У Синевирі живе останній з бокорашів

Уже понад півстоліття минуло, як на Міжгірщині припинився лісосплав – дідівський метод трелювання деревини водними руслами, та, слава Богу, ще живуть бокораші. Один з останніх плотогонів мешкає у Синевирі. Професійна совість гризла б душу, якби не завітати у село над Тереблею, де ще досі віє бокораським духом, тим паче не привітати Юрія Бугину з 93-річчям, яке, нівроку, відзначав цього травня.

Його хатина знаходиться у мальовничій місцині, що зветься Міщанським краєм – велике гірське село поділяється аж на кільканадцять житлових масивів з своїми чудернацькими йменнями. Господар у охайній оселі був здивований і водночас радий візиту гостей, бо хоч його професія безповоротно померла, але про неї не забули. Як швидко тече річка Теребля, так і літа скоро пливуть. Жаліє, що вже багатьох нема в живих бокорашів-цімборів. Як і за жоною Анастасією, з якою в парі прожили 60 років і виростили чотирьох дітей. “Чесною і роботящою була, трудилася в колгоспі”, — каже пан Юрій про дружину, яка два роки тому пішла в потойбічний світ. Зараз живе під одним дахом з дочкою Василиною.

Лісосплавну естафету Ю.Бугина перейняв від батька ще тоді, коли було йому всього 17 років. Як правило, у бокораші годилися тільки фізично дужі люди, а ще – хороброї натури. Якраз цими якостями він і виділявся з юності, демонструючи їх пліч-о-пліч як з рідним няньом, так і з іншими дорослішими земляками. Зазвичай бригади формувалися з числа уродженців-краян. Що важкою була праця, то важкою. Ділилася вона на два сезони: взимку в хащі деревину заготовляли, а в теплу пору її сплавляли сріблистими потоками. Особливо нелегким вважався останній процес, який розпочинався з квітня і завершувався аж у жовтні. З дому в Синевирі до місця роботи до високогірних лісових урочищ Писся Ріка чи Фулейовець, де трудилися і ночували в колибах, добиралися тільки пішим ходом, долаючи 20 і більше кілометрів. Тут, перед водними загатами, лісоруби створювали таблі з доставлених смерек, зв’язуючи їх гужовками. У давнину не було сталевих тросів, замість них використовували ліщинові мотузки, спеціально виготовлені у печах-гужварнях. Бокор формувався від 4 до 7 табел. Їхній розмір був неоднаковий. Авангардна традиційно була якнайдовшою, інколи довжина дерев сягала і понад 20 метрів, і воднораз з найтоншими за діаметром смереками.

♦ Юрій БУГИНА з товаришем-бокорашем

Відтак проходила найвідповідальніша і тривожніша процедура, коли ледь не все село поспішало до берегів, щоб стати її очевидцями і, безумовно, з почуттям захоплення спостерігати за мужністю бокорашів-веслярів. За відкриття воріт на греблі шумовита вода шалено несла караван дарабів по своєму руслу з незліченими зигзагами. Як Чорна ріка, так і Теребля з кривульками передусім схожа на в’юнку гадюку. Трьом плотогонам і одному-двом їхнім резервістам-помічникам – з такої кількості складався екіпаж транспортувальників – за цієї операції треба було бути надзвичайно пильними, не кажучи вже про те, щоб майстерно і моторно управляти плавучим бокором. “Ми завжди молилися перед відправкою бокорів”, — каже Юрій Михайлович. — Але без горя не обходилося. Найнебезпечнішими місцями вважалися урочища Федаково, Гуки, Кайликова та Москальова. Тут то драма, то й трагедія ставалися раз за разом. Одних важко калічило, а в декотрих й життя відбирало. Старійшина Бугина на власні очі бачив три смертельні випадки. Аж тридцять кілометрів – це до Мерешора, що на околиці Колочави, гнали не без страху потужні плоти. Бог завше беріг його від біди. 

Як на помочі ставав Всевишній під час Другої світової війни, бо довелося пізнати й нацистський табір у Німеччині. Коли американські війська визволили з полону, то передали закарпатця Радянській армії. А ті, дізнавшись, що був в угорських збройних силах, вирішили запроторити у Сибір ще з двома свалявцями. Вже з російського Свердловська вдалося врятуватися втечею з товарняка і два тижні добиратися до рідних країв.

Як бокораство кануло в Лету, то працював лісорубом та лісівником у лісокомбінаті, а за пенсії газдував вдома. Лиш шість років тому повісив на клинок косу. Не жартував, коли сказав, що лиш тоді не курить, як нема цигарки, бо і за нашої бесіди аксакал-бокораш не раз посмакував тютюном. Проте ніколи не приймав медичні пілюлі. І пам’ять не підводить – за нашої короткої зустрічі пригадав чимало цікавих епізодів з минувшини. Радий, каже, що зазнав правди, яка відкрилася із здобуттям України незалежності. 

— Хто в Бога вірить, той і щасливий, — резюмував старожил Юрій Бугина наостанок за нашого приємного знайомства.

Василь Пилипчинець

Теги: бокораш, лісосплав

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати