Степан Жупанин. Йому найбільше подобалися проліски

Якось Василь Вовчок пустив чутку, що в Києві готується солідне видання «Письменники і природа». Тут будуть вміщені фотографії видатних письменників — О.Гончара, М.Бажана, П.Загребельного, І.Драча у сімейному колі, із друзями на лоні природи. Без матеріалів із глибинки видання не буде. Треба через! тиждень відправляти фотографії в Київ, а матеріалу немає. Отже, не баріться, хлопці, а щоб днів через три-чотири у мене були фотографії із відповідними текстівками.
Як дисциплінований спілчанець, Степан Жупанин взявся за виконання завдання. Найближчої неділі, а це було влітку, він виїхав із сім’єю у Невицьке, в зону відпочинку. Як правило, там були фотографи, які за відповідну плату могли зробити будь-яке фото.

Степан Ілліч вибрав найповажнішого і найсоліднішого з них. Довго роз’яснював, що це має бути за знімок: «Ви розумієте, сім’я відомого письменника на відпочинку. Це буде солідна книга, в якій розмістять фотографії найвидатніших. Ви читали «Прапороносці» Олеся Гончара? Так ось, фотографією його сім’ї відкриватиметься книга». Фотограф чоловік бувалий. І все зрозумів швидко і точно. Вибрав пейзаж, щоб і річку видно, і гори, і верби над Ужем. Розмістив родину письменника, щоб усе було гарно і солідно. Тільки-но приготувався знімати, як Степан Ілліч відчуває, що хтось примостився позаду нього. Це ж треба таке! Ну й нахаба!

— Відійдіть! — суворо наказав незнайомцю. А той не слухається.

— Відійдіть, вам сказано! Сім’я письменника фотографується.

А самозванцю хоч би що. Стоїть собі — і все. Тут і фотограф втрутився:

— Це ж знімок для історії, а ви зі своїми вудицями нещасними кадр псуєте! Відійдіть!

— А я теж хочу в історію — хриплуватим голосом озвався незнайомець. — То що, Степане, візьмеш і мене з собою чи ні?

Жупанин повернувся і зав­мер у подиві. Перед ним стояв письменник Василь Поліщук. Запеклий рибалка, він саме повертався додому і, побачивши фотографування сім’ї письменника, вирішив прилучитися до неї. Степан Ілліч на мить розгубився і не знав, що сказати. Василь Павлович розрядив обстановку веселим щирим сміхом.

— Ой Степане! Не ти перший клюнув на гачок Вовчка. І я вже сфотографувався, і Ладижець свою родину увічнив... Це ж розіграш. Жодна книга «Письменники і природа» не готується. Це все Вовчкові жарти.

Ну і сміху було потому! Звичайно, що сфотографувалися вже всі разом. Не знаю, чи фотограф виконав замовлення. Але цей веселий епізод затямився. Важливо, що ніхто із письменників за цей розіграш не образився...

Упродовж багатьох літ спілкування я надзвичайно рідко бачив Степана Ілліча розгубленим, хоч довелося йому пережити багато прикрощів. Та випадок, що трапився з ним через кілька днів після його п’ятдесятиріччя, здавалося, вибив його з колії. Він зателефонував мені пізно ввечері: «Я дуже тебе прошу, знайди час.

Треба терміново поговорити. Сталося таке...» І не міг договорити. Через хвилину-дві, зібравшись духом, продовжив: «Такої підлості я не чекав... Це не телефонна розмова».

18 січня 1986 року Степан Жупанин відзначав своє п’ятдесятиріччя. То був період «горбачовської тверезості». Діяв закон про боротьбу з пияцтвом. Тільки з дозволу партійних органів можна було на ювілейні урочистості запропонувати один келих шампанського і сто грамів на одного чоловіка. Якщо трапилось таке, що на столі напоїв було більше, ювіляра чекали великі неприємності.

Святкова частина ювілею відбулась у філармонії. А після концерту, привітань, поздоровлень ювіляр запросив рідних, друзів у дзеркальний зал ресторану «Верховина», де вечірка пройшла по-родинному тепло, від душі. Найстарший тоді поет Микола Рішко прочитав вірш-присвяту ювіляру. В дусі того часу гості розійшлися далеко до закриття ресторану.

Через день, як грім з ясного неба, Степана Жупанина викликали в міськком партії. Надійшла скарга, що він — злісний порушник Постанови Політбюро ЦК КПРС «Про боротьбу з пияцтвом і алкоголізмом». Автор вимагав принципової оцінки і суворої кари. Йшлося до того, щоб на засіданні парткомісії міськкому партії розглянути персональну справу члена партії, письменника Жупанина. Як він міг допустити до того, щоб на вечірці вино і горілка лились рікою, щоб людей провокувати до пияцтва. Жодних пояснень Степана Ілліча ніхто не хотів навіть слухати. А це означало, що людина підлягає виключенню з партії, зняттю з роботи. Звичайно, що після ювілейних щирих віншувань таке пережити непросто. Одні співчували. Були й такі, що з цікавістю чекали розв’язки.

— Отже, — сумно, розгублено ділився зі мною Степан Ілліч, — доведеться йти на парткомісію.

