її ручка намальована. У кожного щось своє, що тримає. Коли найстрашніше – у мене завжди в кітелі Юлькине фото й документи: військовий квиток, паспорт. А все решта хай горить… Не раз уже й горіло. Але то все наживне. Головне – аби ми живі повернулися і хлопців знову не втрачали. Бо це найгірше. І вже навіть не плачеш.

На вашу думку, коли закінчиться війна?

– Скоро не закінчиться. Війна – то гроші, що не кажи.

А після неї – думали, що будете робити?

– Поки вік дозволяє, буду в армії. Ми, військові, забобонні, не любимо про плани говорити.

Але перемога буде за Україною?

– Звісно, і це навіть не обговорюється.

Наталія Маджара

11 грудня 2017р.

Теги: Лелека, Польща, передова

Коментарі

Пишаюсь тобою, землячко.Хай тебе Бог береже Слава Україні. 2017-12-21 / 16:33:59
3446

крук 2017-12-13 / 21:12:59
низький уклін і міцного здоровя.

Григорій Сковорода вийшов у словацькому перетлумаченні пряшівця Івана Яцканина
Втрачені церкви Закарпаття повернуться на культурну мапу
/ 5Найбільша в Україні приватна альпійська гірка розташована в Кам’яниці
/ 2Справжня історія воловецького трампліна
/ 3Заради спорудження Теребле-Ріцької ГЕС затопили кілька сіл, але вільшанці до останнього не вірили в її запуск
/ 5Оксана Ганич була ровесницею епохи Карпатської України й першою жінкою – доктором наук на Закарпатті
Цінова гойдалка на закарпатському ринку квітів і ярини
/ 1Мешканець Тячівщини вже роками виготовляє соляні лампи та створює соляні кімнати
/ 1У Тересві похована "Чорна графиня" – дружина одного з найвідоміших угорських митців ХІХ століття
На Закарпатті працює 4 400 лікарів та 9,5 тисяч медсестер та фельдшерів
На Закарпатті розкидуватимуть "вакцинаційні" брикети від сказу
На Закарпатті 80% пенсіонерів уже отримали монетизовані субсидії
/ 1Закарпатська спортсменка стала володаркою Кубка Європи із фристайлу-слоупстайлу
В Іршаві відкрили експозицію "Прикордонник Василь Попик – захисник Карпатської України"
"Шлях Пинті" врочисто відкриють наприкінці травня на Виноградівщині
Кращих легкоатлетів-2018 відзначили на Закарпатті
Василь Горват побачив "Зірки впритул"
Закарпатець Василь Сочка робить пластичну скульптуру... із космосу
Мозковий інсульт: Більше ризикують чоловіки й люди похилого віку
Кам'яні дрозди та інші птахи Олексія Лугового
Ужгород у 2022 році претендуватиме на проведення міжнародних дитячих ігор
Закарпатські письменники знову представлені у черговому номері "словацько-українського" журналу "Дукля"
Головні державні свята в Ужгороді відзначатимуть із квітковим велетенським тризубом і ходою зі 100-метровим прапором
Через терни – до волі. Про свою долю політв’язень оповів у книжці
/ 2На Закарпатті зареєстровано 5,2 тисячі безробітних у пошуку роботи
» Всі записи