І хто знає, як би склалася його подальша доля, якби не письменник-фронтовик Петро Угляренко. Дізнавшись про це, він пішов до першого секретаря І.Машкова.
— Це що таке, Іване Петровичу? Що діється? Чому один негідник може перекреслити людську долю? Ось подивіться, що було на ювілейній вечірці в Степана Жупанина, — і він поклав перед першим секретарем рахунок із ресторану, який випадково зберігся в Степана Ілліча.

Я не знаю, про що була розмова далі, але на очах Петра Угляренка Іван Машков порвав на шматки лист «праведного» наклепника.

Жупанин опісля ніколи не повертався до розмови на цю тему. Нікого не звинувачував. Але в його передчасну домовину цей епізод став, можливо, першим цвяхом. Він був людиною тонкої, вразливої душі. І за зовнішнім благополуччям, успіхами у науковій роботі були і розчарування. І зневіра, болісні роздуми... Він любив, буваючи на дачі, знаходити розраду, милуючись красою квітів, слухаючи спів птахів, шум лісу. Коли хвороби почали напосідати настирливіше, переконав себе, що вода із джерела у лісі на Оноківській горі має цілющу силу. Тому щоразу, прийшовши на дачу, прямував із баклажкою до свого джерела із живильною водою. По дорозі зупинявся біля моїх воріт і затягувалася розмова на теми вічні та минущі.

Якось, між іншим, я сказав, що не забув, як він, буваючи у відрядженні від редакції районної газети в Королеві, знаходив час, щоб навідати моїх батьків. Особливо, коли в мене були неприємності в університеті й довелося на два роки знайти прихисток в армії. Чомусь тоді і друзів не стало, і знайомих різко поменшало. Тому відвідини моєї сім’ї в Королеві, листи Степана Ілліча в армію згадую і сьогодні зі щирою вдячністю.

— Та що ти, Василю, це в далекому минулому. І ти б так зробив, якби був на моєму місці.

Тоді ж він поділився думкою про створення хрестоматії творів закарпатських письменників. Починаючи від Духновича і до молодого покоління, яке прийшло в літературу вже наприкінці XX століття. Навіть над назвою такого видання він думав. Перший варіант був «Яблуня». Символ праці, щедрості, краси. Потім обговорювалися інші назви. Нарешті він зупинився на слові «Верховиночка». Свою хрестоматію Степан Ілліч уявляв у двох книгах — для 5—6-х і для 7—9-х класів. Як людина слова і діла, він взявся з характерною йому настирливістю і упертістю за реалізацію свого задуму. Не маючи ніде гарантованої підтримки, Степан Жупанин вклав величезний труд, щоб відібрати матеріал, упорядкувати його, надрукувати рукопис, обійти з цим рукописом сотні кабінетів. Далі були особливі труднощі: де взяти кошти на видання? Якби не наполегливість, послідовність, навіть одержимість С.Жупанина, ці рукописи ніколи не побачили б світ. У 2003 році збулася його заповітна мрія. Обидві книги хрестоматії «Верховиночка» вийшли друком у київському видавництві «Рута». На жаль, радість для їхнього автора була недовгою. У листопаді 2003 року його спіткала тяжка недуга — інсульт.

Лікарі казали, що про повне одужання навряд чи йдеться. Єдине, якщо все буде гаразд, можливе полегшення. У такій ситуації обласна організація Спілки письменників України зробила, як на мій погляд, правильний, гуманний крок — висунула хрестоматії Степана Жупанина «Верховиночка» на здобуття обласної літературної премії ім. Федора Потушняка. І він її таки отримав за свою останню, потрібну для дітей усього краю, працю.

Степан Ілліч лежав у палаті Ужгородської відділкової залізничної лікарні знесилений, вимучений хворобою. Свідомість нарешті повернулася до нього. Але в очах радості вже не було. Лівою рукою взяв диплом лауреата, потримав хвилину і знесилено опустив його на ліжко. Хотів щось сказати, але із уст виривалися звуки, в яких вгадувалося єдине слово: «Спасибі».

Хворів і боровся з недугою Степан Жупанин довго. Десь через рік, з тяжким трудом, міг набрати номер телефону. Інколи телефонував мені, але розмовляв важко, незрозуміло. Коли я приходив до нього в лікарню, а потім додому, радів і показував аркуші паперу, на яких вчився писати лівою рукою. Через якийсь час придумав для себе спосіб спілкування — на друкарській машинці наклацував листи з кількох слів, і Галина Федорівна — жінка, що була у той період особливо яскравим і теплим променем у його житті, невідступною у тяжкому горі, надсилала їх поштою адресатам.

Здавалося, що поволі-поволі все йде на краще. Але сподівання виявились марними. 6 січня 2005 року вдома, на самий Святвечір, коли колядники щедрували на щастя, на радість, Степан Жупанин переступив межу земного буття, за якою починається вічність.

Наскільки я знав, його улюбленими квітами були проліски. Часто згадував, як у дитинстві радів, коли земля вкривалася їх цвітом. Він разом з іншими дітьми йшов у поле, ліс, де земля щедро вітала прихід весни первоцвітами. Його книжки для дітей, вся його творчість теж нагадують проліски. Вони свіжі, чисті, дарують радість, мрію, надію. Діти люблять їх. Проліски Степана Жупанина і тепер, і через багато років приваблюватимуть читачів — юних і дорослих. Бо зросли вони із доброго і чуйного серця поета.

Василь ГУСТІ.
На фото: Степан ЖУПАНИН (крайній зліва) з колегами
та юними читачами